Війна, батьківщина і людство

Війна, батьківщина і людство

Зміни в суспільному житті, обумовлені участю країни у воєнних діях, зрештою, людина на війні і в тилу, її психологія, мораль, поведінка потребують детального дослідження, бо, вочевидь, існують загальні закони розвитку суспільства в аномальних умовах людської ворожнечі та масового вбивства собі подібних. Ці закони діють в усі епохи, в усіх країнах, де розгортаються воєнні дії. Видатний письменник, белетрист і публіцист Володимир Галактіонович Короленко, чий 165-річний ювілей святкуємо 27 липня, був свідком І Світової війни, причому цю трагедію йому судилося побачити із Франції. До Німеччини та Франції письменник разом із дружиною Євдокією і старшою донькою Софією вирушив для підготовки першого повного зібрання своїх творів, лікування в санаторії, а також щоб провідати родину молодшої доньки Наталії, яка із середини жовтня 1912-го мешкала на півдні Франції.
27 січня 1914 року вони відправилися з Полтави. 29 січня короленківська родина вже була у Берліні, 31 – в Парижі. У червні – на початку липня письменник разом із своїм зятем Костянтином Ляховичем перебував у Наугеймі (Німеччина), де приймав лікування ваннами. 3 липня він змушений був повернутися до Франції, оскільки отримав телеграму про погіршення здоров’я молодшої доньки Наталії, яка була при надії. 5 липня відбулася приємна сімейна подія: Володимир Галактіонович став дідусем, у Тулузі народилася його єдина онучка Софійка.
18 липня Німеччина оголосила війну Росії,
21-го – Франції. Жартуючи, новоспечений дідусь розповідав знайомим, що онучка врятувала його від німецького полону. Це справді так: залишившись у Німеччині, він ризикував би стати полоненим. Але і у Франції не вдалося уникнути деяких неприємностей. 24 липня письменник із дружиною були затримані на вулиці у Тулузі й доставлені у мерію як іноземці (за твердженням старшої доньки, у зв’язку з настроями перших днів війни). У мерії після з`ясування всіх обставин члени родини на чолі з Володимиром Галактіоновичем одержали офіційний дозвіл на проживання у Франції. Відразу Короленко передплатив туди полтавські газети, щоб знати, чим живе його рідне місто. І вони в умовах Світової війни доходили до адресатів! До 19 травня 1915 року письменник із дружиною (старша донька Софія повернулася до Полтави раніше) жили у Франції, після чого їм із великими труднощами вдалося дістатися рідних берегів. На батьківщині на них чекали період воєнної розрухи, поразка на фронтах, заборона “Спілок земств та міст”, розпуск Державної Думи. Наприкінці війни, у серпні 1917-го, письменник створює розлогу публіцистичну статтю “Війна, вітчизна і людство (Листи про питання нашого часу)”, яка в тому ж 1917 році була видана окремою книгою. “Війна, яка охопила Європу, – за словами публіциста, – велика і сумна трагедія… Скільки праці, винахідливості, скільки часу і природних багатств кожної країни йде на виготовлення знарядь смерті. Зростає тягар податків, бідність; людям доводиться відмовлятися від необхідного й корисного для життя, щоб створювати шкідливе, потрібне лише для вбивства… Війна стає все страшнішою… Людина стала могутнішою за попереднього дикуна-предка. Вона піднялася у повітря. Вона опустилася на дно моря. І всюди внесла можливість війни, і притому війни не місцевої, а загальної… Вже давно передбачували: якщо війна спалахне у ХХ столітті, то вона буде жахливішою за всі попередні війни”.
Як же змінила І Світова війна людину і суспільство? З цієї теми створені цілі томи досліджень. Спробуємо ж додати до цього гігантського полотна деякі фрагменти – роздуми, припущення, нарешті факти, які спираються та ґрунтуються на першоджерелах – документах із фондової колекції музею.
Нещодавно музейну колекцію поповнив документ – “Звернення до полтавських громадян” за підписом В.Г.Короленка у вигляді чи то листівки, чи то плаката, яке було видане у Полтавській губернській друкарні. Звернення не має дати, її можна встановити лише з тексту документа: 1916. У зверненні йдеться про те, що групою осіб, яким вдалося організувати щомісячні відрахування у середовищі службовців губернського земства на користь військовополонених, було ініційовано скликання установчих зборів для створення товариства для допомоги співвітчизникам, які потрапили у полон, уже на постійній основі. Були призначені дата й місце: вівторок, 4 квітня, у їдальні Губернської управи. Але на цей заклик відгукнулося лише…12 осіб. Чи то люди втомилися, чи зневірилися у власних ініціативах, але Короленко намагається підтримати цю благородну справу й доводить до відома населення нашої Полтави, що нове зібрання планується на п’ятницю, 14 квітня, у тому ж місці. Важливість події він намагається обґрунтувати: “Тільки таким чином можна закласти основу постійному збору й здійснити врешті-решт цю потрібну справу, цей святий обов’язок… суспільства у ставленні до своїх полонених земляків”. Тут на допомогу письменникові приходять його талант, його вміння правдиво змалювати всі обставини. Переконуючи читачів у важливості події, Короленко суто діловому тексту прокламації надає емоційного забарвлення: “Громадяни Полтави і Полтавського краю! Тільки уявіть собі становище наших полонених у ворожій країні, яка на додачу сама терпить нужду. У Німеччині і Австрії, в Болгарії і Туреччині вони знаходяться в найбільш жахливих умовах. Полонені інших країн мають хоча б ту втіху, що про них та про їхні страждання пам’ятають на батьківщині. Англійці, французи, італійці отримують із батьківщини постійну та повноцінну допомогу. Лише до наших полонених, як до безрідних сиріт, ця допомога майже не доходить, неначе у них і справді немає батьківщини, немає співвітчизників. Справа доходить до того, що їхнє жахливе становище полегшують іноді такі ж полонені інших національностей. Поміркуйте, громадяни, це ж означає, що ми примушуємо наших земляків на чужині підтримувати своє існування ледь не подачками інших народів, які беруть на себе наш борг, наше святе зобов’язання”. І це не тому, виправдовує своїх співвітчизників Короленко, що “ми про них забули або що ми не співчуваємо їхнім тяжким стражданням”, а тому, “що ми відучені старим ладом від ініціативи, ми нелегко організуємося й від того втратили так багато часу і в цій справі. Будемо ж вдячні тим, хто починає добру справу. Згадаємо, що коли-небудь ті страждальці, які перенесуть жахливі умови полону, повернуться до нас. Необхідно, щоб ми, ті, кого війна торкнулася меншим тягарем, які не бачили ні поля бою, ні страждань полону, мали право дивитися їм в очі без сорому, але лише із чистою радістю з приводу їхнього повернення”.
Наприкінці звернення дається оголошення про те, що запис у члени товариства для надання допомоги військовополоненим і пожертви на цю благородну справу приймаються в редакціях газет: “Полтавський день” (Пушкінська, 33), “Хуторянин” (Пушкінська, 55) і “Полтавський Вісник” (Кобеляцька, 7).
Збори відбулися, там Володимира Короленка одноголосно обрали Почесним головою Полтавського товариства допомоги військовополоненим. Володимир Галактіонович напише ще багато подібних закликів, його авторства також статут товариства, створений у червні – серпні 1917 року.
Як відомо, у В.Г. Короленка не було подвійних стандартів, його слова ніколи не розминалися із його ділами. Допомога була істотною: і від товариства, і особисто від Короленка. Так, Федір Корнієнко, уродженець Полтавського краю (він мешкав неподалік від дачі письменника у Хатках), згадує (подано мовою оригіналу): “Я був у пліну в Германії. Пошлю письмо, а грошей з дому не получаю. Написав Короленкові і він прислав мені три посилки”.
У тому ж 1916 році Короленко надсилає 100 карбованців “на користь волонтерів-співвітчизників у Франції та їхніх родин”, позначивши, що це із Полтави, від родини Короленка. Через письменника з цією ж метою надсилаються гроші від інших полтавців, і ми можемо бачити, що суми ці важко порівняти із внеском письменницької родини: “від Л.П.Шимкова –10 крб., від С.Г.Семенченка – 5 крб., від Н.(вірогідно, ця особа побажала бути невідомою. – Л.О.) –
3 крб., від О.І.Смагина – 10 крб.; від Єлизав. Як.Курбатової – 5 крб., від Я. (теж не залишив свого імені для історії. – Л.О.) – 3 крб.”.
Доброчинність митця полягала також і в наданні власних книжок. 29 березня 1916 року письменник просить редакцію “Русского богатства” дати необхідну кількість його авторських книжок для організації благодійної лотереї. Книги повинні були слугувати великоднім подарунком воїнам. Надавав Володимир Галактіонович свої видання також для комплектування бібліотек на фронті.
Зрозуміло, що Короленко не був “один у полі воїн”. Переконаних, свідомих патріотів на теренах країні було багато. Тогочасні газети й журнали переповнені закликами допомагати військовополоненим, які своїми стражданнями у полоні, своєю ностальгією за батьківщиною давно заслужили увагу й любов. Навіть жіночі журнали, які, ймовірно, передплачували у письменницькій родині, розміщували на своїх шпальтах подібні матеріали. Ось як детально змальовує “Журнал для хозяек” (№11 за 1916 р.) роль жінки у справі допомоги військовополоненим: “Безпомічне село. Хто напише там правильно адресу німецькою, навіть російською? Краще, проте, написати адресу правильно російською, ніж неправильно німецькою: з російською мовою німці знайомі. Інтелігентна жінка у селі – дружина поміщика, вчителька, жінка-лікар, фельдшериця тощо, а також учнівська молодь могли би узяти на себе цей обов’язок. І це не так важко: треба переписати адресу з листівки, надісланої військовополоненим. На німецьких листівках адреса здебільшого друкованими літерами. Від правильної та точної адреси залежить усе – можливо, сама доля полонених. Двадцять тисяч поштових відправлень повернені назад, на поштамт через неправильну, неточну адресу, між тим, як відправлення з точними адресами доходять. Це показав досвід”.
Яким би важким і страшним випробуванням не стала війна, мусимо констатувати, що вона принесла і новий досвід. На одному полюсі були втрати, голод, полон, на іншому – взаємна допомога, підтримка, щире бажання поділитися тим, що маєш, бо це може врятувати комусь життя, захистити від смерті. А ще – усвідомлення безпосередньої участі у долі своєї країни, хвиля патріотичного піднесення, перевірка незламності моральних цінностей.
В.Г.Короленко закінчує свою програмну публіцистичну статтю “Війна, вітчизна і людство” такими словами: “Якщо ці нариси… спрямують деякі уми на усвідомлення важливості батьківщини, пробудять у деяких серцях старе, святе, законне почуття вічної любові до вітчизни, то я буду вважати, що я недаремно думав над цими тяжкими питаннями нашого страшного часу”.

Людмила ОЛЬХОВСЬКА
Провідний науковий співробітник Полтавського літературно-меморіального музею В.Г.Короленка

Добавить комментарий