"Війнуло земним, неповторним,  як сама юність…"

«Війнуло земним, неповторним, як сама юність…»

Тоді йому виповнилося тільки п’ятнадцять. Так, лише п’ятнадцять, а він – випускник Бреусівської семирічки – вже працівник районної газети «Розгорнутим фронтом», що була органом Бригадирівського райпарткому та райвиконкому Харківської області. Тепер це Козельщинський район.
Що міг тоді відчувати й розуміти допитливий юнак, у якого найбільшим бажанням у житті було писати, навіть образно відтворювати те, що бачив? Трагічний 1933 рік. Саме тоді, після закінчення школи, Олесь Гончар став штатним працівником газети, до якої став дописувати ще школярем. У Бреусівці він почав навчатися у кінці 1931 року. А 24 грудня 1931 року газета «Розгорнутим фронтом» повідомляла:
«Дзвони на індустріалізацію»
На виклик василівчан відгукнулись колгоспи х.х. Сердюків та Винників – «Шевченко» та «Нове життя», які ухвалили мідні дзвони з Бреусівської церкви віддати на індустріалізацію країни.
Викликаємо всі села де ще є церкви – останні притулки класового ворога – виносити ухвали та здавати дзвони на індустріалізацію».
Ця інформація насамперед свідчила про те, що в полтавському краї продовжувалося знищення духовності українського народу. А восени 1932 року наступив зловісний голодомор. Газета «Розгорнутим фронтом» від 21 лютого 1933 року повідомляла, що весь Бригадирівський район – чорний район, який за відсутність більшовицької боротьби у збиранні насіння занесений на чорну дошку.
Читаємо замальовку від 9 травня 1933 року «Два трактористи» за підписом Олесь Гончар. Чомусь її пейзажний зачин викликає якусь тривогу, відчуття, що нове не завжди краще від того, що складалося століттями: «Сонце побороло ворону ніч… Розвіяло туман… і, мов на долоні, вималювався ландшафт Сухої: традиційні хатки і верби… Чернеча гора з переярками… і незабутні глибокі сліди… А за селом два трактори різали м’які стерні полосами чорного мила».
Далі молодий автор переходить до, здавалось би, побутової сцени: обіду двох трактористів. Однак саме вона є красномовним свідченням тих кардинальних змін, що пройшли на селі, які талановитий Павло Тичина висловив у досить категоричній образній формі:
Одна одна турбація
Традицій підрізація
Колективізація.
Що ж побачив нове в той зловісний 1933 рік молодий автор?
«Колгоспна їдальня. Тут і Лаврін, і Ілько. Проте Ілько як ударник одержав кращу вечерю.
Лаврін обурився. Лице почервоніло, затряслось підборіддя:
– Що? Я не тракторист? Не в одній зміні з Мечем!? Чому вечері неоднакові?!
– А виорали ви однаково? – втрутився бригадир.
– Давай, Лавре, позмагаємось. По-більшовицьки! (Це Ілько весело)».
Однак у декого з читачів уже тоді складалося враження, що результати більшовицького змагання виражались у більшій тарілці супу для напівголодних людей.
Саме жорстокий голодомор, бажання врятувати своє життя і близьких людей, спонукає до тяжкого, за тодішніми мірками, злочину селянку із Пісківської сільради. На колгоспному полі вона зрізала колосків. («Покарати куркульку Первакову», газета «Розгорнутим фронтом», 4 липня 1933 р.). Стилістика тодішньої радянської преси змушувала оперувати специфічними, тобто антигуманними, мовними формами: куркулі та їх поплічники, намагання зірвати виконання продподатку, розікрасти колгоспний урожай, зоставити колгоспників без хліба, нашкодити колгоспам, розвалити їх з класовою метою і т.д.
Коротка за змістом інформація «Близько нам додому…» (5 серпня 1933 р.), за підписом О. Гончар, насправді розповідає про трагічні наслідки голодомору. В Лутовинівській сільраді керівництво колгоспу «Розгорнутим фронтом» не організувало польові табори, хоча відстань до села – півтора-два кілометри. «Через відсутність таборів, прогули і запізнення на роботу в колгоспі ганебний прорив у збиральній». Насправді зміст стає зрозумілішим, якщо згадати про спустошені полтавські села, коли знесилені селяни в трагічному чеканні нового врожаю не могли подолати відстань у півтора-два кілометри.
Бібліографічний покажчик «Олесь Гончар» («Український письменник», 2013 р.), що підготовлений у Національній парламентській бібліотеці України, подає за 1933 і 1934 роки дев’ять назв газетних публікацій на сторінках газети «Розгорнутим фронтом». Насправді їх набагато більше. Укладений нами покажчик (упорядники Оксана Нежива, Олексій Неживий, Олександр Неживий) містить уже сорок одну позицію.
У дев’ятому томі творів Олеся Гончара (Гончар О.Т. Твори: в 12 т. Том 9. Книга 1. К.: Наукова думка, 2012.) в коментарях вміщено наступні публікації із газети «Розгорнутим фронтом»: «Два вечори», «Два трактористи», «Зима в колгоспі «Перебудова», «Розтопити крижану байдужість до дітей», «Доки ж в Сухій знущатимуться з коней?».
Критичне ставлення до далеко не позитивних прикладів «нового» способу життя, вміння аналізувати, хоча б на рівні окремих епізодів, найбільш характерне для цих кореспонденцій. Таким є допис «Розтопити крижану байдужість до дітей» (1934. – 1 лютого), де йдеться про дитячі патронати для дітей-сиріт, що створені в багатьох колгоспах району. Хоча молодий журналіст і не називає причини їх сирітства (а це, безсумнівно, голодомор 1933 року), однак правдиво відтворює картини їх жалюгідного існування: діти худі, слабкі, бо «те, що варять дітям, поїдає управа колгоспу», вони не відвідують школу, живуть у брудних холодних приміщеннях. І як підсумок – «Партосередки сільради повинні розтопити байдужість бюрократизму у ставленні до дитячих патронатів».
Творчий досвід п’ятнадцятилітнього Олеся Гончара – це насамперед досвід розвитку образного світовідчуття майбутнього талановитого письменника. До того ж перші життєві враження дитинства та юності нерідко збігалися із національним світобаченням українців, особливо це відчутно в роздумах на сторінках щоденника, де говориться про трагедію рідного краю, відчуття рідних, близьких людей, земляків-полтавців, що збереглося у свідомості на все життя: «05. 08. 1963. 33-й рік, цей нечуваний голод, він підірвав здоров’я нації», «11. 07. 1971. Мабуть, таки треба подумати написати й мені про Суху, Кобеляки, Стрижку, Ворсклу – про рідний край. Бо хто ж напише, розкаже? […] Були оази, левади, ставки, коні в тачанках, люди, дужі і незалежні, – десь вони стали старцями, чи ким? А на місці степових левад їхніх – пеньки ще бачив, кущі обгризені, сліди хат, обвалені колодязі… Боже! Що ми пережили! За віщо кара така? Отой розгул самознищення…», «26. 07. 1989. Читаю записи свідчень – з народних уст – про голод 1933-го. Зробив записи мій земляк, славний хлопець Сашко Міщенко, родом з Бреусівки. Знайомі села, знайомі прізвища, що поширені в наших полтавських краях. Все про ту весну, про те страшне літо нечуваного людомору.
… Цілі сім’ї голод косив. Найбільше косило людей у червні, коли вже в житові вибивалися колоски.
У полі, на буряках людей пухлих лежало, як солдатів після бою.
– Війна після років скільки людей не викосила, як голодовка за півроку – від Різдва до жнив».
Тільки за умови поєднання життєвого і художнього досвіду розвинувся письменницький талант Олеся Гончара, що збагатив українську літературу справді національними характерами, які пізнаються в контексті реалістичних традицій.
Недаремно, ще в кінці 50-х років ХХ століття одним із перших в українській літературі у романі «Людина і зброя» правдиво відобразив трагедію голодомору в історії українського народу: « – Підкріпивсь? – звернувся він до Духновича, коли той дожував свій розкислий хліб. – Це ще нічого, хліб як хліб, я он у тридцять третьому всю весну бур’яном харчувавсь.
Насічу, було, лободи та в казан, заллю водою і варю.
– А ви що…без матері?
– З усієї сім’ї один я вижив. Пухлий, ноги у водянках, а якось вижив.
Трудна була весна, ох і трудна. Куди не зайдеш – пустка… Вікна повидирані, і в хатах тхне…
А коли стали хліба поспівати, візьму було наволочку та ножиці – і в поле. Жито високе, вродило тоді не гірше, як цього літа. Заберусь у гущавину, щоб об’їждчик не побачив, і нишком наріжу, пострижу тих колосків повну наволочку. Багато хто ходив тоді отак стригти колоски. І їх об’їждчики ловили, називали «куркульськими парикмахерами», хоч ніякі вони й не куркулі, а просто голодні люди».
Попри критичне ставлення Олеся Гончара до своїх перших публіцистичних і літературних починань 30-х років ХХ століття, в листі від 31 січня до товариша по роботі в газеті, письменника Олеся Юренка, він писав: «Одержав листа і пожовклу від часу «Розгорнутим фронтом»… Сумно стало. Війнуло земним, неповторним, як сама юність».
У вересні 1934 року Олесь Гончар став студентом Українського технікуму в Харкові, який закінчив у 1937 році й упродовж кількох місяців працював у Мануйлівській школі Козельщинського району, а потім навчався на філологічному факультеті Харківського національного університету.

Олексій НЕЖИВИЙ
Доктор філологічних наук,
професор

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий