“Він піднявся  над століттями…”

“Він піднявся над століттями…”

Виповнюється 85 років від дня народження Бориса Олійника – нашого незабутнього земляка, українського поета, громадського діяча, академіка НАН України, Героя України, лауреата Державної премії України імені Т.Г. Шевченка, Державної премії СРСР.
Він народився 22 жовтня 1935 року в селі Зачепилівка неподалік Нових Санжар. Твори Бориса Олійника почали виходити друком з 1948 року, вийшло близько 50 книг. Був членом Спілки письменників, депутатом Верховної Ради України, Союзу РСР. Борис Олійник першим порушив питання відповідальності керівництва СРСР за Голодомор в Україні на державному рівні. У 2010 році призначений головою Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Очолював Український фонд культури, був співголовою Форуму слов’янських народів.
Помер 30 квітня 2017 року на 82-му році життя після важкої і тривалої хвороби.
Його добрий друг і побратим поет Михайло Шевченко так писав про нашого земляка: «Борис Олійник прийшов у літературу навесні хрущовського потепління й пережив усі пори року в житті нашого народу і жодного разу не зрадив йому. Він ніколи не мінявся, не метався по таборах. Першим почав говорити правду про Чорнобиль. Зі всесоюзної трибуни розповів про голод 33 року і поставив вимогу поіменно засвітити не тільки жертв, а й їх катів. Ніколи не лишався на задвірках політики. В книзі «Два роки в Кремлі» розповів про те, що діялося на теренах колишнього Союзу. Спалахнуло в Югославії, і знову він на передовій: пройшов під кулями по траншеях патріотів, а потім видав викривальну працю «Мислення подвійними стандартами…» Він знав, що виходить на приціл великих сил. Таких дій не прощає ні влада, ні реактор, ні кулі. Знав, але діяв, бо усвідомлював – доля твого народу і всього світу залежить від тебе, ти на передовій, на тебе дивляться, по тобі звіряють свої кроки. Великий поет – це не талант писати, а талант жити, бо ще ніхто не написав того, що не відчув, не пережив. В його останній книзі «Таємна вечеря» відчувається такий біль за рідну землю. Вона написана в час великих потуг становлення України, перемог і розпачу. В його поезії завжди пульсує порив до правди, віра в добро, відчуття завтрашнього дня. У Бориса Ілліча вражаючий запас поетичного таланту і унікальний інтуїтивний лад віршів, глибока філософія і тонка іронія, неповторна ритмомелодика, могутня влада над словом. Серед двох-трьох імен ХХ століття він залишиться ще й як майстер поеми. І не тим, що першим написав поему «Сім» про трагедію Чорнобиля або поему «Трубить Трубіж» про «наш час глобального безплоду», і навіть не тим, що написав їх 20. А тим, що в тих поемах він піднявся над століттями, проклав шлях до майбутнього, без якого Україна дороги не знайде».

Борис ОЛІЙНИК

Де ж ти, Хмелю?

Хмара грізно суне за Бориспіль.
Темна тиша опада в лиман…
Де ж ти, Хмелю,
де ж ти забарився, –
Богом нам дарований Богдан?

Чи забрів по славі до зовиці,
Чи забравсь по старості на піч, –
Де б не був ти, Хмелю,
озовися,
Доки нам ще не одбило річ.

Обступає душі наші грішні
Кредиторів нещадимий стан…
Хто, Богдане,
володіє грішми –
Той тепера в Україні пан.

Потойсвітнім страхоліссям
дише
Сиза туча
з неба до низів…
Гей, вертайся, гетьмане,
скоріше,
Заки грім нам дух не поразив!

Бо вже наша старшина
вельможна,
Честь і вклади збувши за
кордон,
Натякає здалеку:
«А може,
Так воно й судилось іспокон?»

Облягає Київ
різнолиця
Сарана із чотирьох сторін.
Як здамо, Зиновію, столицю, –
Хто ж замовить
поминальний дзвін?

А ми пієм гучно:
«Ще не вмерла…»
І собі доводим:
таки ж ні!
Та ізнов долаємо Говерлу
Всім собором,
ще й при знамені.

І вже так стискаємо держало,
Що незмога й глянуть догори:
Чи, бува, на прапорі державнім
Ще не помінялись кольори?

Гей, вертайся, Хмелю,
доки світу,
Бо чомусь не йде із голови
Щось немовби
про варшавське сміття,
Щось як начебто
про грязь Москви…

Так Варшава ж замела в оселі,
І Москву підметено зело…
То вертайся чимскоріше,
Хмелю,
Доки нас під когось не звело,

Щоб потому плакать і ридати,
Сипати на лисини золи,
Що, мовляв,
трикляті супостати
Нас ізнов у ярма запрягли.

…Хмара встала
з висі до пониззя,
Темна тиша впала на лиман.
Де ж ти в трясці,
Хмелю,
забарився, –
Богом нам дарований Богдан?!

Пісня про матір

Посіяла людям
літа свої, літечка житом,
Прибрала планету,
послала стежкам споришу,
Навчила дітей,
як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко –
і тихо пішла за межу.
– Куди ж це ви, мамо?! –
сполохано кинулись діти,
– Куди ви, бабусю? –
онуки біжать до воріт.
– Та я недалечко…
де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти…
А ви вже без мене ростіть.
– Та як же без вас ми?..
Та що ви намислили, мамо?
– А хто нас, бабусю,
у сон поведе по казках?
– А я вам лишаю
всі райдуги із журавлями,
І срібло на травах,
і золото на колосках.
– Не треба нам райдуг,
не треба нам срібла і злота,
Аби тільки ви
нас чекали завжди край воріт.
Та ми ж переробим
усю вашу вічну роботу, –
Лишайтесь, матусю.
Навіки лишайтесь. Не йдіть.
Вона посміхнулась,
красива і сива, як доля,
Махнула рукою –
злетіли увись рушники.
«Лишайтесь щасливі», –
і стала замисленим полем
На цілу планету,
на всі покоління й віки.

Парубоцька балада

Я летів красивим чортом
На коні, як ворон, чорнім –
Біла піна падала, мов сніг, –
Ех,
до тієї Чураївни,
Що клялась від третіх півнів
Рушники послать мені до ніг,
Та
до тієї… до такої,
Що як поведе рукою –
Солов’ї вмирають навесні!

Я летів…
А на Купала
Дві зорі підбито впали,
Заридав у глухомані сич…
Гей, скоріше, коню-друже,
Щось мені на серці тужно,
Щось не договорює ця ніч.
Та
ще ж, як на чиюсь намову,
Загубилася підкова…
Щось недобре затаїла ніч.

Я влетів з розгону в ранок
Під високий білий ґанок,
Де колись уста її пізнав…
Тільки ж чом це так вогнисто
Сіють музику троїсті?
Чуєш, коню, що б воно за знак?

Розчахнулись нагло двері –
Став біліший від паперу:
Вийшла Чураївна… у фаті.
Тонко скрикнула, мов чайка.
Випала у свахи чарка.
Три музики зблідли, як святі.

Вмерзнув повід у долоню.
Так оце виходить, коню.
Ми з тобою гнали крізь віки,
Щоб Зеленої неділі
Встигнуть… на чуже весілля?
Де ж твої, Марусю, рушники?!

Щось лепече про розлуку,
Простягає білу руку, –
Повертаймо, коню… в три
хрести!
Та
скоріш від цього саду,
Де зустрів я ніжну зраду.
Та не слухай тоскного:
«Прости!»
Люто вилетів на греблю,
Вдарив тугою об землю –
Обірвались струни у музик.
Закричали треті півні,
Впала з горя Чураївна
Головою в проданий рушник.

Ще не раз ти, Чураївно,
Скрикнеш чайкою осінньо,
Коли я попід твоїм вікном
На коні, як ворон, чорнім
Пролечу красивим чортом,
Хрещений весільним рушником.

Ех,
до тієї… до такої,
Що як поведе рукою –
Скрипка заголосить під
смичком
Та
до тієї, до другої,
До тії… та не такої.

Під чиїм же, коню, ми вікном?!

Мелодія

Заболю, затужу,
заридаю… в собі, закурличу,
А про очі людські
засміюсь, надломивши печаль.
Помолюсь крадькома
на твоє праслов’янське обличчя,
І зоря покладе
на мовчання моє печать.
Забіліли сніги,
забіліли на цілому світі.
Опадає листок,
як зів’яле чаїне крило,
Там, де ми відбули,
там, де наше відтьохкало літо, –
Забіліли сніги… забіліли сніги…
замело.
Це приходить, мов сон.
Це приходить до мене із марень:
Теплий шепіт і схлип – чи
сльоза,
чи роса од ріки?
І на обрій вечірній
ляга, мов на еллінський мармур,
Ледь означений профіль
і тиха лілея руки,
Я для інших одцвів,
я під серцем сховав свої квіти.
Я від ока чужого
туманом осіннім укривсь.
Але якось вночі
підійди і торкни мої віти –
Я тобі засвічусь,
як нікому іще не світивсь!..
Заболю, затужу, заридаю…
в собі,
закурличу.
А про очі людські
засміюсь, надломивши печаль.
Помолюсь крадькома
на твоє праслов’янське обличчя,
І зоря покладе
на мовчання моє печать.

«Над Полтавою – літо бабине…»

Над Полтавою – літо бабине.
У Санжарах – падолист…
Що ж ти, мила, зі мною
бавишся:
Став я тінню – подивись!

Я біжу, аж іскри порскають
З-під років, як з-під чобіт…
Ну навіщо мені ти Ворсклою
Зав’язала білий світ?

Я ж не камінь, та я ж не дерево.
То допоки – одвічай:
Я на цім, ти на тому березі,
Посередині – печаль?

Може б, я до якої горлиці
Перекинув тихий міст,
Але ж ти мені, мила, Ворсклою
Зав’язала білий світ.

НЕ ДЛЯ ДІТЕЙ

– Краще померти стоячи,
Ніж на колінах жити! –
Сказав учитель історії
Дітям.

Слухайте, діти, вчителя,
Слухайте маму й тата,
І дай вам Бог тільки з читанок
Про це читати.
Так… «Краще померти
стоячи…»
Сказано мужньо і строго.
…А в них були перебиті
Ноги.

Вони піднялись на колінах –
І впало вороння крепом.
…Ой зросла у полі
червона калина,
А над нею – синє небо…

Це я не вам, діти.
Я просто думаю, діти,
Що можна і на колінах
Померти краще,
ніж стоячи
жити.

…Діти,
Читайте історію.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий