Віднесені вітром війни: життя «до» і «після»

Унаслідок російської агресії на Донбасі, за статистикою Міністерства соціальної політики України, на кінець минулого року вимушеними переселенцями стали 1,6 мільйона українців. У Полтавську область, за даними департаменту соціального захисту населення ОДА, на кінець 2014 року прибуло 13600 сімей – 21,5 тисячі осіб. У 2015-му кількість тимчасово переміщених перевищила 30 тисяч, і показник цей тримався протягом усього наступного року. На кінець минулого року в області мешкало трошки більше 26 тисяч внутрішньо переміщених осіб (ВПО). Як живеться їм у містах і селах? Які проблеми найдошкульніші?

Найскладніше – з працевлаштуванням і житлом
Олеся Кобзар до війни працювала помічником керівника фірми-постачальника промислового обладнання в Донецьку – мала стабільну зарплату, житло, плани на придбання приватного будинку. Там довелося покинути все. Спочатку вибралися у Дніпро, згодом – до Полтави. На запитання, чи не відчувалося на новому місці якогось упередженого ставлення, розповіла, що свій особливий статус усвідомила, тільки-но почала шукати роботу:
– Уже на третій день з’ясувалося, що ні моя вища освіта, ні стаж нікому не потрібні. У 2014 році на роботу нас ніхто не брав. Заходиш на сайти в пошуку роботи, а там під пропозиціями працевлаштування скрізь приписочка: ВПО не турбувати. Щодо оренди житла – те ж саме. Через чоловікових знайомих спочатку знайшли кімнатку, а згодом – «однушку». За однокімнатну квартирку разом із комунальними послугами наразі виходить близько 3 тисяч за місяць. Як кажуть, просто пощастило – далекі знайомі стали тепер, як родичі.
– А що з роботою?
– Пішла на базар реалізатором. Бо ж треба їсти, оплачувати житло. На Центральному ринку пропрацювала без жодних проблем більше року. Там знають, що ми – трудоголіки.
У Донецьку залишилися батьки. Коли знадобилася юридична консультація, Олеся знайшла в Інтернеті контакти радника Міністерства соціальної політики по Полтавській та Кіровоградській областях Вікторії Курилко. Вона саме відкривала Інтеграційний центр для ВПО та місцевої громади. Зустрілися, поговорили. У цьому центрі пройшла кілька тренінгів: як спілкуватися, як не розгубитися в складних обставинах і, зрештою, як готувати бізнес-проекти. І саме навколо цих ідей захотілося об’єднати жінок-ВПО.
Каже, досі ніколи з громадською діяльністю не стикалася. Менш як за рік своєї діяльності громадська організація «Об’єднання жінок-переселенок Полтавщини», яку очолює Олеся Кобзар, вже налічує сотню однодумців і починає спільні проекти з Міжнародною організацією з міграції для фізичних осіб – підприємців «Жіноче лідерство. Підприємництво». Разом із Інститутом гендерних трансформацій допомагали організовувати виставку «Добродійка-2017». Вперше в Україні завдяки сприянню 6 міжнародних організацій, фінансуванню посольств США та Великої Британії у Полтаві пройшла виставка-продаж товарів підприємств, які очолюють або створили жінки з-поміж ВПО. Свій товар презентували 52 учасниці з 8 областей України.
– Тепер маємо друзів у Чернігові, Чернівцях, Харкові, – розповідає Олеся. – Спілкуємося в соцмережах, запрошуємо на тренінги. Але часто буває доволі тяжко. Коли бачиш, як багатодітні мами-ВПО вибирають «гуманітарні» курточки дітям, а ті так радіють обновкам, що не хочуть їх скидати. Або коли підліток тішиться новорічному подарунковому пакету, як маленький. Це правда, є сім’ї, де цукерка для дитини – дуже велика радість. Про різні акції повідомляємо через соцмережі, й до нас приїжджають родини з різних куточків області. Оті курточки – зараз залишилися тільки маленькі розміри – отримали через програму радників Мінсоцполітики та Управління Верховного комісара ООН у справах біженців. Є сім’ї тимчасово переміщених, які одягли у нас по п’ятеро дітей.
Найскладнішими проблемами ВПО Олеся вважає житлові і працевлаштування. А ще – постійну тривогу за тими, хто залишився на непідконтрольних територіях. У Олесі там зараз не лише батьки – донька-першокласниця. Так склалося. Додає:
– Українську мову ми вчимо тепер по скайпу. Так само перевіряємо уроки. Читаємо книжки…
2150 євро не на «рибу» – на «вудлища»
Інтеграційний центр для внутрішньо переміщених осіб та місцевої громади, створений із залученням донорських коштів, працює в Полтаві вже другий рік по вулиці Шевченка, 13-а. Він є партнером Міжнародної організації міграції. Більше сотні людей щомісяця отримують тут психологічну, інформаційну, юридичну консультації, беруть участь у тренінгах із самозайнятості та підприємництва, вивчають англійську мову – при підтримці посольства США в Україні. Тут же можна отримати будь-яку інформацію про донорські організації та програми для переселенців. За словами Вікторії Курилко, радника Міністерства соціальної політики з питань ВПО по Полтавській та Кіровоградській областях (програма радників діє по всій Україні), тутешніми навчальними програмами особливо цікавиться молодь. За програмою посольства США щодо підтримки підприємництва ВПО в Інтеграційному центрі люди навчалися розробляти бізнес-плани. Ті, хто захистив їх успішно, отримали право закупити на розвиток власного бізнесу обладнання вартістю до 2150 євро – безповоротно! Щодо перших 50 вдалих проектів, то вже надходять рахунки. На запитання, який бізнес обирають і якого обладнання потребують, відповідає:
– Обладнання потрібне найнесподіваніше. Від професійного степлера в багетну майстерню за 650 євро до принтера для ритуальних зображень. У Решетилівку «поїде» обладнання для пересувної кав’ярні, у Чутове – теплиця для вирощування квітів. Є навіть облаштування для гінекологічного кабінету.
Навчання проходили внутрішньо переміщені із Кременчука, Горішніх Плавнів, Чутового, Миргорода, Зінькова, Решетилівки – вартість проїзду людям відшкодовувалася. Тепер вони значно більше розраховують на власні сили, ніж на сторонню допомогу.
Завдяки сприянню інституту радників Мінсоцполітики на обласній телерадіокомпанії «Лтава» виготовлено унікальний цикл передач для і про внутрішньо переміщених «Ми – поруч». Громадською організацією «Інститут гендерних трансформацій» запроваджена у Полтаві жіноча інвестиційна рада. І вже незабаром жінки – приватні підприємці обласного центру власним коштом будуть фінансувати проекти жінок з-поміж внутрішньо переміщених.
Оглядаємо центр. Кімната для комп’ютерних курсів, конференц-зал, кілька кімнат для тренінгів. Та насторожує коментар радника Мінсоцполітики: на фоні небайдужості донорських організацій, зацікавлених у підтримці ВПО на регіональному рівні, поки що повна незацікавленість місцевої влади в підтримці діяльності Інтеграційного центру. Це констатують і донорські організації.
– Майданчики підтримки для внутрішньо переміщених осіб є – їх треба шукати й використовувати. Приходьте. Ми навчимо, дамо інформацію, проведемо тренінги, – зазначає насамкінець Вікторія Курилко.
Вітя Агеєв у школі й удома
«Коли я жив у Луганську…» – це й досі іноді виривається з уст шестикласника Михайлівської опорної школи, що в Машівському районі, Віті Агеєва. До його спогадів про місце попереднього проживання однолітки вже звикли: часточку довоєнного життя хлопчик приніс і в нову школу.
За словами директора закладу Валентини Ярославської, стосунки з родиною Агеєвих склалися одразу. Ще у початкових класах учителька не могла нарадуватися новому школярику, схильному до логічного мислення та задач підвищеної складності. А цьогоріч Віктор став учасником районних предметних олімпіад із математики та інформатики.
– Над точними науками, – говорить учитель Олексій Діденко, – Віктор працює зацікавлено й наполегливо. Якщо й у підлітковому віці його зусилля будуть спрямовані правильно, є всі шанси на участь у предметних олімпіадах обласного рівня.
Педагоги одностайні: хлопчик має не за віком активну життєву позицію, зазвичай першим іде на контакт. За словами шкільного психолога Тетяни Діденко, адаптований, комунікабельний підліток наразі ніякої додаткової психологічної допомоги не потребує.
А вдома він – найстарший брат. Щоранку із 5-річним Віталиком за руку вони вирушають до зупинки шкільного автобуса. Маленьке село Першотравневе, де наразі мешкає родина, – за два кілометри від Михайлівки. Віталика треба доставити в дитсадочок, а після уроків – забрати на той же автобус. Додому близько 16-ї брати теж чимчикують від зупинки удвох. Їхній дім сьогодні – заросла густими вишняками глиняна хатка, єдина на всю вулицю, куди водогін свого часу так і не дотягли. Від суворого зимового вітру вікна доводиться завішувати ззовні. Стіни – тиньковані жовтою глиною. А в хатці – тепла грубка, мама і найменший братик Сергійко, який народився уже тут, на Полтавщині. І смугастий кіт Боня у жовтому нашийнику.
У селах більшість ВПО – пенсіонери, діти, інваліди
І це не дивно, бо з роботою тут значно сутужніше, ніж у містах. Машівський район за кількістю населення невеличкий – менше 20 тисяч мешканців. Край відомий як волонтерський, що регулярно допомагає фронту. Долями ж тимчасово переміщених осіб, за словами місцевих жителів, жодне громадське об’єднання тут не займалося. Ними опікуються переважно чиновники (за посадою) та звичайні селяни, на чиїх очах обживаються нові сусіди.
– Станом на кінець січня цього року в районі мешкають 147 людей, змушених покинути зону АТО (89 родин), та 8 тимчасово переміщених кримчан, – розповіла головний спеціаліст управління праці та соціального захисту населення райдержадміністрації Тетяна Ярошенко. – Із них лише 41 – працездатного віку. Тобто переважна більшість – пенсіонери, діти, інваліди. Найбільше – у великих населених пунктах – Машівці, Селещині, Михайлівці. У маленьких селах – швидше виняток, ніж правило. Їм відновлюються всі можливі види державної допомоги, згідно із законодавством виплачуються кошти на оренду житла, значно спрощена процедура надання субсидії. Знаю кілька родин, які точно повертатися назад не планують: купують житло, влаштовуються на постійну роботу. А участь Полтавщини у пілотному проекті «Рука допомоги», що здійснюється завдяки сприянню міжнародних донорів, передбачає не лише пільгове працевлаштування чи громадські роботи, а й придбання обладнання та сировини для започаткування власної справи (позика поворотна, але безвідсоткова). Цією нагодою в районі ще не скористався ніхто. Хоча якщо такий бізнес запрацює і надасть два робочих місця для соціально вразливих категорій населення, позика стає безповоротною.
Як розповіла директор Машівського терцентру Надія Ігнатенко, у 2014-му район не був готовий зустрічати в такій кількості напівроздягнутих людей – першу родину (військового пенсіонера з мамою-інвалідом) довелося поселити в пристосованих кімнатах у церкві села Ряське. Говорить, що тоді все село продукти їм носило. Повний перелік соціальних послуг терцентру (швеї, взуттєвика, перукаря) на нових земляків – пенсіонерів та інвалідів – поширився одразу. Але, наприклад, ряськівські мама з сином дуже побивалися, чи не розграбують мародери луганську квартиру. До зими пожили… та й поїхали назад.
– Сьогодні потік зменшився. Думаю, значна частина «наших» ВПО повернулася додому, саме боячись втратити житло і майно на окупованих територіях. Інші перебралися в міста. Але на упереджене ставлення, наскільки я знаю, ніхто з них не скаржився, – говорить Надія Ігнатенко.
«Беріть на городі усе, що треба»!
Алла Агеєва з дітьми й батьками до війни мешкала у комунальній квартирі на 5-му поверсі в самісінькому центрі Луганська. Працювала на аптечному складі, отримувала непогану на той час зарплату. Влітку 2014-го найпершим відправила з родичами на Сумщину старшого сина Вітю – він уже добре розумів, що відбувається. А коли обстріли стали нестерпними, зібрала меншого, Віталика, 20-річних сестру та двоюрідного брата і поїхала «в нікуди» – на Полтавщині не мали жодної рідні. Агеєви планували пересидіти в чужих людей місяць-півтора, доки все стихне, і до початку навчального року повернутися назад. Із речей мали з собою лише найнеобхідніше: змінні футболки-шорти та білизну.

Ольга ЩЕГЛОВА
“Зоря Полтавщини”

Вы можете оставить комментарий, или Трекбэк с вашего сайта.

Оставить комментарий

Вы должны Войти, чтобы оставить комментарий.