“Від’їжджаю, Ваню. Не згадуй мене лихим словом”

“Від’їжджаю, Ваню. Не згадуй мене лихим словом”

Розповім про два великих нерозділених кохання: Варвари Пащенко та Івана Буніна й Олександри Герцик та Івана Козловського.

Життєвий університет

Іван Бунін – лауреат Нобелівської премії з літератури, три роки провів у Полтаві – з 1892-го по 1895-й. Приїхав з Орловської губернії до старшого брата Юлія, який тоді працював у статуправлінні губернського земства.
До Полтави Бунін привіз кохану жінку Варвару Пащенко і мав надію розпочати щасливе сімейне життя разом із нею. Офіційно молоді люди не були одружені. Та життя склалося так, що Іван Бунін пережив тут не тільки велике кохання, але й не менш велике розчарування.
Родичі, знайомі та друзі сприйняли приїжджих як чоловіка і дружину. Оселилася пара на квартирі (будинок зберігся, адреса – Європейська, 9). Слід зазначити, що Бунін походив з досить знатного дворянського роду, але його батько розорився, залишив дітей без спадку. Це, мабуть, і стало причиною того, що Варварин батько не погоджувався на шлюб і називав Івана волоцюгою, а про свою доньку говорив, що вона розумом і освіченістю на голову вища від претендента на руку.
Варвара була на рік старшою від Івана. Закінчила гімназію, непогано співала, грала в драмгуртку, мріяла про консерваторію, тим більше, що батько мав оперу в Харкові. Бунін не зміг через свою бідність навіть закінчити повний курс гімназії. У 18 років у Єльці Орловської губернії він почав працювати в редакції “Орловського вісника”. Саме там доля звела його з Варварою Пащенко.
На схилі літ він напише в “Автобіографічних замітках: “Вразило мене, на превелике моє нещастя, довге кохання”.
Законна дружина Віра Муромцева-Буніна з гіркотою говорила про його полтавське кохання як справжнє і єдине.
У Полтаві Бунін і Пащенко працювали разом в статуправлінні. У земстві Іван Олексійович завідував бібліотекою і регулярно дописував до “Полтавських губернських відомостей” (нинішня “Зоря Полтавщини”).
Бунін любив Україну, дуже шанував творчість Тараса Шевченка, відвідував Канів. Перебуваючи у Полтаві, цікавився життям простого народу, етнографією, народними піснями. Його подруга Варя носила український національний одяг – білосніжну вишиту сорочку, в коси заплітала стрічки, співала тужливі українські пісні.
Процитуємо самого Буніна: “Хохлы мне понравились с первого взгляда. Я сразу заметил резкую разницу, которая существует между мужиком-великороссом и хохлом. Наши мужики – народ, по большей части, измождённый, в дырявых зипунах, в лаптях и онучах.., а хохлы производят отрадное впечатление: рослые, здоровые, крепкие…”
Та у Полтаві Бунін пройшов справжній життєвий університет, у якому, на жаль, набув негативного сімейного досвіду, адже його роман завершився. Кохання “майже повністю виражалося у ревнощах”. Дівчина то тікала від нього в Орел, то поверталася до Полтави, то він мчав за нею. 4 листопада 1894 року Варвара назавжди втекла від Івана, залишивши записку: “Від’їжджаю, Ваню. Не згадуй мене лихим словом”.
Бунін так страждав, що близькі побоювалися, як би не трапилася з ним біда. І сам він говорив: “Один додому не поїду, за себе не ручаюсь”, а коли довідався, що Варвара не просто поїхала, а втекла з іншим, то у нього зашуміло в голові, а на вокзалі пішла носом кров, він страшенно ослабів.
Свою невінчану дружину він увічнить, як і Полтаву, в найкращому романі – “Життя Арсеньєва”, а своє палке почуття опише в оповіданні “Митіна любов”.

Із букетом на порозі

У полтавському просвітницькому домі (нині – кінотеатр “Колос”) на початку ХХ століття діяв театр, у якому співали артисти Іван Козловський і Олександра Герцик.
…У 1903 році до Полтави з Києва приїхала 17-річна майбутня актриса Олександра Олексіївна Герцик. Вона походила із відомого роду полтавського полковника Павла Семеновича Герцика. Батьківська садиба була у Великих Будищах нині Диканського району. Народилася в Полтаві. Дитинство провела у Києві, де закінчила гімназію.
Після переїзду до Полтави розпочинається її театральна кар’єра. Незабаром Олександра Герцик стає провідною актрисою Полтавського театру. Дуже вродлива і талановита, вона виконувала головні ролі. Навіть у Москві на гастролях Герцик збирала повні зали.

“Від’їжджаю, Ваню. Не згадуй мене лихим словом”
Іван Козловський.

На полтавській сцені під час військової служби дебютував Іван Козловський – майбутній великий оперний співак зі світовим ім’ям. Герцик на той час мала 32 роки і була розлучена. Чоловік залишив їй доньку Наталю від свого першого шлюбу. Олександра виховувала її як рідну дитину. Іван закохався в Олександру, і 1920 року вони побралися.
Жили в Полтаві, згодом – у Москві. У полтавський період подружжя мешкало на Панянському узвозі № 6, у батьківському будинку Олександри Герцик. Згодом Іван Козловський придбав будинок під № 7 на тому ж узвозі. Там і доживала свого віку Олександра з сестрою Вірою, старою мамою і прийомною донькою. Олександра була на 14 років старшою від Івана. Їхні життєві шляхи розійшлися. Деякий час Іван Семенович жив на дві сім’ї – його другою дружиною стала актриса Галина Сергєєва. Час від часу бував у Полтаві, потім його приїзди ставали все рідшими.
Олександра Герцик заміж більше не виходила, кохала Івана Козловського до кінця життя, та і він не був до неї байдужим.
Дві історії про їхні зустрічі пригадує заслужений артист України Тарас Духнич.

“Від’їжджаю, Ваню. Не згадуй мене лихим словом”
Олександра Герцик. Полтава, 1924 рік.

Він розповідав, що якось приїхав до Полтави з Москви прославлений артист Іван Семенович Козловський. Це стало відомо в обкомі партії, й артисту запропонували “Волгу”. Він відмовився, звернувся до Духнича, щоб той повозив його своїм “жигуликом”. Сіли в автомобіль, поїхали на ринок. Там Козловський купив величезний букет квітів і попросив поїхати на Панянський узвіз, 7. Іван Семенович подзвонив у двері й стояв з букетом на порозі. Двері відчинила Олександра Олексіївна і несподівано їх зачинила, не впустивши розгубленого гостя. Через деякий час, причепурившись і тримаючи в руці якогось папірця, вийшла та запросила гостей до хати. Папірець виявився квитком на прем’єру “Євгенія Онєгіна” у Великому театрі, де співав Іван Козловський. Олександра, не попереджаючи його, інкогніто була на прем’єрі й берегла квиток, як святиню…
Духнич також возив Козловського у 1970-ті роки на могилу Герцик. Поховали Олександру Олексіївну на цвинтарі під горою нижче Хрестовоздвиженськго монастиря, де знайшов спокій і перший її чоловік – режисер й актор Микола Орел-Степняк.

Григорій ТИТАРЕНКО
Журналіст

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий