Як швидко спливає час… Днями минає 35 років відтоді, як 26 квітня 1986-го у реакторному відсіку 4-го енергоблоку Чорнобильської АЕС стався вибух, внаслідок чого відбулася наймасштабніша за всю історію людства техногенна катастрофа. Автор цих рядків добре пам’ятає той день. Був сильний вітер, який гнав хмари у напрямку Києва. Тоді ми ще не знали, що саме цей вітер, у перші після аварії дні, врятував Полтавщину від потужного радіоактивного забруднення, від якого постраждали інші регіони. Адже лише за 300–400 кілометрів від наших домівок «мирний атом» перетворився на страшного звіра, який загрожував на століття забруднити радіацією не лише територію України, а й усієї Європи. І, якби наслідки катастрофи не було локалізовано, жоден вітер не завадив би «атомному звіру». Та на його шляху стали тисячі чоловіків і жінок, які здебільшого навіть не знали, що воно таке, та радіація, і як перебування навіть протягом кількох годин поблизу зруйнованого реактора може вплинути на їхнє подальше життя. На жаль, для багатьох із них це подальше життя виявилося зовсім недовгим…
Чверть сторіччя тому, до десятої річниці Чорнобильської катастрофи, у Полтаві було встановлено пам’ятник ліквідаторам найстрашнішої за всі часи аварії, що сталася на ядерних об’єктах планети Земля. Саме біля нього кореспондент «Зорі Полтавщини» зустрівся з героєм цієї публікації.
Кожного року у квітневі дні до пам’ятника своїм побратимам – людям, які поклали своє здоров’я, а дехто і життя, не заради слави і грошей, а задля порятунку інших людей, приносить квіти учасник ліквідації аварії на Чорнобильській АЄС Віктор МІЩЕНКО. У 1986-му він був заступником командира зведеного загону полтавської міліції, який в середині травня вирушив для несення служби у тридцятикілометровій зоні навколо Чорнобильської АЕС…
«Все залежить від людей»
– Вікторе Миколайовичу, які перші враження залишила тридцятикілометрова зона менш ніж за місяць після аварії?
– Власне, до Чорнобиля мені довелося потрапити навіть раніше. Наш загін прибув для виконання поставлених завдань 17 травня, я ж за дорученням керівництва їздив, так би мовити, «на розвідку» числа четвертого-п’ятого. В першу чергу задля того, щоб з’ясувати, що брати загону із собою, визначитися із місцем дислокації. Ми ж фактично нічого не знали. Хлопці, які були там перед нами, дали поради, зокрема – при виборі будівлі для проживання шукати будинок з найтовстішими стінами, одразу брати із собою якнайбільше масок-респіраторів, одягу на зміну тощо… До речі, про одяг, про це небагато розповідають, але саме за порадою японців, які знали, що таке радіоактивне забруднення, над тридцятикілометровою зоною, яку ми фактично «перекривали» сімома постами на відстані по півколу у 135 кілометрів, з літаків розпилювали спеціальну суміш, як її тоді називали «патоку», задля того, щоб зв’язувати пил. Радіація вже досягла Європи, спека висушувала землю, і вітри у той рік були дуже потужними, тож робилося все, щоб зменшити загрозу, аби забруднення не поширювалося на нові території. Але якщо людина безпосередньо в «зоні» потрапляла під «дощик з патоки», було непереливки. В цьому одязі надалі вже працювати неможливо.
Перше враження?.. Знаєте, як в ті часи розповідали про світ після вибуху нейтронної бомби, фільми навіть були. От і враження було немов землею пройшла та війна. Будівлі стоять, матеріально-технічні цінності на місці, все на місці, тільки людей немає. Пригадую, мій водій, звали його Яків, він сам був із Миргорода, коли проїжджали біля складів якоїсь сільгосптехніки, запропонував перевірити, чи є щось у цистернах. З пально-мастильними матеріалами тоді у нас було сутужно, а ці цистерни виявилися по вінця заповненими пальним.
– Тобто певна розгубленість, розкоординованість відчувалася?
– Я б так не сказав. Розкоординованість, можливо, й так, але ж і масштаби операції вражали. Розгубленості, по суті, не було. Ми люди, що звикли виконувати накази, і ми їх виконували. Якщо і була певна розгубленість, то «нагорі», у Москві. Як зробити так, щоб і паніки уникнути, та ще й розповісти світовій спільноті, немовби все цілком нормально? Як вчинити? Адже, з іншого боку, в «центрі» теж розуміли, що ситуація насправді критична.
Вже значно пізніше, в незалежній Україні, коли мене в Києві нагороджували медаллю «За працю і звитягу», колишній міністр внутрішніх справ УРСР Іван Дмитрович Гладуш розповідав, як з Москви приїздили звільняти його з посади після операції по евакуації Прип’яті. Трійка високопоставлених осіб з ЦК КПРС, МВС СРСР та КДБ так «з порога» і повідомила: «Приїхали тебе «знімати!»
Щоправда, після «екскурсії» у Прип’ять з дозиметристами, проведення відповідних консультацій на місці, повернувшись близько дев’ятої години вечора, по «прямому» зв’язку секретар ЦК доповів Горбачову про те, що все було зроблено правильно, людей залишати в місті було не можна. І генсек особисто розпорядився залишити генерала Гладуша на його посаді.
Ні, звичайно, ситуації і «на низах» були різні. Наприклад, приходить до нас повідомлення, що в одній з ощадкас виявили «розкурочений» сейф, в якому мала бути велика сума грошей. Це серйозна подія – виїжджаємо, починаємо розбиратися. Як з’ясувалося пізніше, ці гроші вилучили співробітники «Ощадбанку» з Києва, у яких просто не виявилося ключів. Щоб «два рази не вставати», вирішили вчинити таким чином. Гроші забрали і здали, як належить, а про те, що сейф «постраждав», повідомити забули. Дуже багато що від людини залежить, у будь-якій ситуації.
Товстий Ліс
– Страшно людям було?
– Чорнобильська катастрофа – це багатошарова трагедія сотен тисяч людей. Пожежників, які першими прийняли удар, армійців, лікарів, яких дуже багато було в тридцятикілометровій зоні і поруч із нею. Будівельників, шахтарів, водіїв, міліціонерів, представників інших спеціальностей, яких відірвали від сімей і направили до Чорнобиля. Не буду приховувати, були й ті, хто їхати відмовлявся, знаю, що і звільняли за це з роботи. Звичайно, люди боялися, особливо сім’ї… Пригадую, коли нас проводжали, то дружини полтавських співробітників якось ще «трималися», а кременчужанки приїхали з дітьми, їм ще повертатися додому, сльози, біль, як на війну проводжали. На щастя, з нашого загону, а нас тоді у Чорнобильську зону поїхало 207 осіб, живими повернулися всі. До речі, відправляли нас, як казали, на тиждень, а пробули ми там з 17 травня по 7 червня, тобто втричі довше. Та обійшлося… Мабуть, і тому що все ж підготовлені були краще, засоби захисту, змінний одяг, тощо… Та й під сам реактор ми все ж фактично не заходили, хоча бачили його дуже зблизька, в різних місцях бували, і пости стояли у місцевостях з різним рівнем радіації. Думаю, так чи інакше кожен постраждав, іноді фізично відчувалося, як набухає та ж щитовидна залоза. Так і в мене було кілька разів, було й те, що застрягали у піску в дуже забруднених радіацією місцях. До речі, з часом, звісно, жодного свого зуба в мене не залишилося, всі повипадали. Але, повторю, повернулися всі живими. А ось військових і так званих «партизанів», як називали мобілізованих резервістів з тієї ж нашої «чапаєвської» дивізії, мені дуже шкода було. Для прикладу, була дана команда знімати по тридцять, а подекуди і п’ятдесят сантиметрів забрудненого грунту. Спека, земля, як камінь. Проїжджаєш повз, дивишся – який там захист, які там маски? Працюють хлопці, вдихають все це… Думаю, багато хто з них, на жаль, пішов з цього світу досить швидко…
– Тема евакуації населення є ще однією з надзвичайно болючих тем. Розкажіть, як люди це сприймали, багато хто відмовлявся залишати власні домівки?
– Про це теж дуже боляче згадувати. Я добре пам’ятаю, як на мою машину по селах в буквальному розумінні цього слова стрибали коти, собаки, які залишилися без господарів. Більшість людей під час евакуації хіба документи і цінні речі забирали, та й казали їм, що це лише на пару днів… Виявилося, що назавжди. А тварина ж з колодязя цеберку не дістане, на вулиці скажена спека, а навіть напитися можливості немає. Трохи згодом спеціальні загони почали відстрілювати тих домашніх тварин, які залишилися в зоні відселення.
Тож, звичайно, багато хто з місцевих мешканців намагався повернутися хоч на день подивитися, як там рідна хата, та ж живність. Якось приїжджаємо, не встигла родина заховатися, питаємо, як же ви пройшли, кажуть, так місцеві ж, всі манівці знаємо. Людям дуже важко було, все їхнє життя, навіть могилки пращурів залишилися біля Чорнобиля, а їм доводилося виїжджати. Декого, до того ж, тимчасово розселювали «по хатах», так і господар міг себе поводити, як то кажуть, «хоч до рани прикладай», поки представники влади поруч були, а за годину все змінювалося, мовляв, де ви взялися на мою голову. А власна домівка – ось вона зовсім поруч, і стежка знайома…
Деякі місцеві мешканці зовсім похилого віку взагалі відмовлялися евакуюватися. Був один випадок, коли мені особисто двічі поспіль довелося їхати в село Товстий Ліс, майже поруч з АЕС, у десятикілометровій зоні відчуження, станцію видно неозброєним оком, і «фонило» там дуже сильно. Нині цього села більше не існує, а на той час це був один з найбільших населених пунктів Чорнобильського району. До того ж, як з’ясувалося, воно досить, так би мовити, «довге», для прикладу, як наше Глобине.
Десь 25 травня надійшло до нашого штабу розпорядження з Кабінету Міністрів України стосовно евакуації з Товстого Лісу. Жіночка повідомила, що звідти не вивезли її матір, щоправда, точної адреси мами вона не пам’ятає, бо давно в неї була. Спробували звернутися до військових, щоб дали БТР, але ті ввічливо відмовилися, мовляв, не «те місце» для бронетранспортера. Поїхав УАЗиком, на жаль, нікого не знайшов. Повернувся. Вдалося через приймальню Кабміну зв’язатися із заявницею, питаю, як все ж знайти будинок і скільки років мамі, чи вона взагалі зі мною поїде. «97 років, – відповідає, – а поїде – не поїде, то ваші проблеми, брат адресу знає, зв’язуйтесь із ним». Хоч і зі складностями, знайшли брата, він час від часу матері продукти доставляв, каже, не поїде вона нікуди. А у мене ж наказ…
Взяли авто швидкої допомоги. Знайшли бабусю, вона розповідає, мовляв, раз за все життя із села до сина в армію виїжджала, тут її хата, не поїде і край. Та вивезли все ж, умовив син. Я з ним пізніше зв’язувався, поки ми під Чорнобилем були, бабуся трималася, як далі склалося, не знаю… Ну а жіночку-заявницю, що й адреси матері не знала, «незлим тихим» словом згадував, звичайно. Взагалі різні люди траплялися, як всюди, власне, та для місцевих все, що сталося, – це страшне горе було. Звичайно, не лише для місцевих, для всіх, кого ця біда крилом зачепила… Це загальне лихо, глобальне, для всієї країни, хоч нині запитай у багатьох, особливо молодих, це вже майже як «нашестя Наполеона». Але ми ж все пам’ятаємо…
– Як склалася Ваша доля після перебування в Чорнобильській зоні?
– Продовжував службу в органах внутрішніх справ. У Чорнобилі я був капітаном, на пенсію вийшов у званні полковника, з посади начальника Служби охорони УМВС у Полтавській області. Працюю і зараз – очолюю невеличке страхове агентство, свого роду теж стою на захисті прав громадян. Про здоров’я… Я не з тих, хто звик жалітися, точно знаю, що моїм батькам, які обидва отримали інвалідність і жили у селі у середині 20 століття, було важче, ніж мені і моїм сучасникам зараз.
Нас, міліціонерів-чорнобильців, об’єднано в асоціацію «ЧОРНОБИЛЬ» органів МВС та внутрішніх військ України. На рівні держави її очолює генерал армії Василь Дурдинець. На жаль, багато хто з нашого загону вже пішов у Вічність, як і наш командир Микола Йосипович Коваленко…
Колеги обрали мене головою Полтавської асоціації «ЧОРНОБИЛЬ» органів МВС Полтавської області. Намагаємося допомагати один одному, збиратися кожного року в ці квітневі дні. Як вирішимо цьогоріч, у зв’язку з коронавірусною кризою, поки не знаю. Тож, користуючись нагодою, і через вашу газету передаю найщиріші побажання здоров’я, миру всім, хто у далекому 1986-му та у наступні роки приборкував ядерну стихію. Усім, хто зупинив величезну біду, яка насувалася на всю Європу.
– Від імені редакції, читачів “Зорі Полтавщини” дякую Вам і всім, хто ризикував своїм життям і здоров’ям, ліквідовуючи наслідки аварії на Чорнобильській АЕС.
– І ми вам вдячні, що не забуваєте!
Записав Андрій ФІАЛКОВСЬКИЙ.