Він народився  разом із весною

Він народився разом із весною

Олександр Білаш у житті й творчості До 90-річчя маестро

Хай якою трепетно-сумною була та весна 1931 року, ми, все ж таки, маємо дякувати Богу і долі, що подарували нам, українцям, такого духовного лицаря з глибоко ліричними національно безцінними творчими клейнодами. З його першим подихом вливалися у нього могутня енергія нашого сивого Дніпра і широчінь хлібодатних ланів, героїчний оптимізм і глибоко сумна народна лірика. Тож і зовсім не випадково наповнилися великим змістом і невмирущою музикою слова Михайла Ткача:
«Глянь, моя дитино,
Через Україну,
Через нашу хату
Вже качки летять…»
Ті перелітні птахи віками, щорічно приносять кожному з нас весну надій і сподівань, що спонукають до дії. Тому й живе пісня не одне десятиріччя.

«Вам вклоняюсь до ніг…»

Особисто я вперше зустрівся з Олександром Івановичем Білашем, точніше – з його творчістю, у 1967 році. Після виснажливої караульної ночі на тридцятиградусному морозі я випадково увімкнув пошарпаний телевізор «Рекорд», що знаходився в розташуванні нашої роти. Хотілося спати, втома обіймала душу і тіло. Раптом з екрана Микола Кондратюк своїм оксамитовим баритоном заповнив усю величезну кімнату:
«Ясени, ясени,
Бачу вас за селом край дороги,
Вам вклоняюсь до ніг,
Як вертаю з далеких доріг.
Ви приходите в сни,
Як дитинство моє босоноге,
Ви приходите в сни,
Кучеряві мої ясени».
Я ніби прокинувся. Геть зникла втома. Хотілося плакати від радості. І почали зникати з моєї юнацької свідомості суворі накази, пропозиції і плани щодо кар’єрного росту в престижних на той час установах. Урбанізований мегаполіс під назвою Москва ніжно й тривожно затулила й витіснила довічно крихітна Карпиха, що тихо притулилася край дороги між Хоролом і Семенівкою на моїй рідній Полтавщині. З цим я пройшов уже чимало років і переконаний, що так воно буде аж до самого обрію.
Маю в душі великий згусток радості, що мені пощастило особисто подякувати за «Ясени» Михайлові Ткачу, Миколі Кондратюку і, звичайно ж, Олександру Білашу.
З Олександром Івановичем близько мене познайомив наш знаменитий земляк Олексій Чухрай. Свого часу в Олекси з’явилося чисто людське бажання прийти на творчу сповідь до маститого уже на ту пору композитора, який кожного разу проводив своє творче літо у рідному Градизьку. Як розповідав Олексій Чухрай, зустрітися з Олександром Білашем йому рекомендували відомі земляки. Влаштувати цю зустріч пропонував відомий наш земляк Іван Бокий, але Олексій Чухрай відмовився. Й інтуїція його не підвела, бо, як пізніше виявилося, Білаш не любив і категорично не сприймав ніяких «блатних» рекомендацій. Гратися з ним у будь-які договорняки не було ніякого шансу. Всі, хто намагався під’їхати до нього на якійсь оригінальній владно-користолюбній козі, неодмінно терпіли фіаско. Тож Олексій Чухрай з’явився перед Олександром Білашем таким, як був тоді насправді, зі своїми творами і своїм незрадливим другом баяном. Вони говорили довго і щиро не про титули і гонорари, а про вічне – музику. Тоді Олександр Білаш побачив і відкрив у кучерявому високоголосому землякові композитора, чий творчий почерк був йому дуже близький, і лагідно пожартував: «Ну що ж, я радий за тебе. Твори, пиши, та тільки ж не дуже…»

«Повне злиття творчих натур»

Через деякий час, уже восени, голова Київської міської спілки композиторів України Олександр Іванович Білаш зустрівся із земляком у знаменитому кафе «Еней». Перекинулись словами, але, як виявилось, того було замало, і він запросив Олексія Чухрая на зустріч до себе в офіс. Той прийшов вчасно, але довелося чекати більше години. В кабінеті Білаша стояв гомін, якісь люди доскіпувалися до господаря, чимось погрожували. Коли все вгамувалося, непрохані гості залишили приміщення, Олександр Іванович привітно зустрів земляка і вибачився.
– Оце бачиш, Олексо, все життя тут мені доводиться захищатися. З одного боку – від графоманів, а з іншого, ще гіршого, – від тих тупоголових друзів-начальників, котрі їх підтримують. Біда, та й годі…
Як потім з’ясувалося, той гучний високопоставлений гість вимагав негайно писати музику на його маразматичні вірші, що прорвалися в нього на старості літ. А вимагав і погрожував, бо був однополчанином самого генсека Леоніда Брежнєва. Важна депеша до ЦК компартії України, підкріплена телефонним дзвінком, не забарилася, і постало питання виключити Олександра Білаша звідусіль. А врятувала його, як не дивно, безграмотність заявника, котрий написав у скарзі: «Товариш Білаш обізвав мене грамофоном…»
Ким був той скаржник-заявник, стало зрозуміло і тим, хто хотів накласти анафему на керівника столичних композиторів, але ділового взаєморозуміння не добавилося. Та й було чого, бо Білаш завжди ставав на захист непокірних музикантів, дошкуляв чиновникам листами, проханнями і вимогами про забезпечення нормальних умов проживання і творчості для колег.
А ось вислухавши Олексія Чухрая, популярно пояснив йому, що скромність красить людей, тільки біда в тому, що дуже часто у сірий колір.
– Отож приховувати твої пісні від людей – то вже творчий злочин. Треба видавати книжку, – і тут же зателефонував до видавництва «Музична Україна» Миколі Линнику.
– Так ми ж не видаємо твори не членів Спілки композиторів України, – почулося у відповідь.
– Та то не видавали, а тепер будемо, – наполіг на своєму Олександр Іванович і тут же написав передмову до видання.
Перша книга Олексія Чухрая «Намисто росяне» побачила світ у вересні 1988 року. В передмові до неї Олександр Білаш писав, що його позитивно вражає цнотлива прискіпливість композитора до текстів. Позбавлений всеїдності, він шукає і знаходить перлини у віршах і озвучує їх музично: «У таких випадках кажуть: «повне злиття творчих натур». А це завжди радість, коли єднається талант поетичний з талантом пісенним».

Велич і простота доступності

Отак Олександр Білаш оцінював творчість інших, а що вже тоді говорити про нього, котрий залишив нам у спадок більше двохсот пісень, що майже всі стали народними, п’ять опер, чотири оперети, близько десяти творів до п’єс, стільки ж – для симфонічного і духового оркестрів, а також музику до двадцяти дев’яти кінофільмів і при цьому ще й десять поетичних збірок. Ото вже, справді, обидві музи міцно обняли його. Там і секрет успіхів композитора й поета в одному імені – Олександр Іванович Білаш – Герой України, лауреат Національної премії імені Т. Г. Шевченка.
Він ніколи не хизувався тією солідною статистикою, ні титулами, ні званнями. Як на мене, то в ньому більше вражала велич його простоти і доступності. Олександр Іванович легко міг спілкуватися з водієм Віктором Тараном на автомобільні теми, з телеоператором Максимом Стариковим про кіномистецтво і телебачення, а зі своїми земляками міг обговорювати і розв’язувати всі житейсько-людські проблеми.
Найбільше мені запам’яталася наша зустріч у липні 1996 року, коли ми з Олексієм Чухраєм тримали специфічний творчий іспит на малій батьківщині композитора – в Градизьку. Ми запланували показати Олександру Івановичу свіжу книжку «Співає Раїса Кириченко»: Олексій – як автор, а я – укладач того нотного видання.
Господар зустрів нас на широку ногу хлібосольності. Уже до нашого прибуття на весь садок пашіла юшка і провокаційно п’янили шашлики. Але після привітання ми відразу почули попередження: «Крім сухого вина, нічого не пропонувати!» Так і було протягом цілої доби нашого спілкування.
Олександр Іванович уважно читав і слухав усі пісні, що були записані на магнітну плівку. Так тривало далеко за північ, аж поки до нас приєдналася Лариса Остапенко, дружина Олександра Білаша, народна артистка України, яка дорікнула чоловікові, що той занадто суворий екзаменатор.
Десь після другої години ночі ми почали засинати в облаштованому місці у садку під яблунями. І раптом тишу гучно порушила могутня музика. Ми непомітно зайшли до кімнати. В ту мить мені здалося, що музикант і рояль постали перед нами єдиним міфічним привидом, здатним випромінювати потужну музику. Це треба було бачити і чути. Я швидко розбудив телеоператора Максима Старикова, і той почав фільмувати. Музика стихла. Олександр Іванович взяв рукопис і, угледівши нас, важко зітхнув.
– Туга, важка, величезна туга. Це Дмитро Павличко з Чехії прислав. Нелегко йому, видать, там, на посольській стезі, тому й вірша такого написав. А в мене ще більша туга від того, що ніяк не можу їх помирити. Всіх їх люблю. Що Дмитро Павличко, що Іван Драч, Борис Олійник – всі ж вони духовні апостоли української пісні, а між собою… Змагаються в любові до Матері, а що з того? І боляче, і сумно… На знак згоди ми безпомічно, багатозначно мовчали.
А зранку Олександр Іванович натхненно і піднесено розповідав нам про кожну яблуню в своєму саду, про свою легендарну грушу, через яку також летіли оті відомі вже нам качки. І знову ж таки мені думається, що треба було бачити його на вулицях рідного селища з-поміж людського натовпу на відомому базарі. Особливо захоплюючим виглядав його образ на рідній горі Пивисі, коли він дивився примружено на правий берег. Що він там бачив? Що думалось йому? Там Чигирин, Петро Дорошенко – гетьман, а тут переправа і дорога до Гадяча – там Іван Брюховецький, також гетьман. Дві булави, а Україна одна і єдина… Вже не один десяток літ голосом Раїси Кириченко і Дмитра Гнатюка вона співає: «Червоне – то любов, а чорне – то журба…» А чи всі почули? Як прокинуться – почують. Тільки щоб не пізно…
Як би там не було, а він не може відступатися від свого, бо:
«народився разом із весною,
Щоб все живе будить від сну»!

Микола ЛЯПАНЕНКО.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий