У перший день широкомасштабного вторгнення РФ в Україну у пологовому відділенні Хорольської міської лікарні під завивання сирен народжувалися дітки. «Війні не зупинити плин життя. Ці малюки – наше майбутнє. Переможне і мирне», – поділилася роздумами з колегами завідуюча відділенням Людмила Величко.
Хочу розповісти читачам чотири історії про харків’янок, молодих жінок при надії, яких війна, розв’язана рашистами, змусила покинути рідне місто. Всі вони стали мамами у Хоролі.
Історія перша. Харків – рідне місто Жанни. Тут вивчилася на медичного працівника, тут зустріла свою долю. Разом із чоловіком мріяли про первістка. Чоловік сподівався, що кохана дружина подарує йому сина. Працювали, мріяли про щастя стати батьками і зовсім не сподівалися, що їхнє дитя з’являтиметься на світ у пору воєнного лихоліття. Молода сім’я мала квартиру, що виходила вікнами на військову частину. Тому ранок 24 лютого зустріли, як то кажуть, під гуркіт канонади. Важко передати словами те, що відчувала жінка на дев’ятому місяці вагітності, перед очима якої піднімаються стовпи вогню, диму і землі. Мусили якось рятуватися: перебралися до батьків на північну Салтівку. Батьківська квартира на 15 поверсі не стала надійним прихистком. Коли над будинком шугонули винищувачі орків, повилітали всі стекла, навіть у міжкімнатних дверях, а вхідні двері з петель зірвало. Тиждень жили у приміщенні (назвати квартирою вже не можна було) без вікон і дверей. Мучилися, але терпіли. Сподівалися, що скоро цей жах закінчиться. Останньою краплею у чаші страждань став випадок із татом Жанни. Зазвичай ніхто із сім’ї на вулицю не виходив. А тут дізналися, що в сусідній магазин привезли хліб. Чоловік зайняв чергу, в якій уже було душ триста. На мить відійшов за ріг будинку. В цей момент біля черги розірвалася касетна бомба… В той же день, 2 березня, Жанна їхала автомобілем у напрямку Полтави.
Я слухаю історію Жанни і милуюся тим, як ніжно вона пригортає до себе маленький пакуночок. Там, закутана в пелюшки, спокійненько дрімає крихітка Емілія. На той час тато ще не бачив донечки, по телефону привітав дружину. Він не жалкує, що Господь послав їм дівчинку.
Історія друга. Інна із чоловіком вже мають сина. Матвій – дарований Богом, таке значення цього імені – чекав на братика.
Інна отримала вищу економічну освіту, але життя склалося так, що мусила перекваліфікуватися і працює вчителем інформатики. Із Харкова виїхали на десятий день бомбардувань. Перші три дні, коли вибухи лунали десь далеко, могли навіть кавою в квартирі посмакувати. Хоча коли над головою чоловіка промайнула ракета, стало страшно. Дуже неприємно вона у повітрі шелестить, немов величезна гадина повзе. А на четвертий день над їхнім будинком полетіли бомбардувальники. Перебралися жити в коридор. Потім намагалися сховатися у тітки. Але коли в сусідній під’їзд влучила ракета, дуже стривожилися. Світла – немає, газу – немає. Із побутових зручностей – тільки холодна вода. Чоловік Інни відповідально готувався приймати пологи у дружини. Намагався освоїти процес за допомогою інтернету.
Тітонька наполягла на виїзді. Щоб доїхати до залізничного вокзалу, мусили заплатити водієві сто баксів. Це за сім хвилин їзди. Зате далі доля посміхнулася. Водій мікроавтобуса, який евакуював людей із Харкова до Полтави, виявився дуже привітним чоловіком. Дорога в розмовах промайнула непомітно. Спочатку був Хорол. Потім харківську родину прийняли в Семенівці, запропонували обживати порожній будинок. Народжувати Інна приїхала в Хорол. «Я постійно розмовляла зі своєю дитинкою. Хоч вона ще не з’явилася на світ, але чула мене і заспокоювалася від мого голосу». Пологи у Інни пройшли без ускладнень. На світ Божий з’явився хлопчик. Батьки назвали його Мирончиком. Сподіваються, що він принесе мир. «Мене до глибини душі розчулили тутешні люди. У нас, у великому місті, кожен в собі. А тут усі такі прості, такі справжні. Попросиш про допомогу на двадцять копійок – допоможуть на двісті гривень. Ми виїхали із Харкова із порожніми руками. Під бомбами не до речей було. А тут нас усім забезпечили. Я непокоїлася, чи вистачить у нас грошей на пологи, на оплату палати, харчування… Уявляєте, тут все безкоштовно! Питаю у Людмили Вікторівни: «Скільки за палату винна», а лікарка не може зрозуміти, про що я мову веду. До дитини постійно лікарка заходить. Я захоплююся своєю Україною і нашими людьми. Вони всі такі рідні».
Історія третя. Крістіна переконалася, що її старший син дуже подорослішав. Дванадцятирічний хлопчик спокійно, без паніки під пронизливі звуки вибухів збирав свої речі. Крістіна із чоловіком живуть у Харкові 20 років. Із міста поїхали у день, коли почалися обстріли, бо дуже переживали за сина і майбутню дитину. Із Харкова до Полтави їхали 13 годин. Обабіч дороги кожні п’ять-сім хвилин ставала дибки земля. Важке відчуття: їхати і завмирати від думки, куди ляже наступний снаряд. Може, на узбіччя, а може, й біля їхньої машини. На щастя, вирвалися з небезпечної зони.
Менший синок Крістіни Матвійко народився у Хоролі. Так буде записано в його документах. На жаль, Крістіну не покидає тривога: батьки залишилися в напівзруйнованому місті. Кажуть, щоб не хвилювалася. Але як не хвилюватися, коли сяку-таку страву мусять готувати на вогнищі.
Війна, війна… Що ж ви накоїли, «освободітєлі»?
Історія четверта. Маленьке диво мирно сопе у ліжечку. Мама хоче, щоб ім’я синові обрав її чоловік. Але рекорд диво вже здійснило: з’явилося на світ із вагою 5 кілограмів 250 грамів. Мама Ксенія народжувала вперше. Звісно, що батьки і чоловік дуже переживали. Але хорольські медики досконало знають свою справу і мають золоті руки. Дідусь із бабусею вже роздивляються відео із малюком. Радіють. А тато щасливий аж до неба…
* * *
Пологи в усіх героїнь історій пройшли добре. Про породіль потурбувалися і забезпечили їх необхідним. Завідувачка пологовим відділенням Хорольської лікарні розповідає, що на обліку перебуває 18 вагітних із різних міст України, які зазнали обстрілів, бомбардувань. Тому й психологічний стан у жінок пригнічений. Але хорольські медики роблять усе можливе, щоб і матусі, і дітки не мали зайвих проблем. «У відділеннях нашої лікарні створений необхідний запас крові, медикаментів і витратних матеріалів для проведення операцій. Адміністрація закладу подбала, щоб у кожному відділенні була централізована подача кисню. Пацієнти забезпечені триразовим гарячим харчуванням. Діють цілодобові пости лікарів: хірурга, акушера, гінеколога, терапевта невідкладних станів», – розповідає Людмила Величко.
Готові в міській лікарні і до надзвичайних операцій. Вже у перші дні війни для проведення операцій були обладнані спеціальні приміщення, куди не долинуть ні вибухи, ні сирени. Нехай вони взагалі не лунають у нашому краї, в усій Україні. Нехай пощезнуть московські зайди зі своїм фюрером, а «буде син, і буде мати. І будуть люди на землі!»
Віктор ЄМЕЦЬ,
журналіст.