Вигнанець з власної волі: Василь, син Григора, і його правда

Григір і Василь Тютюнники.

Вигнанець з власної волі: Василь, син Григора, і його правда

Ми перетнулися на просторах Інтернету випадково: Василь залишив свій коментар під відеосюжетом про борщ на YouTube каналі нашої газети «Козельщинські вісті», у якому писав, що його дружина – чилійка і теж уміє готувати борщ. Я зацікавилася саме цим фактом, не звернувши уваги на його прізвище – Тютюнник. І написала Василеві, що хочу поспілкуватися з його дружиною на тему української кухні… А вже згодом натрапила на його коментар до іншого нашого відео – про відкриття у Верхній Мануйлівці меморіальної дошки Григорові Тютюннику, видатному українському письменникові. Там Василь подякував нашій редакції від себе як від сина Григора та від його онуки. І тут я нарешті прозріла: рідний син Григора Тютюнника, про якого мало що відомо зараз у нас, виявляється, – в еміграції вже понад десять років!
Про нього розповідають різне, головним чином – не дуже хороше. Я довго вагалася, але журналістська цікавість таки взяла гору, тож продовжила наше спілкування. Василь Тютюнник не уникав гострих запитань, навіть, навпаки, сказав: «Ви завжди можете про все запитати у мене. Я ж іще живий. І не люблю неправди…»
Це незвичайне інтерв’ю розтяглося на кілька тижнів, головним чином через те, що різниця між нашими часовими поясами складає 7 годин. Розмова велась на багато тем, викликала суперечливі емоції та враження. Тож пропоную вашій увазі просто монолог – без моїх оцінок і коментарів. Нехай кожен самостійно оцінює його. Зрештою, будь-яка людина має право висловити свою думку. І Василь Тютюнник – не виняток.

Про еміграцію та нинішню родину

По лінії батька ми з багатого козацького роду. Розкуркулили предків, постріляли, пограбували… І я більше не хотів, щоб хтось так помирав; тому виїхати із Союзу, де все було якимось сірим, гнітючим, панував дефіцит усього і вся, мріяв із дитинства. До речі, багато нащадків творчих людей емігрувало. Наприклад, син режисера Леоніда Бикова давно у Канаді. Син дуже популярного у свій час актора Андрія Сови також десь за кордоном. Із мого класу тут лишились одиниці. До того ж в армії я побачив наше життя зсередини і повернувся звідти ніби в іншу країну: якісь долари, рекет, базари, безробіття… Тож утвердився у своєму рішенні емігрувати.
Зупинився на Латинській Америці, бо вся Європа та інші країни світу на той момент, у 2008 році, вимагали віз. Перебувати ж за кордоном нелегально у свої 40 років я не хотів…
Історія переїзду довга і доволі сумна, бо мав план із колишньою дружиною купити дім у Парагваї та чекати на внуків. Але не так сталось, як гадалось. Болісно пережив кризу 2008 року (здуру купив у Крюкові квартиру, аби потім продати), зраду… Зрештою, у 2009 році залишився абсолютно сам у Кременчуці. У 2011-му нарешті майже задарма продав те житло і повернувся сюди, у Латинську Америку, – без знання мови, майже без грошей і без знайомих…
Та, як не дивно, ностальгії в мене ніколи не було, навіть не знаю, що це за відчуття. Певна річ, іноді сумую за рідними, яких уже немає: бабусею, дядьками, які жили у Кременчуці. Й, звісно ж, частинка України зі мною завжди, у серці.
Спочатку мешкав три роки у Парагваї – там величезна українська діаспора з часів Другої світової війни. Усі тамтешні етнічні українці – заможні люди, фермери, судді, підприємці… Життя дуже тихе і спокійне, але катма роботи. Довелося переїхати до Аргентини, там затримався на п’ять років. І нарешті опинився у Чилі. Ця країна на момент мого переїзду сюди була найбільш організованою серед латинського регіону. Живу тут більше двох років. Майже рік, як одружився вдруге.
Із Лореною познайомився 2019 року через відому соціальну мережу. Побачив її фото – таке просте, тендітне, і якось у голові промайнуло: то і є моя майбутня дружина. Написав їй, вона відповіла, і так почали листуватися щодня. Обмінялися знімками дітей. У неї – троє, у мене – одна. Мені – 51, а моїй доньці Люді – 33. Також маю онуку 2012 року народження.
Дітям Лорени, відповідно, – 15, 12 і 10. Моя донька молодша за мою нинішню дружину на 13 літ.
Лорена, окрім іспанської, не знає жодної мови, хоча якісь окремі слова українською розуміє. Дуже подобається дружині мелодика української мови. Слухає іноді «Один в каное» та ще кілька пісень інших виконавців.
Лорена вподобала український весільний обряд. Ми одружилися в місцевому РАГСі, але там стали на рушник у прямому значенні. Рушник купили тут на ринку – дуже схожий на наш. Була з нами на церемонії і її/наша донька Каталіна. Хочемо також повінчатися у церкві. Церковний шлюб тут вищий за цивільний.

Про місцевий менталітет і кухню

Усі латинські люди однакові. Од Панами й аж до Аргентини і Вогняної Землі. Кажуть неправду часто, ніякої відповідальності чи пунктуальності; хитруваті, але хитрість їхня «шита білими нитками». Місцеві мешканці дуже розслаблені. Година туди, година сюди тут – ніщо. Жінки у метро фарбуються, стрижуть нігті, бо сплять до останнього. Крадіжки – тотальне явище. Я втомився в Аргентині, наприклад, працювати лише на телефони, так часто їх цупили.
Чилійське суспільство дуже кастове. Якщо ви, скажімо, з багатого району, то у вас гарні школа, університет, друзі, і це назавжди. Чужий з периферії туди ніколи не потрапить. Заздрість в усьому іноді сильно напружує.
Партнерів у ліжку тут змінюють, як рукавички. Сьогодні – один, завтра – другий, третій і далі. Майже не одружуються, бо потім усе ділять і ділять. Спадщина тут – це війна.
Типова їжа для чилійців – асадо, смажене на вугіллі та решітці м’ясо. Є і типовий шашлик, але асадо домінує.
Кухня Чилі, на щастя, має супи та борщі. Тобто традиційні перші страви. Приміром, борщ залежить від картоплі та води, а тут усе це абсолютно інше, тож і смак виходить дещо інший. А взагалі їхні страви дуже схожі на наші.
Скажімо, касуела. Це суп із м’яса птиці чи яловичини, що містить також картоплю, шматочки гарбуза й кукурудзу. Взагалі з кукурудзи тут багато чого, аж до борошна. Гарбуз так само дуже популярний.
Є така страва, як сопаіпілья, – оладки з борошна та гарбуза, смажені у киплячій олії, – щось на кшталт візитної картки Чилі. Другі страви – рис, картопля, макарони. Готують удома й хот-доги. Дуже вживані авокадо, бо ж ростуть, як у нас яблука. Розтираєте виделкою, туди трохи лимона, олійки – і от вам крем на бутерброди. Це інгредієнт багатьох салатів.
Чилі – це Тихий океан і маса морепродуктів. Їли на узбережжі з Лореною смачнющий суп із креветками. Дорого, але смачно.
У Чилі популярна емпанада, щось середнє між чебуреком і пиріжком. Начинка – м’ясо, цибуля, яйце, оливки. Вони, до речі, тут ростуть, то в кожен салат і кладуть. А тарілки з глини – як у нас в Опішні. Із десертів, не повірите, – молозиво і манка. Дуже густа манка, ріжеться, як торт. А ще – персики, абрикоси, тут росте навіть ківі. Є й екзотика: плоди гігантських кактусів, які називають тунас. На смак чимось нагадує ківі. Море цитрусових, доволі дорога полуниця. Смородини й аґрусу нема, але є чорниці. Кріп тут тільки сухий. Домашніх огірків, як у нас, теж немає. Такі великі продають, гідропоніка. Немає домашньої сметани, кисломолочного сиру, щавлю.
Є лише два види хліба, і обидва – білі. А іноді хочеться ж чорного, з оселедцем чи холодцем. Але його у Чилі не варять. Тут проблема – сало, оселедець, солоні огірки. Утім я знаю безліч рецептів, добре готую сам – видно, передалося від батька, він теж готував дуже смачно, любив цю справу і мене вчив. Лорена теж дуже любить готувати і має великий інтерес до кухні народів світу. Поступово вчу її всьому, що знаю сам на цій ниві.
Звісно, дуже хочу показати дружині землю, де народився й виріс. Як Бог дасть, може, колись і приїдемо в Україну. Я киянин, народився на Печерську неподалік пам’ятника Лесі Українці. У будинку на Андріївському узвозі жили колись мої батьки, там є невеличкий музей і меморіальна дошка. Батько, мати, старший брат і мій єдиний племінник поховані на Байковому цвинтарі. Та найбільше я любив Мануйлівку. Там, у бабусі Віри, вчительки місцевої школи, минали всі мої літні та іноді й зимові канікули. Річка, риба, пляж, кавуни корейські. Бував у дитинстві і в Лутовинівці: з хлопцями возили на станцію вантажівкою огірки й помідори…

Про дитинство та рідню

Не люблю говорити про минуле, та й немає у цьому сенсу. Пройшло воно. Наробив купу помилок. Плакав, падав на коліна, скільки і скількох втратив – усе в один рік пішло… Що ж тепер – лягати й помирати? Але оскільки дихаю, то, як казала баба Григора з Шилівки, – живим у яму не полізем. Я зробив у своєму житті велику помилку: треба було від родичів дистанціюватися, покинути все їм і їхати, куди тобі Бог планує. Але ж нікого не хотів образити, навіть собаку не міг покинути. Бо я не здатний зрадити. Панькався з усіма, доки не опинився, як ота бабуся з відомої казки, біля розбитих ночов. І тепер мене винуватять: він такий, він сякий… А мені болить і досі.
Я стояв і стоятиму на своєму завжди: люди штибу геніальних, не від миру сього, які там щось десь пишуть, творять, – такі люди не повинні створювати сім’ю. Якщо ти Ремарк, Ґемінґвей – не заводь дітей, не муч сім’ю!
Бо такі всі геніальні, понаводили тих дітей, а тоді батько собі творить, мати – вічно у школі, а я, хворий, із грипом, температурою, – завжди сам. Нема ні їсти, ні пити, щось там у холодильнику валяється, але треба йти готувати. Грів собі чай, інколи не було навіть сили дійти до туалету. Ніхто не питав мене: Васю, як ти там, чи живий-здоровий? Може, тобі чогось хочеться? Я ж хотів лише уваги, а мати віддирала мої руки від свого пальта: «Все, все, я пішла на політзаняття…» Батько завжди приходить з перегаром, несе якийсь шашлик, якусь шоколадку у ліжко, вічно холодні руки. А в мене температура 40… І я відчуваю, що – сам. Мати прийде за четверту годину зі своїми зошитами, а я їй картоплі насмажу, люстру повішу… Плаче, пам’ятаю: «Ой, Васю, як же це ти сам повісив, у тебе ж температура!»
Через багато років я питав у матері: «Чому ти ніколи зі мною не була? Просив: заспіваймо разом, хоч раз у житті!»… Не любили вони мене – ні брат, ні мати, ні батько. Наче й обіймали-цілували, але дуже рідко. Частіше я малим по шість годин стояв у черзі по квас для них. Отаке життя у мене було. Бо я – менший, як прищ на одному місці, незручний, непотрібний. Коли мені довелося змінити школу, у характеристиці так і написали: матір життям сина не цікавиться.
Усі мої дитячі спогади – лише нескінченні сварки матері з батьком через горілку (не секрет, що він страшенно пив, аж до білої гарячки). І дотепер згадую, як мати витрушувала батькові штани, шукаючи там якісь копійки, хотіла завадити йому пиячити. А батько гроші з книжки знімав і витрачав, як хотів: усі письменники, поети, режисери, в основному, – люди не від миру сього, і кожен рятується, як може, в цих умовах, і найчастіше – горілкою… А дітям же треба їсти, пити, навчатися… Зрештою, душу в них влити!
Після того, як помер батько, моя мати і старший брат Михайло володіли усіма майновими правами, бо я ж тоді був іще малий і далекий від цього всього. За батькові книги отримували непогані гонорари, мені ж – якусь курточку купили. У мої 18 мене виписали тихенько з батькової квартири, не питаючи: мовляв, іди собі, Васю, в армію, а там, може, оженишся… А потім ту квартиру взагалі продали. Так у мене фактично вкрали дитинство (замість нього я бачив тільки баталії та пошуки нових грошей), позбавили майна, власності, – до речі, чому ж плітки не ходять, як у мене відібрали хату? Але в той же час привчили мене, що я – сам на сам із життям.
Мені ніяка слава ніколи не була потрібна. У тіні своїх батьків легко жити, коли у тебе є діаманти на руках. Але у мене нічого не було, окрім прізвища. Але я допомагав усім скільки міг. Зрадили. Кинули. Обібрали.
Стосовно ж пліток навколо цього прізвища нещасного, тієї квартири чи хатини я відповім словами з Біблії: хто з вас без гріха – киньте в мене камінь… Усе воно повернеться на свої місця з часом, і кожен отримає своє. Бог якось швидко забрав моїх зрадливих рідних…

Про батька

Мені у березні 1980-го було майже десять (я народився у травні), коли його не стало (у ніч із 5 на 6 березня 1980 року 48-річний письменник Григір Тютюнник учинив самогубство. – Ред.). Добре пам’ятаю той страшний день. Батьки тоді повернулися з ресторану. Тато, вже традиційно, був добряче напідпитку. Попрощався у дверях: «До побачення. Я вже наживсь…» А вони навіть не підвелися, щоб зупинити: ні мати, ні брат Мишко! А мені ж десять років! Я дуже боявся – і, як виявилося, недарма… Батько мене покинув тоді, коли я його любив і потребував найбільше. Як так? Усе можна пережити, але – кидати дитину навічно… Ось я би ніколи не покинув дітей сиротами. У моєму житті все було дуже непросто, але я завжди був зі своєю дочкою, навіть супроводжував її аж до літака, коли вона від’їздила до Лондона, де жила певний час.
Мені передалися татові риси: не люблю неправди і фальші, недалеких людей, а особливо – «із подвійним дном». Бо сам я прямий – як Григір.
Він навчив мене бачити прекрасне, любити справжніх друзів, читати правильні книжки, готувати куліш, рибалити, водити мотоцикла й авто. Першою книжкою, яку мені подарував батько, був «Маленький принц» Екзюпері. Тато був людиною слова, і мене вчив, що слово має бути – залізом. По-своєму я йому вдячний за незламну волю. За гени.
Спасибі, батько в мене влив душу. І спасибі, що я живу з нею, хоч і мучуся все своє життя.
Якби в мені тоді не заклали запас міцності, я б уже давно помер. А так іще якось тлію у цій Латинській Америці. В Україні працював у банку, у міжнародній палаті торгівлі, у туризмі – займався зв’язками з громадськістю. А тут про роботу за фахом говорити не доводиться (я – філолог у третьому поколінні), бо це село, роботи немає взагалі. Тож працюю у сільській пекарні, причому вночі. А у Чилі я й досі через одну-єдину причину: не можу обманути надії та сподівання Лорени. Ким же я буду після цього? Зрада – то не моє. Будемо якось гребти разом далі.
Я старий козак, ніколи й нікого не боявся: служив в армії, у 18 років тримав зброю в руках, захищав усіх і вся завжди. Ніколи нікого не зрадив, навіть собаку свого. І досі вірю, що любов до людей усе переможе. Тому ніколи не опускав рук, завжди сподівався на ліпше. Так і живу…

Записала Надія ЛИТВИН.

Добавить комментарий