Відродження  безіменного озера

Рибу випускають з улюбленим зятем Віталієм.

Відродження безіменного озера

Наприкінці листопада безіменне (поки що) озеро поблизу Приліпки приймало у свої води новоселів – малечу лускатого та дзеркального коропа, білого амура й товстолоба. Загальна вага малька-сьоголітка – 250 кілограмів. А трохи раніше, у жовтні, тут оселилися карасики. Усе це – зусиллями колишньої киянки, а нині місцевої мешканки Анжеліки Чумаченко.

Любов’ю із першого погляду називає пані Анжеліка це село. Каже, якось приїхала порибалити на Псьол, побачила Приліпку під горою – і закохалася у її неймовірні краєвиди. До слова, без риболовлі не уявляє свого життя: свою першу рибину зловила самостійно чотирирічною дівчинкою, на Дніпрі.
До цього мешкала у Києві, виросла ж у Кременчуці, тож наші краї для жінки не зовсім чужі. Так виникло рішення оселитися саме тут. Але не просто оселитися, а примножити красу цього припсільського краю. І почала пані Анжеліка з відродження озерця, розташованого на південно-західній околиці Приліпки, що межує із заплавним лісом.
– Якщо чесно, риболовля і риба – то моє, – зізнається жінка. – Так і з’явилася років зо два тому ідея відродити це озерце. Практичні ж кроки почалися з вересня завдяки підтримці та вагомій допомозі моєї сестри Світлани та її чоловіка Віталія, киян. Спочатку купили землю, щоб вирощувати корми для риби. Точніше, заради землі довелося купити садибу з напівзруйнованою хатою. Розчистивши від заростей першу ділянку, посіяли пшеницю. Уже розчистили й другу. Важко, зате вже радіємо першій озимині! Усі роботи організовую я сама. У розчистці берегової лінії і лісу під оранку дуже допомогли мені місцеві мешканки Людмила Домаєва й Ірина Кругляк, а також трактористи Володимир Ярмола й Олександр Скляревський. Найголовніше з усього – то зарибок. Адже попереду зима (розмова відбулася ще до зимових холодів), а значить – боротьба за життя мальків.
Свою ідею Анжеліка Чумаченко обговорила з Козельщинським селищним головою Олександром Троцьким (адже озеро без назви розташоване у межах земель Козельщинської територіальної громади) і заручилася його підтримкою. Окрім селищного голови, питання оренди узгоджено зі старостою села Віталієм Пироженком. Зараз триває виготовлення всіх необхідних документів на право оренди водного плеса і землі, на якій воно розташоване, але для владнання усіх юридичних питань потрібно більше року.
– Доки робота з документами у процесі, я не хочу втрачати час, – каже пані Анжеліка. – Розумію, що це ризиковано для мене, але бажання відродити озеро – сильніше за страхи. Тому й почали його зариблювати. У планах наступного року – розширення і поглиблення водойми. Цієї зими маю встановити обладнання для повноцінної аерації, тому що без професійного підходу до справи рибі загрожуватиме задуха, бо товщина криги тут досягає 8 сантиметрів… А головна, кінцева, моя мета – створити тут повноцінну фауну. Цим я живу, це мрія, яка нарешті матеріалізується.
Читача, мабуть, уже зацікавило питання, звідки у пересічної людини кошти на зарибнення та подальше відродження озера? Адже це справа не з дешевих. Анжеліка Чумаченко – фрілансер у галузі будівництва. Вона класний фахівець із капітального будівництва й оздоблення.
– Поки Бог дає здоров’я, я можу пристойно заробляти, – каже жінка, – особливо на виготовленні художніх робіт: панно, скульптур, барельєфів. Маю замовників по всій країні, часто-густо працюю у відрядженнях. Звідси і маю заробіток. Тож можу дозволити собі такі затрати на відродження місцевої фауни. Зарибнення разом з аерацією складе близько п’ятдесяти тисяч гривень. А навесні хочу запустити на озеро лебедів. Взагалі я люблю водоплавну птицю: у мене вже зараз живуть звичайні свійські гуси, яким по 12 років! Просто – живуть…
Хтозна, можливо, з роками ця справа переросте у бізнес: сьогодні у тренді зелений туризм, відпочинок і риболовля, та ще з фантастичними приліпськими краєвидами! Якщо вже говорити про зелений туризм, то пані Анжеліка має план ще й на оту майже зруйновану хату, яку купили заради землі. Вона збудована в суто наших архітектурних традиціях: піч, стовп посередині, маленькі вікна з віконницями, була колись помазана білою глиною. Світлана, сестра, радила просто її розвалити! Та Анжеліка – історик за освітою – вперлася, хоче відреставрувати. Буде така собі етнохата, біленька і у вишивках. Можливо, колись вона стане сільським музеєм.
– Сподіваюся, хаті мій план до вподоби, – каже Анжеліка. – Мені це цікаво, і болить душа, коли бачу, як руйнується і нехтується людьми наша культурна спадщина. Скільки краси дивовижної втрачаємо назавжди! Я маю хоч щось зробити, аби зберегти це надбання.
Що ж, дай Боже, аби ці плани реалізувалися. Але це буде інша, наступна історія. А поки – щоб запущена в озеро рибка виросла до трьох кілограмів, потрібно три роки. Тож головною своєю турботою пані Анжеліка вважає не виловлювати, а зберегти і примножити рибні багатства озера, створити для цього всі умови. І долучитися до цієї благородної справи може кожен охочий. Природа ж – тільки подякує.

Надія ЛИТВИН
Журналіст

Добавить комментарий