“Віку відмір полотнинами…”

“Віку відмір полотнинами…”

Водочерпій

Нащо, місяцю, тулишся ближче…
Гойда-гойда – черпаєш ріку,
П’єш її срібногубим блиском,
Вибиваєш, як сніп на току,
І пливеш в ній, і тонеш у морі,
І зринаєш, як білий дельфін.
Ти на небі, немов на престолі,
Ти царюєш повік один.
І плавба твоя, місяченьку, –
Наче стрічка в дівочім вінку…
Посвіти юнці в мокру жменьку,
Не вичерпуй до дна ріку.
* * *
П’яного вітру повнісінька хата,
Час хилитає стовбури стін,
Їм навперейми – привиди й дати,
Маятник вмер – ні віків, ні годин.
Тінню об корінь підмурку спіткнуся –
Падає, падає стеля і сад…
Люди продовжують страту Ісуса,
Купкою – душі на скалках лампад.
Страх як у хаті хочеться слухать
Ноту сановну з вуст малюка…
Тільки вицигує реквієм муха
В срібленій гойдалці павука.
Хрусне суглоб прадубової крокви,
Призьба приляже на всі – як щеня.
Слово промазало; падає й мовкне.
Випурхнув дух… чи живе пташеня?
* * *
Розкинь всевидячі пальці,
Віку відмір полотнинами…
Вся ойкумена – на п’яльцях
Пуп’янками і жоржинами.
Намовлена вишиванка
До мене сю ніч розмовлятиме,
Боюсь не почути… Підранком
Втішусь нестямними шатами.
Воскресла на вдих сорочка
Чекатиме Господа зримого,
І пестощів, і образочка,
І тіла людського не зимного.
Ниткою – жилою буде
Видих торкатися вишивки…
Нехай ніколи Іуда
не вдягне… Прошу Всевишнього.
* * *
Ідеш по сліду,
йдеш і чуєш звіра…
А він малює петлі на росі
і, напівмертвий, у спасіння вірить,
як вірив смерд у Бога на Русі.
Ніхто не знає,
та й чи варто знати:
коли, навіщо, як? – про все, про все,
якщо здурів, і мимо благодаті
ідеш вбивати. Хто ж тебе спасе?!
* * *
Якби можна розлити ночі,
наче каву у філіжанки…
І відчути, як пальці тріпочуть,
мов горобчики біля фіранки.
Якби можна сходити в минуле –
так, немов на якусь виставу,
щоб межи лицедіїв поснулих
імена найдорожчі постали.
Не «на біс» – без антракту й гриму,
без надриву і декорацій…
Якби можна любити незримо
без найменшої в світі рації.
І, зігравши себе, як грає
пісня душу свою на гобої,
йти додому слухняним плаєм…
Якби можна удвох з тобою…
* * *
Кавалок глини знічений терпінням.
Краплину поту зліплено вручну –
мов пташку-свистик, мов намисто синє,
мов безліч доль, затовчених в одну.
А що як й жереб ліпиться із глини?
Та майстер не дає до нього чек.
І висихає щастя до краплини,
щоб репнути й розбитися, мов глек.
А може, й душі глиняні? Не знаю…
Цей світ ілюзій міситься дарма,
якщо власноруч зліпленого раю
і черги за любов’ю більш нема.
Череп’ям тіні падають додолу.
Та зрячі пальці лінію ведуть
й співають пісню, ніжно і спроквола
голублять глей, немов жіночу грудь.
* * *
Він у зливу прикинувся парасолем,
Розганяв цей козирний дощ,
Про небесні розказував антресолі
І розкреслював пальцем
небо вподовж.
Він сміявся й вигадував птицю щастя,
По калюжах за мною
навшпиньки йшов,
І ніяка безлика та мокра трясця
Не торкнулась його земних підошов.
І, забрьоханий радістю до смішного,
Він зникав у ковбанях моїх рядків,
Та коли я уже не чекала нікого,
Виринав із пригорщею світляків.
Він світив, він ділився
зі мною сяйвом…
Я ж… О Боже мій справжній,
не йди туди!
Там немає мене – я гарячим чаєм,
А може, й не чаєм, слова заливаю,
Мовби голосу власного
зримі сліди…

Раїса ПЛОТНИКОВА
Член Національної спілки
письменників України

Добавить комментарий