“Від’їжджаю, Ваню. Не згадуй мене лихим словом”

Розповім про два великих нерозділених кохання: Варвари Пащенко та Івана Буніна й Олександри Герцик та Івана Козловського.

Життєвий університет

Іван Бунін – лауреат Нобелівської премії з літератури, три роки провів у Полтаві – з 1892-го по 1895-й. Приїхав з Орловської губернії до старшого брата Юлія, який тоді працював у статуправлінні губернського земства.
До Полтави Бунін привіз кохану жінку Варвару Пащенко і мав надію розпочати щасливе сімейне життя разом із нею. Офіційно молоді люди не були одружені. Та життя склалося так, що Іван Бунін пережив тут не тільки велике кохання, але й не менш велике розчарування.
Родичі, знайомі та друзі сприйняли приїжджих як чоловіка і дружину. Оселилася пара на квартирі (будинок зберігся, адреса – Європейська, 9). Слід зазначити, що Бунін походив з досить знатного дворянського роду, але його батько розорився, залишив дітей без спадку. Це, мабуть, і стало причиною того, що Варварин батько не погоджувався на шлюб і називав Івана волоцюгою, а про свою доньку говорив, що вона розумом і освіченістю на голову вища від претендента на руку.
Варвара була на рік старшою від Івана. Закінчила гімназію, непогано співала, грала в драмгуртку, мріяла про консерваторію, тим більше, що батько мав оперу в Харкові. Бунін не зміг через свою бідність навіть закінчити повний курс гімназії. У 18 років у Єльці Орловської губернії він почав працювати в редакції “Орловського вісника”. Саме там доля звела його з Варварою Пащенко.
На схилі літ він напише в “Автобіографічних замітках: “Вразило мене, на превелике моє нещастя, довге кохання”.
Законна дружина Віра Муромцева-Буніна з гіркотою говорила про його полтавське кохання як справжнє і єдине.
У Полтаві Бунін і Пащенко працювали разом в статуправлінні. У земстві Іван Олексійович завідував бібліотекою і регулярно дописував до “Полтавських губернських відомостей” (нинішня “Зоря Полтавщини”).
Бунін любив Україну, дуже шанував творчість Тараса Шевченка, відвідував Канів. Перебуваючи у Полтаві, цікавився життям простого народу, етнографією, народними піснями. Його подруга Варя носила український національний одяг – білосніжну вишиту сорочку, в коси заплітала стрічки, співала тужливі українські пісні.
Процитуємо самого Буніна: “Хохлы мне понравились с первого взгляда. Я сразу заметил резкую разницу, которая существует между мужиком-великороссом и хохлом. Наши мужики – народ, по большей части, измождённый, в дырявых зипунах, в лаптях и онучах.., а хохлы производят отрадное впечатление: рослые, здоровые, крепкие…”
Та у Полтаві Бунін пройшов справжній життєвий університет, у якому, на жаль, набув негативного сімейного досвіду, адже його роман завершився. Кохання “майже повністю виражалося у ревнощах”. Дівчина то тікала від нього в Орел, то поверталася до Полтави, то він мчав за нею. 4 листопада 1894 року Варвара назавжди втекла від Івана, залишивши записку: “Від’їжджаю, Ваню. Не згадуй мене лихим словом”.
Бунін так страждав, що близькі побоювалися, як би не трапилася з ним біда. І сам він говорив: “Один додому не поїду, за себе не ручаюсь”, а коли довідався, що Варвара не просто поїхала, а втекла з іншим, то у нього зашуміло в голові, а на вокзалі пішла носом кров, він страшенно ослабів.
Свою невінчану дружину він увічнить, як і Полтаву, в найкращому романі – “Життя Арсеньєва”, а своє палке почуття опише в оповіданні “Митіна любов”.

Із букетом на порозі

У полтавському просвітницькому домі (нині – кінотеатр “Колос”) на початку ХХ століття діяв театр, у якому співали артисти Іван Козловський і Олександра Герцик.
…У 1903 році до Полтави з Києва приїхала 17-річна майбутня актриса Олександра Олексіївна Герцик. Вона походила із відомого роду полтавського полковника Павла Семеновича Герцика. Батьківська садиба була у Великих Будищах нині Диканського району. Народилася в Полтаві. Дитинство провела у Києві, де закінчила гімназію.
Після переїзду до Полтави розпочинається її театральна кар’єра. Незабаром Олександра Герцик стає провідною актрисою Полтавського театру. Дуже вродлива і талановита, вона виконувала головні ролі. Навіть у Москві на гастролях Герцик збирала повні зали.

На полтавській сцені під час військової служби дебютував Іван Козловський – майбутній великий оперний співак зі світовим ім’ям. Герцик на той час мала 32 роки і була розлучена. Чоловік залишив їй доньку Наталю від свого першого шлюбу. Олександра виховувала її як рідну дитину. Іван закохався в Олександру, і 1920 року вони побралися.
Жили в Полтаві, згодом – у Москві. У полтавський період подружжя мешкало на Панянському узвозі № 6, у батьківському будинку Олександри Герцик. Згодом Іван Козловський придбав будинок під № 7 на тому ж узвозі. Там і доживала свого віку Олександра з сестрою Вірою, старою мамою і прийомною донькою. Олександра була на 14 років старшою від Івана. Їхні життєві шляхи розійшлися. Деякий час Іван Семенович жив на дві сім’ї – його другою дружиною стала актриса Галина Сергєєва. Час від часу бував у Полтаві, потім його приїзди ставали все рідшими.
Олександра Герцик заміж більше не виходила, кохала Івана Козловського до кінця життя, та і він не був до неї байдужим.
Дві історії про їхні зустрічі пригадує заслужений артист України Тарас Духнич.

Він розповідав, що якось приїхав до Полтави з Москви прославлений артист Іван Семенович Козловський. Це стало відомо в обкомі партії, й артисту запропонували “Волгу”. Він відмовився, звернувся до Духнича, щоб той повозив його своїм “жигуликом”. Сіли в автомобіль, поїхали на ринок. Там Козловський купив величезний букет квітів і попросив поїхати на Панянський узвіз, 7. Іван Семенович подзвонив у двері й стояв з букетом на порозі. Двері відчинила Олександра Олексіївна і несподівано їх зачинила, не впустивши розгубленого гостя. Через деякий час, причепурившись і тримаючи в руці якогось папірця, вийшла та запросила гостей до хати. Папірець виявився квитком на прем’єру “Євгенія Онєгіна” у Великому театрі, де співав Іван Козловський. Олександра, не попереджаючи його, інкогніто була на прем’єрі й берегла квиток, як святиню…
Духнич також возив Козловського у 1970-ті роки на могилу Герцик. Поховали Олександру Олексіївну на цвинтарі під горою нижче Хрестовоздвиженськго монастиря, де знайшов спокій і перший її чоловік – режисер й актор Микола Орел-Степняк.

Григорій ТИТАРЕНКО
Журналіст