Відповідальна місія – бути очима піхоти

Уперше про Дарину Піддубну (Харченко), уродженку села Світлогірського Кобеляцької громади я дізналася від місцевих волонтерів. А вони свого часу, щоб підтримати землячку, яка пішла захищати Вітчизну, провели благодійний концерт, де зібрали кошти їй на амуніцію.
У розмові з Дариною говорили про минуле, про службу в армії, мріяли про мирне майбутнє. Щоб воно швидше прийшло на українську землю, дівчина й одягла військову форму.
Після школи Дарина здобула професію, яка завжди стане в нагоді, – кухаря – і вступила на історичний факультет Полтавського педуніверситету. Але навчання не закінчила: з’явилося бажання спробувати себе в новій справі. Тож Дарина переїхала в Дніпро, влаштувалася працювати на ПАТ «Дніпроважмаш». У професії експедитора найбільше подобалося те, що мала можливість побувати там, де раніше не була. Вперше потрапила на Донеччину й повністю змінила думку про цей край.
– Не знаю, чому, але Донбас у моїй уяві був сірим, негарним, нецікавим. Коли я туди потрапила, то закохалася з першого погляду. Вдруге дороги привели мене туди через 12 років, і я нічого не впізнала, – розповідає дівчина.
У 23-річному віці Дарина вийшла заміж і вирішила отримати нову спеціальність: машиніста електромостового крана. Після закінчення училища 5 років працювала на Полтавському гірничо-збагачувальному комбінаті.
– Мені подобалася висота, мене тягне до незвичайного, а не до традиційного… Та й сидіти на одному місці – не в моїх правилах. Коли розпочалася війна, я почала думати над тим, де можу пригодитися? Саме стану в нагоді, а не просто піду служити. Чи було страшно? Так, страх притаманний кожній людині. Але розуміла, що по-іншому не зможу. І якщо прийму рішення, то мене ніщо не стримає. Сім’ї на той час уже не було, тож я вирішила, що ніколи більше заміж не вийду. Мама знала, що відмовляти мене – то безнадійна справа, краще підтримати.
Доки Дарина була в роздумах – донатила, організовувала збори для однієї з бригад, у якій служили друзі. І хоч давала собі слово, але… знову закохалась. Познайомилася з юнаком-військовослужбовцем, між молодими людьми спалахнула симпатія, далі – іскорка кохання і бажання створити сім’ю, бути один одному підтримкою й опорою. Але доля розпорядилася по-іншому: 12 серпня 2023 року її коханий Сергій Паранюк загинув… за вісім днів до весілля.
І це стало відправною точкою для Дарини: вона вирішила, що до річниці загибелі Сергія має бути на службі. І слова дотримала. Більше того, отримала рекомендаційний лист від бригади, в якій бажала служити, звернулася з проханням мобілізуватися в Черкаський ТЦК.
– Це дуже відповідальне рішення. Хвилювалася, часом здавалося, що нічого не вийде. Але навчання, практичні поради дали результат, – розповідає Дарина.
На навчанні познайомилася з дівчатами, але їхні спеціальності різнилися (діловод, медик, кухар та ін.) і лише Дарина освоювала спеціальність зовнішнього пілота (оператора) безпілотних літальних апаратів.
– Дівчата – то в цивільному житті, а тут – жодних поблажок. У нас гендерна рівність, одне завдання: ми всі воїни й працюємо на Перемогу, – продовжує дівчина.
Життя змусило переглянути свої звички. Наприклад, у школі Дарина не любила уроки фізкультури. Могла сказати: не побіжу, не можу… А тут довелося «підтягувати» фізпідготовку, бо треба швидко зайти на позицію і швидко вийти. І не в спортивному костюмі, а у повній амуніції і з речами, які необхідні.
– Чи страшно? Так, але треба виключати емоції, сльози, не допускати паніки. Я довго думала, чи зможу не розгубитися в складній ситуації? Виявилося, що можу… Коли вперше почула, що летить ракета, часу на роздуми не було: я просто впала на землю. Більш досвідчені колеги пояснили так: якщо чуєш, то не в тебе летить, у тебе може летіти те, що не чуєш…
Дарина вже набирається власного досвіду.
– Я вже говорила, що через 12 років знову потрапила на Донбас. Від тієї краси, яка була в моїх спогадах, не залишилося нічого. Орки знищили все, перетворили на руїни й попіл, змусили людей тікати з рідної землі.
Сімнадцятого жовтня Дарина пройшла бойове хрещення: це був перший її вихід на бойові позиції.
– Звісно, хвилювалася. Зовнішній пілот – це очі піхоти. Чим краще ти працюєш, тим легше піхоті – хлопцям, які стоять перед нами. Щоб на відмінно справитися зі своїми обов’язками, потрібен холодний розум. Якщо цього не буде, то десь щось і пропустиш… Найстрашніше для мене – підвести побратимів. Кожного разу, коли йду на позицію, в рюкзаку лежить фото мого коханого і його убакс (бойова сорочка). Так я відчуваю, що він поряд, відчуваю себе впевненіше, сильніше, сміливіше.
Підтримують Дарину й односельці.
– За кошти, зібрані на благодійному концерті, я купила собі бронежилет – зручний, комфортний. Згодом від волонтерів (безмежно їм вдячна!) отримала посилку з навушниками, до яких вони додали смаколики й дитячі малюнки. Коли я їх побачила, ледь не розплакалася, навіть не думала, що така сентиментальна. Тут теж у мене є розрада в тяжкі хвилини – це котики, які живуть на позиціях. У цивільному житті в мене теж були пухнасті тваринки – я їх залишила мамі.
Ось така вона, наша захисниця, смілива й водночас ніжна, Дарина Піддубна з позивним «Вікінг» або «ДШК».
– Я жодного разу не пошкодувала про своє рішення. Більше того, щаслива, що служу саме в цій бригаді, поряд з тими, з ким познайомилася і подружилася у 2023 році, – підсумувала нашу розмову Дарина.
Бережи себе, Даринко, і якнайшвидше повертайся з Перемогою!
Нині у Збройних силах України служать майже 69 тисяч жінок – це найбільша кількість серед країн – членів НАТО.