Він був простий чоловік

Він був простий чоловік

Навстріч вітер і сонце над степом, як дзвін велетенський золотий.
Я мимоволі проймаюсь гарним настроєм душі, аж ніби в забутті йду через степ під гору навпростець. Невзабарі за сірою приземкуватою лісосмугою, у видолинку, завидніються з-поміж тополь та осик Телятники. Господи, яка рідна, тепла земля. Он туди дивлюся, правобіч – ми з мамою ходили буряки сапати в сусідній колгосп «на прорив»; ген далі – Гришинська дорога: батька мого ще підлітком німці ганяли розбирати її. Несуть мене ноги, несуть, мов птаха. Мій настрій з мажорного стає чомусь поступово мінорним, і несамохіть пригадую, як студентом-першокурсником купався в телятниківському ставкові; на дні, у глибокому мулові, з хлопцями натрапили на щось тверде, мов камінюччя. Довго-предовго плутались у мулові, аж поки не виволокли на берег чотири округло-продовгуватих каменюки. Подумали, що то затверділий вапняк, але ні: ветхий дідусь Степан, пастух, пояснив, нахмаривши сиве надбрів’я: «Не вапняк це, хлопці, борошно. В колективізацію ховали його від комнезамівців. Борошно у воді, коли в лантухах було, затверділо – тепер каменюки…» Дідусь-пастух просльозився.
Поки я йшов-піднімався, поки спускався у видолинок до Оленівки, сонце зблідло. Невиразно, скупо лило світло своє в засніжений світ. У селі зустрів двох дядьків-фуражирів. Сказав, хто я й навіщо тут. Вони порадили зустрітися з Іваном Івановичем Батирем.
…Він лежав у ліжкові зовсім хворий, висхлий і немічний – він помирав, цей великий трудівник. Лежав мовчки, ніби в забутті, важко дихаючи. Після того, як я сказав про мету, з якою прийшов у хату, господиня делікатно, вибачливо пояснювала: «Занедужав мій хазяїн, вже й не розмовляє…» Але ось із ліжка, напружившись, що аж жили вип’ялися на шиї, Іван Іванович звів голову. Щось прохрипів незрозуміле, покликав рукою до себе, ворушачи заслаблими пальцями. Від несподіванки я розгубився, не знав, що робити, адже чоловік був смертельно хворий… «Пробачте, я пішов…» – сказав тихцем до дружини. Але Іван Іванович ще наполегливіше хрипів «еее-е-е», і раптом до Івана Івановича повернувся дар мови. Дружина його від щастя заплакала. Сльози з’явилися на очах і в Івана Івановича. Він змахнув рукою набряклі краплі, хрипко, ніби з потойбіччя, казав: «Спасибі Богові, спасибі тобі, сину, що ти відвідав оце немічного дідугана. Так, значить, хочеш послухати про голодовку… Тільки ж чи розрішать тобі верхи написати правду?..»
– Тобі мало того, що тебе, Іване, за правду по судах тягали півжиття… – перечила, остерігаючись, дружина.
– Е-е, не кажи, не кажи мені так… – Іван Іванович зіперся головою за бильце ліжка, пригаслі очі його враз помолоділи, і він, переводячи віддих, мовби ковтаючи повітря, почав розповідь.
Я включив диктофон (розповідь наводиться далі). Іван Іванович говорив з притаманною лише йому веселинкою, не було в його мові ні гніву, ні проклять, ні злоби. Ніби казав Іван Іванович: «Я все своє многотрудне життя любив вас, люди, і ви ж бо любіть одне одного. Любіть! І не дай Боже пережити з моє…» Тепло й лагідність лилися з його душі. Розповідав Іван Іванович так разюче і яскраво, наче події ті сталися зовсім недавно – учора чи позавчора. Він жартував, навіть сміявся: мовляв, нагорювався раніше і я в голодовку, у війну та й після війни – не скімлив тоді, не буду й тепер скімлити. Вдарю лихом у закаблуки… Дружина кінчиком хустки витирала сльози на своєму зблідлому від хвилювання обличчі.
Минула година, а Іван Іванович розповідав епізод за епізодом, повторюючи запитально: «Ану, чи оце підходить, хлопче? Ану, чи підходить…» Час від часу зустрічалися ми поглядами, і в очах Івана Івановича я бачив удячність, що ось я, молода людина, вислуховую, може, останню його сповідь на білому світі. А я думав зараз про те, як ми, люди, суттю, і змістом, і таїною, і покаянням зв’язані між собою в один ланцюг безперервний і нерозв’язаний; зв’язані і з’єднані всі оті вісімдесят – сто мільярдів людських життів, що «вдома»; й ті сім-вісім мільярдів людей, що в «гостях» зараз на грішно-праведній землі; зв’язані вічно, навіки, як з’єднані кров і судини в живому організмі; ні, не було, не існувало окремих наруг, знущань, поневірянь і принижень, втрати рідних і близьких лише для Івана Івановича – горе і втрати були і моїм особистим горем та втратами… Я переживав ці втрати, коли розповідала про тридцять третій моя мама, коли померли з роду нашого мамині сестри Люба, Галя, Марійка, брат Гриша та дід Хома. Рід був не просто родом тієї чи іншої людини. Рід став немовби єдиним для всієї України родом – несмертним, незнищенним; і якщо заглибитися пам’яттю в глибини досяжні й недосяжні, то всі ми, сущі нині, і прісно, і на віки вічні, – діти Сонця, діти бога Ра, діти оріїв, діти трипільців і незчислимого множества наших пра-пра-прабатьків і дідів на єдиній, такій разючо прекрасній і трагічній землі…
Я дивився у просвітлілі блакитні очі Івана Івановича, вловлюючи небуденний, палючий магнетизм його душі. Здавалось мені, що в ті хвилини ми не належали миті конкретній – належали вічності, а запис розмови здійснювався не поміж мною й Іваном Івановичем – на небесах богопросвітленних; у Книзі вічній буття, Книзі буття України. Зміниться світ, і люди стануть іншими, і хто молодий – постаріє, а старі відійдуть за вічну межу; все перетруть-перемелять жорна часу, але Пам’ять і Слово лишаться…
Про коней, НКВД і
двоюрідного брата
Михайла
Батир Іван Іванович народився 1911 року в селі Куликівка Козельщинського району.
Розташоване за 9 км від районного центру, до найближчої залізничної станції Ганнівка – 7 км.
Засноване на початку 18 століття.
У Другу світову війну загинуло понад 75 чоловік.
Голодівка 33-го викосила 108 душ.
Прийшов у наше село учитель з Воронівки, Юрко Мішалов.
Організували сходку і товчуть, товчуть на сходці весь вечір, як це добре буде жить у колгоспах. Сусідка Марчиха, пам’ятаю, каже не йти в колгосп, бо «там буде, як панщина…»
А батькові нашому так вже хотілося взнати, як це воно стане, коли разом господарство вестимуть, але в тридцятому році він занедужав, помер. Я відвів свого коня в колгосп «Трудовик», і за мною прикріпили дві конячки: Перебудову й Циганку. Такі вже недішливі коні, хоч на собі їх носи. Михайло, брат двоюрідний, одноосібником жив – той купив собі коня вороної масті. Земля під ним двигтіла. Усе підсміювався наді мною вірш:
В СОЗі добре жить –
Десять робить,
Сто лежить.
А як сонце припекло,
То й тих десять утекло.
Все одно я подумки вважав, що сміється по-справжньому той, хто сміється останнім… Отож мої коники один гон пройдуть і далі не йдуть, а Гаврило Телятник, напарник, був такий спокійний, що аж лінивий. Сідай, каже, Іване, посидимо та хоч перекуримо. Наші Циганка і Перебудова стояли-стояли, потім повкладалися лежати. Гаврило сміється: «Лежіть, дівчата, ще для вас роботи хватить…»
Було на обід. Бригадир подивився на роботу, не знає, що з нами робити. До кінця дня ледве поле тими Перебудовою і Циганкою обкружляли.
У жнива голова колгоспу Артем Михайлович Батир зупинив молотарку, наказує людям: «З завтрашнього дня увесь хліб на Ганнівку правте, до зернини треба державі здати!» – «Як державі? Виходить, дарма працювали…» Здійняли лемент, постановили: з центнера 70 кілограмів людям віддадуть, а 20 собі візьмуть і на потребу колгоспу. Батир і рахівник Тимошенко думали-гадали – по-своєму постановили: дати по 25 кілограмів хліба на їдока. Отже, наше сімейство працьовите багатенько хліба одержало. Цілу хуру я привіз у двір. Мати до сліз радіє: жити в колгоспі можна! Коли це з району уповноважені приїхали, заходилися голову колгоспу чихвостити: «Хто дав право колгоспний хліб розбазарювать?» І повернули весь хліб селяни у Ганнівку на приймальний пункт. Хто не відвіз, тому на сходці кожен день політику читали, погрожували вигнати з хати і майно розпродати. Через тиждень прийшло розпорядження, щоб з нашого колгоспу виділили трьох людей на курси трактористів із бідняків. Я й напросився в присутності представника району, щоб мене теж назначили. Бардаков Фанасій, активіст, запротестував, що моя кандидатура не підходить: пак, батько мій – середняк. «Він вивчиться на тракториста і не туди поведе трактора. Нам треба совєцького батрака в люди виводити…»
І назначили Фанасієву сестру Дуньку, Чобітька Грицька і Батир Соньку. Настрій мій підупав, не сплю вночі. Адже моїми Перебудовою та Циганкою нічого не зароблю. Ще й бригадир Павло Облапенко взявся за мене: тільки на роботу припізнишся чи ще щось – бери, казав, свердло і свердли в ровиках ямки для «свинки». Норма – 150 дірок. А в мене виходило тільки 20. Від сили – 30. «Як би його зірватися з колгоспу?» – думка спокою не давала. І пішов я агітувати Дуньку Бардакову. Заходжу в хату до неї – якраз топила в печі. «Здрастуй, Дуню! – озвався лагідно. – Ти була вчора на зборах?» – «Ні. А що?» – «Тебе назначили на тракториста вчитися, це ж тобі трясця куди їхати треба буде…» – «Який це дурило назначив? – схопилася за голову Дунька. – Я зроду не поїду нікуди з моєї Куликівки…» А я солярки у вогонь підливаю: «Пропадеш ти, Дунько, одна поміж мужиками…»
Вийшов од Дуньки, аж назустріч їде голова колгоспу Артем Михайлович. Прив’язав коні до стовпа, він до Дуньки поспішав. Я завмер коло бузку, щоб не видно мене було. Довго стояв. Нарешті Артем Михайлович надвір вийшов. Кличе: «Іване, а йди-но сюди!». Угледів мене. Підбіг я до нього, а він лається: «Ну їх к такій матері, бабів… Сідай на підводу та поїдемо в район – будеш учитися на тракториста». Поїхали. Сонька і Чобітько вже там.
Так я став механізатором. Трактор ХТЗ такий, що з-під нього не вилазиш: підтяжка йому постійна потрібна, як негр почорнів од мазути. А вночі тільки з якоїсь причини зупиниш трактора – біля тебе хтось обов’язково з НКВД стоїть. Або Топчій, або Боркін, або Варфоломеєв: «Через скільки буде трактор працювати?» – «Через дві години» – «Треба, щоб через годину…»
Діждався я вихідного, зайшов до брата Михайла. У нього в дворі новий віз, нова кобила, ще й хатні вікна повифарбовував. Хазяїн… У мене тільки хлібина в руках чорна, як земля. Лопухом обгорнута.
– І ти оце такий хліб їси? – з’єхидничав Михайло.
– Їм – мені він добрий…
– А другого хіба не заробив на своїх тракторах?..
Зла я Михайлові не бажав, але вже тоді душа передчувала, що й одноосібникам життя перекаламутять.
Вдома моїм хлібом сестра Оксана, брат Грицько та мати не нахваляться: у свій хліб вони домішували товчене осердя з кукурудзяних качанів.
Повернувся я знову в МТС. І послали нас у Бригадирівський колгосп «Сільський пролетарій». Ані снідати, ні обідати не давали. Ми заглушили трактори, пішли до голови колгоспу:
– Ви нас думаєте годувати?
Голова мовчить. Люльку здоровенну курить. А потім скипів:
– Голодні, кажете! Нате ось люльку потягніть, та не галдіть. У нас самих нема чого їсти…
Ми тоді що? Полягали на соломі в куркульській хаті порожній, лежимо день і ніч. На роботу не йдемо. Аж заходять бригадир тракторної, голова колгоспу і якийсь дуже важливий представник з Полтави. Ми з соломи посхоплювалися – брудні, невмивані, голодні.
Представник звертається до голови:
– Дайте мені меню, чим ви годували трактористів.
– Немає такого списку, – розгубився голова. – Першого дня трактористи одержали по триста грамів мішаного хліба, на другий день – двісті…
Представник страшенно розгнівався:
– Ви що – пацюків годували чи що?
Наказав начальнику політвідділу при МТС:
– Щоб мені до ранку трактористів нагодували хлібом, м’ясом і щоб доповіли про це особисто.
«Невже й справді нагодують?» – не вірилося нам. Коли це на ранок привезли хліба свіжого, теплого, щойно з пекарні, м’ясом нагодували – робота в полі закипіла.
Перегодя я знову додому поспішив: еге – ходять вже наші куликівці пухлі по селу… А на Михайла раз наклали податок, другий. Увесь хліб, трудом непосильним зароблений, забрали і ледве з хати не вигнали. Михайло тоді заліз на піч і не вилазить з черені: «Пропаду, а в колгосп не піду…» – образився він дуже, опухнув, посинів. Якось, був, на вулицю вийшов, упав коло мого сарая і таке, як помирає. Я взяв його під руку, завів у хату, дав хліба отого чорного, з якого він насміхався.
Михайло проковтнув за три ковтки, але вже той хліб йому не допоміг: через три дні, на четвертий, – він помер.
І мати його, Олита, вмерла, і батько.
А дружина викріпилася. Через те й називали її в нашому селі Кріпка.
Розповідав Іван Іванович три години і ніби не відчував утоми. Потім у його очах воскреслий вогонь пригас, голос обірвався. Були хрип з грудей, і стогін, і марення. Іван Іванович знепритомнів.
– Вже півроку марить отак, – пояснила дружина.
Потиснувши мовчки зів’ялу правицю Івана Івановича, я вклонився востаннє світлій хаті родини Батирів. Опинився на вулиці.
Надворі сонце і сніг яскравий, і простір степовий полтавський – найукраїнніший, найрідніший.
…Через три дні, в передобідню пору, Іван Іванович помер.
Цвинтар знаходиться неподалік його хати. Свіжа могила була холодною, задубілою й мовчазною.
Холод мені душу пропікав наскрізно…

село Куликівка
Козельщинського району.

Олесь ВОЛЯ
Письменник

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий