Відлуння любові, або  Сказати життю: “Так!”

Відлуння любові, або Сказати життю: “Так!”

Любов не має меж. Для неї неважливі час і простір чи пора року. Любов огортає нас від нашого народження і надихає протягом життя, втішає в далеких світах…
У серпні виповнився столітній ювілей людини, чиє серце, за спогадами тих, хто його знав, було сповнене безмежної любові до людей, до всього живого, до самого життя. Михайло Пилипович Верьовкін за часів Другої світової пройшов жахіття 4 концтаборів. Колись на запитання професора історії з Ганноверського університету (Німеччина) Ганса-Гейнриха Нольте “Звідки Ви брали сили, щоб пережити Освенцим, Берген-Бельзен, Заксенхаузен, Пелих?” Михайло Верьовкін відповів: “Це і для мене залишається питанням. Мені здається, що я вижив за допомогою Всевишнього Господа Бога, а ще – завдяки підтримці друзів, безмежній любові до моєї Батьківщини”.
Його найбільшим скарбом була родина – велика і дружна – дітей, онуків та правнуків у Михайла Пилиповича дванадцять! Родина, яка любила й любить його щиро і віддано. Напередодні ювілею син та онук нашого земляка завітали до редакції “Зорі Полтавщини”, щоб розповісти про непросте життя свого батька і діда.

Слово про батька

– 10 серпня 2018 року моєму батьку виповнилося б 100 років з дня народження, до ювілею він не дожив всього півтора року, – розповідає Микола Михайлович Верьовкін. – Тож коли зі “Спілки колишніх в’язнів фашистських концтаборів” мені повідомили, що досягнута домовленість із “Зорею Полтавщини” про друк інтерв’ю про нього, я з радістю погодився поділитись спогадами, адже багато полтавців його знали і поважали.
Життя батька було насичене, а біографія – наповнена багатьма деталями, які тісно переплелися з історичними реаліями, в яких жив світ двадцятого сторіччя. Упродовж свого віку Михайло Пилипович активно працював. До війни закінчив середню школу та сільськогосподарський технікум за спеціальністю “Агроном”. Був направлений у колгосп в Оренбурзькій області. Але в перший же рік після сильної посухи й, відповідно, неврожаю старі розумні люди порадили виїхати якомога швидше, адже це були часи репресій і його з дня на день могли заарештувати. Отримавши повістку до військкомату й через цю причину забравши паспорт з колгоспу, нікому не сказавши, поїхав до сестри в Середню Азію до міста Сталінабад (тепер Душанбе), де й став на військовий облік. Деякий час працював на кіностудії “Таджикфільм”.
Потім була служба в армії, яку він проходив у Забайкаллі, звільнення в запас припало майже на початок війни. Незабаром його мобілізували, і з перших днів Великої Вітчизняної він брав активну участь у бойових діях.
У 1942 році в оточенні під Харковом батько потрапив у полон. Після декількох спроб втечі був відісланий у нацистські концтабори. Як пережив ті жахи, особисто мені важко уявити. Частково він описав це в своїх книжках.

Відлуння любові, або  Сказати життю: “Так!”
Таким Михайло Верьовкін зустрів війну.

Номер 125854

Концтабір Аушвіц, більше відомий як Освенцим. Місце мученицької смерті більш ніж мільйона людей. 4 крематорії, 4 газові камери, шахти, каменоломні, щоденний підйом о четвертій ранку, 250 грамів сурогатного хліба на добу, побої, приниження, нескінченний жах. Скільки б років не пройшло, Михайло Пилипович назавжди – в’язень Аушвіца: на його руці було чітко видно номер 125854.
У концтаборах працював на лісопилках, у каменоломнях, рив котловани, переносив каміння, місив цемент і мусив лишатися сильним, щоб вижити. Бо якщо ти впав – тебе добивають. “Де б ти не працював, перед кожним есесівцем ти мусив знімати свій мітцен (головний убір), на кожному кроці тебе били… Ну, це така їхня мета була – знищувати. Тих, хто міг працювати, відбирали і лишали на деякий час, а євреїв, наприклад, одразу в душогубку кидали!..” – записав в автобіографічних спогадах Михайло Верьовкін.
Одного разу, це було пізньої осені, після втечі одного в’язня решту людей з того барака змусили лягти на землю, обличчям у багнюку, і протримали так 12 годин. Після того звеліли піднятися і облили в’язнів крижаною водою. Часто люди гинули й через те, що у відчайдушному прагненні закурити вони обмінювали пайку хліба на сигарети. Наступного дня багатьох таких курців уже не було серед живих. “У концтаборі ти вже не думаєш про життя, думаєш, аби не пропасти завтра, і не сподіваєшся, що колись звідси виберешся. Ти просто втрачаєш людську подобу…”
Незважаючи на все, в’язні допомагали один одному. Підтримували слабших, підбадьорювали морально, об’єднувалися в підпільні організації. Німецьким політв’язням, а також французам, норвежцям та іншим європейцям приходили посилки з дому та гуманітарна допомога з Міжнародного Червоного Хреста. Продуктами вони ділилися з іншими полоненими. Інколи самі німці – працівники табору – допомагали декому влаштуватися працювати на кухню, звідки можна було винести зайвий шматок хліба чи ложку баланди. Пізніше, у Заксенхаузені, Михайло Пилипович захворів на плеврит. Вижити вдалося тільки завдяки лікарям (у тому числі одному із Норвегії), які доглядали й переховували його протягом двох місяців. Попри людяне і товариське ставлення до незнайомців, такі стосунки важко було назвати дружбою. “Тут вже кожен був сам за себе, та й не дозволяли нам особливо там спілкуватися, все каралося”.
Лише у 1943 році в’язні почали отримувати вісточки з лінії фронту. Новини надходили від німецьких політичних в’язнів. Чутки про те, де саме і з якими результатами йдуть бої, швидко розліталися табором. “Так, коли була битва під Сталінградом, то у них цілий тиждень траур був”.
29 квітня 1945 року тисячні колони в’язнів Бюліца гнали до Ростока. Евакуацію табору почали ще 17 квітня. В останній колоні, куди й потрапив Михайло Пилипович, від початку було понад три тисячі в’язнів, та до узбережжя дісталася лише третина. Решта в’язнів загинули або були розстріляні дорогою. Як він дізнався пізніше, попередні дві колони нацисти загнали на баржі поблизу Форту Бартон, що на березі Балтійського моря, і потопили…
Дорогою, в лісі, в’язні наважилися на втечу. Їх було небагато, голодні й знесилені, блукали вони лісом й околицями сіл, збираючись у групи по 10–20 людей. У першу ж ніч вони розвели вогнище, напекли картоплі й уперше за багато місяців наїлися. Цей день Михайло Верьовкін пізніше назвав своїм другим днем народження.

Мирне життя

– Після перебування вже в радянських фільтраційних таборах молодшому лейтенанту Верьовкіну повернули військове звання, й службу в армії він закінчував на території Польщі, – продовжує Микола Михайлович. – Там же й познайомився з моєю мамою Дорою Григорівною. Вона, тоді ще зовсім молодою дівчиною, була вивезена в Німеччину з села на Сумщині, й звільнили її також лише в 1945 році.
Після демобілізації на початку 1947 року батько повернувся на батьківщину в містечко Похвістневе Куйбишевської області. Там розруха, післявоєнний голод. У день повернення помирає його мама, яка була тяжко хвора. На все життя закарбувалися в пам’яті її слова: “Нарешті дочекалась тебе, синку”. Знову доводиться виживати. Відбудовував родинне господарство, працював в аптеці рахівником, потім – на видобутку нафти. І все подальше професійне життя було пов’язане з нафтовою промисловістю. У 1964 році, коли нафту почали видобувати в Полтавському регіоні, Михайло Пилипович приїхав до Полтави, а через рік перевіз сюди родину – жінку та трьох дітей. Він був одним із перших організаторів Управління бурових робіт (УБР) “Укрнафти”, головним бухгалтером УБР, де й пропрацював довгі роки. Коли Полтавське УБР починало видобуток “чорного золота” в Тюменській області, він літав на північ, багато “північників” досі з повагою згадують про нього.
Офіційний трудовий стаж Михайла Пилиповича Верьовкіна налічував більше 75 років. Окрім основної роботи, допомагав та консультував інші фірми та підприємців. Наприклад, на початку 1990-х, коли ще не було бухгалтерських програм та спрощеної системи оподаткування, розробив систему ведення бухгалтерського обліку для малих підприємств, якою користувався сам і навчав інших. Вона на той час була дуже зручна й проста, і використовували її не лише підприємства, а й працівники податкової інспекції.
Михайло Пилипович, окрім роботи, займався громадською діяльністю. За його участю був створений садово-дачний кооператив “Нафтовик” у селі Кротенки (тепер Сем’янівка), будувались бази відпочинку на березі моря у селищі Леселізде в Абхазії та на Дніпрі (в селі Кишеньки), у Полтаві був організований санаторій-профілакторій із наданням медичних послуг широкого спектра. При Полтавському УБР зводилося багато житла для працівників, практично не було черги – люди отримували квартири за 4–5 років. Чималий внесок у чітку організацію процесу зробив і Михайло Верьовкін.

Незгасима пам’ять

Багато років Михайло Пилипович був членом спілки колишніх політичних в’язнів фашистських концтаборів. Постійно зустрічався з молодим поколінням, школярами та студентами – закликав інших бути оптимістами, незважаючи ні на що. Учні школи “Паросток” більше 10 останніх років його життя піклувались про ветерана і навіть називали “дідусем нашої школи”.
Він вважав за необхідне залишити майбутнім поколінням пам’ять як про прожиті щасливі роки, так і про жахи, пов’язані з війною, полоном, голодом. Так, навіть у документальній стрічці “Юність за колючим дротом”, де розповідалось про мого батька, є один момент, де під час бесіди з молоддю його спитали, чи потрібні дітям розповіді про жахи минулої війни. Це був 2012 рік, а у 2014 році почалась нова війна…
Про цей випадок згадує й волонтер Олександра Говорова, випускниця ПНВК «Паросток» 2018 року.
– Я пам’ятаю ту першу зустріч із ним, особливо яскраво зринають два моменти – його життєрадісність, гостинність, радість від знайомства з нами та його відповідь на питання: “Як Ви вважаєте, чи варто розповідати сучасним дітям про жахіття концтаборів, адже така інформація може згубно вплинути на їхню психіку, то чи варто взагалі їм це знати?” Михайло Пилипович відповів, що про це мають знати всі, про це просто необхідно розповідати, бо лише тоді є шанс не повторити ті жахи. Я назавжди запам’ятала ці слова.
Протягом кількох років нашого знайомства з Михайлом Пилиповичем надзвичайно вражало те, що він завжди був готовий розповідати, згадувати, відповідати на наші запитання, хоч це були найболючіші його спогади. Адже він міг наказати собі, своїй пам’яті ніколи більше не звертатися до тих страшних днів. Він міг не писати, змальовуючи до найменших подробиць життя у концтаборі. Але він не зробив цього, бо був надзвичайно сміливою людиною. Саме таким – добрим, життєрадісним і надзвичайно сміливим – я його й пам’ятаю.
– Від Михайла Пилиповича ніколи не чула скарг на здоров’я чи життя, – додає Єлизавета Попова, учениця 11-го класу ПНВК «Паросток», керівник проекту «Наші ветерани», – а якщо і були репліки на цю тему, то лише у формі жарту. Особливим моментом були гостини в його оселі. Мене захоплювали безліч цікавих історій та неймовірна купа книг. А ще запам’яталося його робоче місце. Друкарська машинка, що знала всі переживання та чітко залишила на папері болючі спогади. Але що вражає найбільше, то це те, що допоки він міг тримати ручку чи олівець, він писав. Писав натхненно, багато, каліграфічно. Писав з надією в майбутнє і для майбутнього.
– Справді, до останніх днів життя батько працював за старенькою друкарською машинкою, – веде далі Микола Верьовкін, – друкував автобіографічні нариси, роздуми (всього друком вийшло 5 книжок спогадів і ще ряд брошур, останньою з яких стала “Дванадцять ключів довголіття”), навіть написав відгук на книгу австрійського лікаря-психотерапевта Віктора Франкла “Сказати життю – так!” Коли батько прочитав її, виявилось, що майже в один період вони з автором були в концтаборі Освенцим. Книга розбурхала страшні спогади, які вдалося за мирних часів заховати у підсвідомості. Але за кілька днів з-під пера Михайла Пилиповича вийшло звернення до Віктора Франкла, в якому батько вказує на значну моральну перевагу радянського військовополоненого в Освенцимі: ”Ми мали сміливість таємно об’єднуватись, підтримувати один одного, чинити опір “капо”, а ось Віктору доводилось виживати одному…” Можна ще багато розповідати про батька. Він прожив довге життя – непросте і щасливе водночас. Ми всі – діти, онуки, правнуки – його дуже любимо і пишаємось ним.
– Дідусь завжди пропагував здорові й у широкому сенсі слова прості цінності, – додає онук Дмитро Верьовкін, який переводив у комп’ютерний формат усі твори діда. – Причому, і це не лише моя думка, а й усіх його онуків, робив він це невимушено. Це була його життєва філософія, що відображалася у вчинках, світогляді, способі життя. Наприклад, він вважав, що за будь-яких умов треба залишатись оптимістом. Але, на його переконання, оптимізм полягає не лише в позитивному настрої, а й в умінні не здаватись навіть у найскрутніших ситуаціях, гідно переносити негаразди. Адже, якщо ти перестаєш боротись, відмовляєшся від власних ідеалів, то зраджуєш самого себе, стаєш слабшим, а отже, шкодиш собі сам. Словами цю логіку передати не так просто, якщо бути зовсім лаконічним, я б назвав це «емоційною витривалістю».
Ще хочеться відзначити його критичне мислення і здатність до глибинного аналізу. Така риса особливо вражала в людині, яка розмінює десяту декаду років і через фізичну слабкість обмежена у спілкуванні й джерелах інформації, хоча останній фактор, звичайно, мав деякий негативний вплив. Він умів вести діалог або дискусію, послідовно ставити правильні питання і вибудовувати довгі причинно-наслідкові зв’язки. Критично ставився до себе, своїх думок і вчинків, також спонукав і мене діяти так само, але й ніколи не втрачати віру в себе. Це такий собі баланс, золота середина – критично ставитись до того, що робиш, і в той же час бути впевненим у правильності своїх вчинків. Таким чином, бути чесним із собою.
***
Минають роки, йдуть в інший світ в’язні концтаборів, на сьогодні в Полтаві живих залишилося лише четверо. До речі, Михайло Пилипович прожив чи не найдовше життя з людей, які пройшли те жахіття. Прожив, не озлобившись на світ, який іноді був до нього таким жорстоким, прожив з любов’ю. Він і зараз живий у серцях рідних, близьких, молодих людей, які встигли поспілкуватися з ним на схилі його літ.
Михайло Пилипович Верьовкін – людина, котра сказала життю: “Так!”

Олена ГОВОРОВА
Координатор проектів фонду “Пам’ять. Відповідальність. Майбутнє”
Андрій ФІАЛКОВСЬКИЙ
“Зоря Полтавщини”

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий