Відлуння Північної війни,  які треба чути всім…

Відлуння Північної війни, які треба чути всім…

Укотре впевнююся: коли людина – вірний син України, вона з трепетною любов’ю ставиться і до своєї країни, і до того куточка Землі Української, де народилася, де зробила свої перші кроки, пізнавала світ у всій його красі – і його складнощах, трагедіях… Такі люди завжди намагаються зробити щось добре і для своєї малої батьківщини. От і Валентин Сакун, полтавський краєзнавець, патріот, який завжди пліч-о-пліч з нами стояв на всіх рухівських мітингах, на майданах Помаранчевої революції і Революції Гідності, долучався до всіх просвітянських акцій, історико-культурних заходів, зробив напередодні свого 80-річчя (він народився 27 грудня 1941 року) вагомий подарунок усім нам, а передусім своїм землякам із містечка Коропа Чернігівської області, видавши історичний нарис «Відлуння Північної війни (1700–1721 рр.) на чернігівській Коропщині» (Полтава, «АСМІ», 2021).

«Протиставити грізній силі деспотизму силу одностайності…»

Волею долі невелике містечко Короп на Сіверщині опинилося в епіцентрі подій світового масштабу, а головне – визначальних для подальшої історії України, бо, незважаючи на поразку гетьмана Івана Мазепи і Карла ХІІ, тоді було кинуто у віки іскру спротиву ярму московитів, яку майбутні покоління борців за волю України підхоплять і зрештою через три століття переможуть.
Валентин Сакун опрацював незліченну кількість документів, досліджень істориків, щоб простежити події, які відбувалися на території Коропського Задесення з 24 жовтня по 11 листопада 1708 року. Саме тут, у Коропі, гетьман Мазепа остаточно вирішив стати супроти супостата Петра І, що замірився цілковито потоптати всі вольності Гетьманщини. Підтримавши Карла ХІІ, під його протекторатом Мазепа мав зберегти Україну як окреме королівство.
Розповідаючи мовою документів про шлях гетьмана Мазепи і його війська від Батурина до ставки Карла ХІІ, автор цитатами зі спогадів учасників тих подій, праць зарубіжних дослідників і художніх творів переконливо окреслює образи Івана Мазепи і його соратників. Тож рушаймо і ми в подорож сторінками цієї книги, цікавої не лише для науковців, а для кожного, хто почувається мазепинцем…
Перший розділ історичного нарису озаглавлений «Від Батурина до Карла ХІІ». У підрозділі «А починалось усе це так…» автор аналізує ті кроки, які Петро І зробив для обмеження владних повноважень гетьмана України, економічної, політичної і культурної автономії Козацької держави. Про це говорив навіть російський генерал Карл-Евальд Ренне: «Пожалься, Боже, того доброго і розумного Івана! Він, бідний, і не знає, що князь Олександр Данилович (Меншиков. – В.С.) під ним яму риє і хоче його підставити, сам в Україні бути Гетьманом».
Дуже цікаві також слова, які ще на початку 1707 року перший шведський міністр і таємний радник короля граф Карл Піпер казав австрійському послові при головній квартирі шведської армії графові Ф. Л. фон Цінцендорфові: «Найголовніше і найважливіше для шведської Корони – це зламати й зруйнувати московитську могутність… [яка] з часом може зробитися ще небезпечнішою не лише для шведської Корони, а й для всіх суміжних із нею християнських земель, якщо вона не буде знищена й задушена на своєму початку».
Минуло три століття, а небезпечність московитського царства, навіть після розпаду імперії совєцького штибу, не зменшилася. І добре, що лідери західних країн, багато європейців це розуміють, але ж далеко не всі! Багато французів, наприклад, зі своїм стокгольмським синдромом (кажучи простими словами, симпатією жертви до свого мучителя) після поразки Наполеона та чисельною кількастолітньою російською діаспорою не здатні реально оцінити загрози путлерівської експансії, розпочатої анексією Криму, окупацією частини Донбасу і 8-річною війною Росії з Україною. Згадати хоча б зустрічі з Путіним та проросійські заяви одіозної Марін Ле Пен, лідерки Національного об’єднання, яка висувалася на минулих президентських виборах у Франції і преться знову на вибори-2022. Забули такі люди мюнхенську зраду 1938 року, пам’ять про наслідки якої мала б стати застереженням на віки від того, щоб вести політику умиротворення агресора. У параноїдальній головешці Путлера і багатьох росіян і сьогодні, на жаль, такі ж марення світового панування, як у Петра І і Сталіна. «Но мы еще дойдем до Ганга, но мы еще умрем в боях, чтоб от Японии до Англии сияла Родина моя…»
Автор книги присвятив підрозділ статті Миколи Гоголя «Размышление Мазепы», яка у радянський час широкому загалу, і навіть фахівцям, була майже невідома.
У ній Гоголь пише: «Народ […], униженный рабством и деспотизмом, покорялся, хотя с ропотом… Но чего можно было ожидать народу, так отличному от русских, дышавшему вольностью и лихим казачеством, хотевшему пожить своей жизнью? Ему угрожала утрата национальности… Все это занимало «преступного» гетмана. Отложиться? Провозгласить независимость? Противопоставить грозной силе деспотизма силу единодушия, возложить мужественный отпор на самих себя?»
Вдумаймося в ці слова: «Протиставити грізній силі деспотизму силу одностайності…». Наче сказано про Україну сьогоднішню. Бо насправді наша перемога над московським деспотизмом дуже залежить від сили єдності української нації. Годі вже обзивати одне одного порохоботами та ЗЕбілами, пора поставити вище партійних уподобань прагнення до єдності, допомагати армії, контролювати владу на всіх рівнях, щоб покласти край розкраданню наших з вами коштів (бо ж державний бюджет – це кошти платників податків). А то ми владу обираємо, а контролювати не вміємо. Простий приклад: збудували в одному селі на Полтавщині дитячий майданчик, золотий прямо, бо голова сільради украв половину коштів. Усі знають, між собою говорять – а далі нічого. Жоден депутат питання не порушив, жоден учитель, фермер чи пенсіонер заяви у правоохоронні органи чи статті в газету не написав. А всі нарікають на корупцію… (Даруйте за відступ від головної теми).
Разом з тим Микола Гоголь говорить і про потребу України мати союзників у боротьбі з деспотичною Московією і схвалює вибір Мазепи: «Оставалось государство, всегда бывшее в великом уважении у козаков, которое хотя и не было погранично с Малороссией, но […] могло быть очень полезно малороссиянам, тревожа беспрестанно границы и держа, так сказать, в руках Московию».
І ще один цікавий факт із цього підрозділу: «Подиву гідне, – пише Валентин Сакун, – що першим, хто виступив на захист Мазепи, став російський єзуїт отець Мартинов: «Мазепа справді мав амбіцію зробити Україну незалежною державою, і він вибрав для цього момент якнайсприятливіший… Союз зі Швецією не становив жодної небезпеки для політичної свободи України. Спроба Мазепи знищити всяке чужинське панування в Україні справжня і щира».

«На Десну! Прапори піднесім! Переможемо або загинемо!»

Дуже цікавий підрозділ «Мазепина ніч у Коропі». Ідеться про ніч з 24 на 25 жовтня 1708 року, коли й було вирішено переправитися через Десну і прямувати до шведів. Тоді до гетьмана Мазепи один за одним приходили полковники й уже відверто закликали до визвольних дій. Миргородський полковник Данило Апостол сказав: «Очі всього народу звернені до тебе, гетьмане. Цей народ вірить у тебе. Нехай Господь береже тебе перед смертю, щоб ти не залишив нас у неволі, а то і кури нас загребуть».
Прилуцький полковник Дмитро Горленко мовив: «Як ми щодня молимося за спокій душі Хмельницького, звеличуємо його ім’я за те, що визволив Україну з ляцького ярма, так і, навпаки, проклинатимемо ми й наші діти довіку тебе й твої кості, коли ти нас за свого гетьманування після смерті своєї у такій неволі залишиш».
Ця ніч у Коропі і вранішнє прямування до Оболоння на зустріч з Карлом ХІІ знайшла своє відображення навіть у драмі німецького поета Рудольфа фон Ґотшаля, написаній 1865 року, де нарада у гетьмана завершується такими словами:
«На Десну!
Прапори піднесім!
Переможемо або загинемо!»
У підрозділі «Український генералітет» подані імена тих, хто вирушив з гетьманом Мазепою з Батурина за Десну. Це генеральний обозний Іван Ломиковський, генеральний суддя Василь Чуйкевич, генеральний писар Пилип Орлик, генеральні осавули Михайло Гамалія і Дмитро Максимович, генеральний бунчужний Федір Мирович, генеральний хорунжий Іван Сулима, полковники – миргородський Данило Апостол, прилуцький Дмитро Горленко, лубенський Дмитро Зеленський, чигиринський Костянтин Мокієвський, корсунський Андрій Кадиба… Не можу перелічувати всіх, а ти, вдумливий читачу, взявши цю книгу в бібліотеці, побачиш ще багато імен мазепинців і, можливо, знайдеш серед них і прізвище свого предка…
Автор зауважує, що частина козацької старшини, яка з Мазепою поблизу Оболоння перейшла Десну, причетна до створення першої Конституції України, написаної у квітні 1710 року в Бендерах. Вона відома під назвою Конституції Пилипа Орлика, але сам Орлик писав: «Я один зложив найбільшу частину договору (Конституції). Поміж особами, що обмірковували точки цього документа, були Андрій Войнаровський, Костянтин Гордієнко, Дмитро Горленко, Іван Ломиковський, Федір Мирович, Дмитро Максимович…».
Підрозділ книги присвячено і промові гетьмана після переправи через Десну. Тут цитується праця «Мазепа» історика Богдана Кентржинського: «Мазепа, перебравшись через Десну біля Оболоння, по той бік річки виголосив перед своїми загонами промову, в якій мотивував своє рішення віддати Україну під опіку шведського короля. Є кілька версій цього виступу – в пізніших переробках. Його оригіналу не засвідчено в джерелах, однак більшість версій має спільний мотив, відомий із таємної ради, – домогтися незалежності України з міжнародною гарантією […].
Промова Мазепи пристрасна і раціональна, переконує, що він діяв в інтересах своєї нації, яку хотів врятувати від руїни, привести до свободи і здобути гідне місце серед європейських народів».
Підрозділи «Шведські історики про події біля Оболоння» та «Західноєвропейська преса про події на Коропщині» знайомлять нас із тим, який відгук мав виступ гетьмана Мазепи проти Московії у світі. Його розуміли. Німецька газета «Вохентліхе Реляціонен», що виходила у Галле, писала: «Мазепа – вождь козаків – планував звільнити Україну з-під московського ярма, щоб володіти як суверенний володар під шведською короною».
Коли було знищено Батурин і цивільне населення без огляду на стать і вік, французька преса зарясніла заголовками «Страшна масакра», «Руїна України», «Морд жінок і дітей мечем», «Усі жителі Батурина, без різниці статі й віку, вимордовані», «Так чинять нелюдяні москвини», «Уся Україна в крові, Меншиков показав страхіття московського варварства» (стокгольмського синдрому перед москвинами у французів на початку ХVІІІ століття, ясна річ, ще не було).
У книзі друкується союзницький договір між королем Карлом ХІІ і гетьманом Іваном Мазепою, складений 29–30 жовтня 1708 року в селі Гірках (нині Новгород-Сіверського району). Ось кілька пунктів з нього:
1. Й. К. В. (Його Королівська Величність. – В. С.) зобов’язується обороняти Україну і прилучені до країни козаків землі й негайно вислати туди задля цього помічні війська, коли вимагатиме того потреба і коли помочі цієї проситимуть князь і стани. […]
2. Все, що завоюється з колишньої території Московщини, належатиме на підставі воєнного права тому, хто цим заволодіє, але все те, що, як виявиться, належало колись українському народові, передається й задержиться при українськім князівстві.
3. Князь і стани України, згідно з правом, яким досі користувалися, будуть заховані (збережені. – Г. А.) і вдержані на всім просторі князівства і частин, прилучених до нього.
4. Іван Мазепа, законний князь України, жодним способом не може бути нарушений у володінні цим князівством; по його смерти, яка, треба сподіватися, не наступить ще довго, стани України заховають (тобто збережуть. – Г. А.) всі вольності згідно зі своїми правами та стародавніми законами.
У книзі не раз доречно цитується твір Богдана Лепкого «Мазепа». Один з таких промовистих фрагментів не можу не процитувати і я: «Ти московський цар, а я український гетьман. Ти будуєш нову царську державу на кістках сотні поневолених народів, я рішивсь будувати свою, незалежну від деспотії твоєї. Я зрадив тебе, бо не хотів зрадити власної ідеї. А хоч би мені й не довелось остоятися в бою з тобою, хоч би й прийшлося зложити свою голову, стару і стурбовану, так останеться Мазепина ідея. Вона житиме під попелом і кістками, поки грядущі покоління не відгребуть її, не піднімуть високо на свій прапор і не заткнуть його біля престолу вільної та незалежної від московських царів Української держави».
Згадує Валентин Сакун і про яскравий приклад тодішньої інформаційної війни московитів з Україною, який за своєю суттю такий самий, як нинішня путлерівська пропаганда. Судіть самі. У селі Дегтярі Новгород-Сіверського району на кошти Івана Мазепи була споруджена Покровська церква. Гетьман витратив на неї 15 тисяч злотих. У цій церкві зберігалася чудотворна ікона Богоматері. Гетьман молився перед нею під час переходу на бік шведів. А біснуватий цар Петька пустив у народ чутки, буцімто Мазепа в селі Дігтярі зірвав у церкві зі стіни образ Божої Матері, став на нього ногами і відрікався від своєї віри, а присягав на шведську…
Господи, минуло понад три століття, а методи російської пропаганди не змінилися!

«Велич без справедливості – то химера завойовників, які позбавлені людських почуттів»

Не будемо докладно аналізувати в обмеженій розміром газетній публікації розділи «Форсування Десни» та «Хресна дорога до Батурина», вони так само інформативно насичені, і читач знайде в них поживу для розуму, а ще його серце не раз стрепенеться і від болю, і від гордості за свій народ, для якого права і вольності були найважливішими – на відміну від петровської деспотії, де рабське поклоніння «царю-батюшкє» було нормою (ось як один генерал-лейтенант підписує своє донесення цареві з Коропа: «Вашего величества нижайший раб и верный слуга…».
Згадаю один із підрозділів – «Вольтер і Александр Дюма про Україну, Мазепу і форсування Десни». «У 1731 році у французькому місті Руані вперше побачив світ Вольтерів історичний твір «Історія Карла ХІІ», який до кінця ХІХ століття було перевидано понад 100 разів. Вольтер був зацікавлений українським питанням, про що в «Історії Карла ХІІ» свідчить його лист до французького військового й державного діяча Етьєна Франсуа де Шуазеля від 16 грудня 1867 року: «Що б не казали, але над «Історією Карла ХІІ» я багато працював: треба мати на увазі, що я був перший, хто написав про це. Наприклад, про Україну».
Вольтер прихильно писав про Мазепу і на сторінках своєї книги зробив такий промовистий висновок: «Україна завжди прагнула до волі».
Епізод форсування Десни біля Мезина подає Олександр Дюма у нарисі «Петро І і Карл ХІІ: «Ще раз доля дарує Карлу ХІІ привид надії на берегах Десни, яка є однією з приток Дніпра. Шведський король прибув сюди виснажений голодом і зморений. Береги тут такі круті, що шведи спускалися до річки за допомогою вірьовок, потім вони перепливають річку й нападають на вісім тисяч московитів; ті відходять, залишаючи поле битви шведам».
На жаль, шведське військо не скористалося цією перемогою, не зуміло випередити московитів на шляху до Батурина. Далі будуть батуринська масакра, Полтавська битва – наша незагойна рана… Валентин Сакун цитує шведського вченого-славіста Альфреда Єнсена (1859–1921): «Але мені не сходить з-перед очей найдивовижніша у нашій історії картина: Карл ХІІ та Мазепа пліч-о-пліч стоять на березі Десни – два абсолютно протилежні характери, які тільки можна собі уявити, але волею історичної долі нерозривно пов’язані між собою. […] І коли обидві ці постаті зникли на південно-східній околиці християнської Європи, були вони чимось більшим, аніж просто двома, хай і незвичайними, чоловіками, які покинули театр військових дій. Розвіялася романтична мрія про українську вільну державу, завершилася великошведська героїчна сага».
Підрозділ «Йоганн-Христіан Енгель про Петра І і дещо про коропську артилерійську базу» знайомить читача зі ще одним видатним істориком, який вважав Російську імперію уособленням жорстокого азіатського деспотизму і розумів прагнення українців до свободи. Австрійський історик Енгель жив у добу Просвітництва (1770–1814), він автор праці «Історія України та українських козаків», надрукованої 1796 року в Галле (українською мовою побачила світ 2014 року у видавництві «Факт»). Енгель заперечував культ Петра І, який поширився у європейському просвітництві, він писав: «8 лютого 1725 року помер Петро Нещадний, який, принаймні стосовно України, не заслуговує імені Справедливого, а отже, й Великого. Велич без справедливості – то химера завойовників, які позбавлені людських почуттів».
***
Майже 300 літ минуло, як помер Петро Нещадний, а Росією й сьогодні править деспот, позбавлений людських почуттів, – за ледь не стовідсоткової підтримки «ніжайших рабов і вєрних слуг». І щоб протистояти химерам і нещадності агресора, нам, українцям, – мазепинцям ХХІ століття – потрібно добре знати свою історію, засвоїти її уроки і протиставити грізній силі деспотизму силу нашої єдності. Цього вчить і нова книга славного сина Сіверщини і Полтавщини Валентина Сакуна. Пошли йому, Боже, довгих літ життя і нових краєзнавчих праць!

Ганна АНТИПОВИЧ (ДЕНИСКО)
Заслужена журналістка України

Про автора
Валентин Євгенович Сакун народився у містечку Короп на Чернігівщині 27 грудня 1941 року. Після закінчення Житомирського механічного технікуму працював у Кременчуцькому технічному училищі для глухих. Згодом навчався у Київському педагогічному інституті (нині – Національний педагогічний університет імені М. Драгоманова). Одержавши диплом сурдопедагога, понад 30 років працював у Полтавській спеціальній школі для глухих дітей.
Історичне краєзнавство – захоплення Валентина Сакуна ще зі шкільної лави. На цю тематику опублікував багато статей у періодичній пресі. У 2013 році побачила світ його перша книжка «Марія Башкирцева – в полоні глухоти», а у 2016-му – дослідження «Нескорені глухотою».
Нагороджений знаком «За заслуги» Центрального Правління Українського товариства глухих за дослідницькі матеріали про видатних особистостей у галузі сурдопедагогіки та осіб з втратою слуху, котрі зробили вагомий внесок у гуманітарну сферу.

Добавить комментарий