Відходи перетворюють на доходи

У двох потужних агрофірмах – “Хорольській” і “Миргородській” – масштаби виробництва такі, що, здавалося б, можна й не економити на енергоносіях. Однак їхній керівник, досвідчений управлінець і господарник Павло Кандиба, з таким твердженням категорично не погоджується. Навпаки, вважає, що більші обсяги виробничої діяльності спонукають до більшої відповідальності за їхні наслідки, зокрема й для довкілля. Тож розроблена ним стратегія “добування” тепла з відходів сільгоспвиробництва не лише дає відчутну економію коштів, а й зберігає дефіцитну нині деревину, власне, наші ліси та лісосмуги…

На сміттєзвалище? Ні, в “альтернативну” піч!
Тим паче, що сільгоспвиробники, за словами Павла Олександровича, буквально “топчуться” по грошах. Тож при заміні надто дорогих або “вбивчих” для екології складових теплозабезпечення у згаданих агрофірмах, які входять до агрохолдингу “Астарта-Київ”, керувалися насамперед прагматичними розрахунками. Статистика свідчила, що за рік тут продукують 300 тонн відходів виробництва, які селяни називають сміттям. Йдеться насамперед про ту реальну й умовну “полову”, що залишається після збору врожаю та первинної обробки насіння ранніх і пізніх зернових культур, соняшнику тощо.
Раніше все те доводилося збирати й відвозити на розташоване поблизу курортного Миргорода сміттєзвалище. За розміщення там згаданих відходів, зрозуміло, платили гроші. Хоча це ж безплатна сировина для паливної альтернативи не тільки природному газу, а й дровам! Таке “сміття”, звісно, в котел не покладеш. Але його можна спресувати, одержавши “на виході” досить якісні й готові до завантаження у твердопаливні котли пелети та брикети. Інша справа, що далеко не кожен хоче цим, як то кажуть, “заморочуватися”. Простіше ж напиляти в найближчій посадці дров чи придбати десь готові пелети…
Та протоптані іншими звивисті стежки (нерідко в обхід законів економіки і навіть здорового глузду) – не для Павла Кандиби. Як генератор ідеї реального перетворення “відходів у доходи” він згуртував довкола себе таких самих ініціативних однодумців. Спершу в “Хорольській” сконструювали і виготовили, по суті, саморобну пересувну установку для продукування пелетів. Для неї готовими на одному з полтавських заводів купили тільки двигун і прес. Корпус зварили такий, щоб він поміщався на кузові великовагової вантажівки. Адже подекуди установку значно простіше й дешевше перевезти до місця зберігання всіляких “відвійок”, ніж постійно транспортувати їх звідти на той своєрідний міні-завод…
Знахідки інженерної думки
Зрештою без такого переміщення не обійшлося, коли вирішили “подарувати” установку меншій за площею орендованої землі й обсягами виробництва “Миргородській”. Сьогодні вона працює в цеху переробки зернових культур останньої. Тож їдемо туди разом із Павлом Кандибою та його соратником Сергієм Замоздрою, котрий допомагає першому керівнику порядкувати в агрофірмі “Миргородська”. Установка, яку обслуговують начальник цеху Віталій Шумейко та його син Станіслав, саме видає “на гора” готову продукцію – пелети, що за формою і розмірами схожі на коротку локшину.
Поруч із нею – цілі гори відходів, із яких ту “локшину” виготовляють. Звертаю увагу на те, що “саморобка” не вражає якимись модерновими механізмами й агрегатами. Однак вона, за словами пана Віталія, надійна й ефективна. При цьому має істотні переваги перед звичайним зерновим екструдером, на якому також пробували виготовляти паливні гранули раніше. Зрештою установка особливо дорога її “батькам” як первісток їхнього технічного поступу в цьому напрямку. Тож про свої знахідки вони готові розповідати годинами.
– Ось за це вдосконалення ми преміювали його автора-інженера п’ятьма тисячами гривень, – Павло Кандиба показує на звичайний металевий жолоб, по якому пелети спускаються з “пащі” преса на стрічку шнека. – Бачите прироблену до нього решітку з маленькими дірочками? Спочатку її не було, тому разом із гранулами в готову продукцію потрапляло справжнє сміття. Тепер воно через таке собі металеве сито просто відсіюється. За те, що наш працівник додумався його приробити, він одержав цілком заслужену грошову винагороду.
Про газ уже забувають…
Подібних удосконалень при впровадженні альтернативного опалення спеціалісти обох згаданих агрофірм запропонували немало. Скажімо, біля котельні, що обігріває просторе двоповерхове адміністративне приміщення “Миргородської”, ми зустріли головного енергетика Анатолія Саприкіна, якого називають місцевим Кулібіним… Він показує котел із пальником, у якому згорають ті пелети. Сам пальник купили також у Полтаві. Та для того, щоб запрацювала автоматизована система його завантаження і функціонування, пану Анатолію довелося помізкувати не один день.
Але ж було заради чого старатися! “Судіть самі, – зауважує Анатолій Саприкін. – Зараз, при плюсовій температурі повітря, за добу спалюємо в цьому котлі десь 5–6 кілограмів пелетів, із похолоданням його “апетити” зростуть до 15 кг. Однак за весь минулий місяць ми використали гранульований еквівалент 10–15 кубометрів дров або 6 тисяч кубів природного газу. За те блакитне паливо довелося б викласти не менше 50 тисяч гривень. Досить згадати нинішню ціну останнього, щоб зрозуміти: за ймовірними “газовими” витратами, без яких не обходилися раніше, ця установка вже окупилася”.
У “Миргородській” автору цих рядків показали зроблені економістами детальні розрахунки собівартості різних теплоносіїв, зокрема й газу, кам’яного вугілля та дров. Як ті цифри не крути, економія коштів на використанні виготовлених тут зі “сміття”, тобто з відходів сільгосппродукції, паливних гранул, сягає від двох із істотним “хвостиком” до трьох разів! І це при тому, що робили такі порівняння за бухгалтерією минулого опалювального сезону, який був “стартовим” (а значить, найбільш затратним) для освоєння згаданих гранул-пелетів.
Дрова – також учорашній день
Прощаючись із працівниками цієї агрофірми, переїжджаємо до їхніх сусідів і партнерів із “Хорольської”. Остання згуртувала відразу п’ять колишніх колгоспів і комбікормовий завод. Тож відчутно більші тут не лише масштаби виробничої діяльності, а й, скажімо, витрати на опалення шести (!) адміністративних приміщень. За таких умов у цій агрофірмі під безпосереднім керівництвом Павла Кандиби втілюють у життя ще потужніший проект із виготовлення з тієї “залишкової” сировини паливних брикетів, які відрізняються від пелетів фактично тільки більшими розмірами.
Передавши сусідам згадану “саморобну” пересувну установку для продукування пелетів, у “Хорольській” натомість придбали у Полтаві стаціонарну, призначену для пресування брикетів. Угніздили її там, де зосереджена первинна обробка зерна. Тобто на комбікормовому заводі, який сьогодні використовують фактично як елеватор. За словами директора підприємства Олексія Лисянського, використання для опалення приміщень газу тут не передбачалося навіть у проекті. Завжди налягали на дрова…Та хіба раціонально витрачати значні кошти на деревину, коли буквально під ногами – тонни “сміттєсировини” для виробництва якісних пелетів і брикетів?
Тож ініціативу Павла Кандиби пан Олексій підтримав, як то кажуть, обома руками. Разом оглядаємо саме той підрозділ заводу, де встановлені подрібнювач для доведення відходів сільгоспвиробництва до потрібних розмірів і, власне, стаціонарний агрегат для пресування паливних брикетів. Між собою вони пов’язані своєрідним автоматизованим конвеєром, за безперебійною роботою якого стежить “озброєний” пультом управління оператор. Виробничий процес у дії побачити не вдається, бо перед запуском агрегатів на повну потужність їх зупинили, ще раз оглянули і навіть пофарбували. Та виготовлені тут раніше з відходів соняшнику паливні брикети унаочнюють розповіді фахівців не менш виразно.
Шлях до енергоощадності вимощують паливними брикетами та пелетами
Тим паче, що ними вже опалюють адміністративне приміщення з лабораторією загальною площею 400 квадратних метрів, де працюють переважно жінки. Заходимо до них і пересвідчуємося: там справді тепло. Водночас директор заводу розповідає про те, що побачена нами лінія виробництва таких брикетів іще не завершена. Її найближчим часом “доточать” дільницею фасування. Щоб відразу наповнювати готовою продукцією спеціальні місткості, які розвозитимуть по інших підрозділах агрофірми.
При цьому, на думку Олексія Лисянського, такі паливні брикети перспективніші за пелети. Не лише тому, що вже доведено: тепловіддача брикетів перевищує, скажімо, “дров’яну” на 20 відсотків. “Справа ж іще й у тому, що для використання пелетів треба купувати спеціальний пальник, вартість якого стартує від 40 тисяч гривень, – продовжує пан Олексій. – А брикети кидаєш у звичайний твердопаливний котел. Хоча й котли свого часу купували різні: комусь підійде одне, комусь – інше. На своїй установці можемо подрібнювати й солому, і відходи кукурудзи та іншої подібної сировини”.
Той факт, що новаторство й інженерна думка, покликані працювати на енергоощадність, в обох агрофірмах, як то кажуть, не застоюються, підтверджує їхній керівник Павло Кандиба. За його словами, вже сьогодні тут прораховують плюси і мінуси “солом’яного” проекту. “Подібні задумки навряд чи вдалося б реалізувати, якби не підтримка фундатора нашого агрохолдингу “Астарта-Київ” Віктора Іванчика, – наголошує співрозмовник. – Коли розповів про вже зроблене нами у столиці, він одразу зацікавив досвідом “Хорольської” та “Миргородської” керівників і провідних фахівців інших підприємств, які входять до складу холдингу. Тож тепер гостей доводиться приймати частіше”.
Однак Павло Кандиба на ті додаткові клопоти не нарікає. Бо переконаний: разом із колегами-аграріями вони зроблять і для заощадження коштів на розвиток виробництва та соціальні проекти, і для “узгодження” своїх дій із матінкою-природою набагато більше, ніж поодинці.

Віктор ПЕТРЕНКО.

Вы можете оставить комментарий, или Трекбэк с вашего сайта.

Оставить комментарий

Вы должны Войти, чтобы оставить комментарий.