Інколи усвідомлення часових дистанцій ми складаємо собі, рахуючи роки болючих втрат. І цей липень змушує гірко дивуватися: як – цілих 15 років минуло?! Та ніби ж зовсім недавно. А з іншого боку глянеш – як же давно. Як давно немає поруч із нами, зорянами, нашого редактора, Леоніда Васильовича, нашого Думенка, Дума, як називали його найближчі друзі. І вимірюєш ці роки подіями, які вже сталися без нього: наші революції, війна – як би він їх сприймав, що писав би про це? Наша незалежна “Зоря Полтавщини” – він, як її головний редактор, мріяв про цю незалежність! Без нього росла така дорога його серцю внучка, без нього приходили в редакцію нові люди і йшли з неї, багато – за вічну межу, як і він. Ми, хто лишився із “Зорею…”, його пам’ятаємо, згадуємо, поминаємо. Буваючи на цвинтарі, приносимо йому на могилу свіже число газети, яку він любив.
16 липня 2004-го його несподівано не стало. Серце… Ми дуже болісно пережили цю втрату. Леонід Думенко помер на порозі рідної хати в рідному селі, щойно приїхав надвечір у п’ятницю провідати стареньку матір. А йому було лише 53…
Леонід Васильович Думенко народився 22 січня 1951 року у селі Лютеньці Гадяцького району. Після школи працював у районній газеті. Згодом став кореспондентом і завідувачем відділу молодіжки у Сумах, а заочно навчався у Харківському державному університеті. Працював у редакціях у Тростянці й Охтирці на Сумщині, із 1978-го року жив у Полтаві, прийшов працювати в “Зорю Полтавщини”. Вже у 1990-му став головним редактором обласної газети, у 2001-му добившись, щоб вона набула статусу всеукраїнського громадсько-політичного видання. Очолював обласну організацію Національної спілки журналістів України.
Про його заслуги повідомлялося в посмертній публікації на першій шпальті “Зорі Полтавщини”: “За самовіддану працю Леоніда Васильовича було удостоєно обласної премії імені Петра Артеменка та міжнародної премії імені Павла Загребельного. У 1994 році Л.В.Думенку присвоєно почесне звання “Заслужений журналіст України”. Він нагороджений орденами “За заслуги” ІІІ та ІІ ступеня, удостоєний ордена Миколи Чудотворця “За примноження добра на землі”… Йшлося й про інші відзнаки, повідомлялося, що у 2000-му на Міжнародному фестивалі журналістики його було визнано переможцем у номінації “Керівник мас-медіа року”.
Він був справжнім професіоналом у журналістиці, мудрим, вимогливим і демократичним водночас керівником, порядною, доброю людиною. Умів дотепно жартувати, любив рідну мову, вболівав за долю України.
І сьогодні він з нами, бо ми його пам’ятаємо.
Зоряни.