Він ще повернеться в Україну

Він ще повернеться в Україну

До 100-річчя Сергія Параджанова

Геній – поняття, яке давно стало книжним. Кажемо так про людей, які зоріють десь у недосяжному для нас часі й просторі. Довідуємося про них з легенд та шкільних підручників. Серед нас вони давно вже не живуть.
Тим, хто знав Сергія Параджанова, фантастично пощастило. Вони бачили живого генія. Спілкувалися з ним. Це зрозуміло було навіть тим, хто не бачив його фільмів. Це було зрозуміло з того, як усе від його слова і в його руках сповнювалося краси і значення. Це зрозуміло було з тієї особливої хвилюючої енергії, що неослабно променіла з нього. Це зрозуміло було настільки, що в жартівливих товариських розмовах «параджановського кола» слово «геній» давно стало синонімом його власного імені, і сам він залюбки вдавався до цього титулу. Треба було знати Параджанова, щоб за цим не шукати марнославства чи зарозумілості, нескромності або несмаку. Він жив іншими стимулами, в його світі тон задавали дитяча великодушність і сповитий артистизмом гумор. Смак до жарту, «жертвою» якого ставав він сам, передавався і його друзям. І не тільки в Києві. «У ці дні ми будемо насолоджуватися присутністю найгеніальнішого режисера всіх часів – Параджанова. Це я його жартома так називаю», – писав мені взимку 1967 року один його приятель із Єревана. Авжеж, усі ми так жартували. Але добре знали, що в цих жартах – правда. <…>
Протягом майже двох десятиліть життя в Києві він був «порушником спокою» в очах наглядачів ідеологічного і мистецького благочинія та магнітом для наелектризованих думкою, шукаючих і спраглих, естетично небуденних. Метеором вривався він у затхлу атмосферу підневільного мистецтва, збурюючи його пригладжену поверхню. А точніше було б порівняти його з хвостатою кометою – бо він мало коли бував сам і рідко де сам з’являвся: за ним завжди тягнувся «хвіст» із колег, прихильників, адептів.
Коли він працював? Коли їв і спав? Не тільки люди, які вперше з ним стикалися, не могли цього зрозуміти. Адже й хвилинки він не залишався сам: друзі, гості, випадкові знайомі, зовсім незнайомі і взагалі незрозуміло хто: його гостинністю зловживали, часом до квартири на площі Перемоги прибивалися люди, яким нікуди було подітися або ніде переночувати. І хвилини не сидів на місці – щось полагоджував, десь мотався, кудись їхав. А таємниця його робочого дня, мабуть, у тому, що в нього не було спеціального часу для роботи: працював і творив постійно. <…>
Нетерпимість до фальшу, претензійності, тривіальності змушували його іноді бути різким, дошкульним. Але в межах справедливості. І щодня, щогодини, щохвилини – калейдоскоп дотепів і парадоксів. А ще жести, мізансцени, пародіювання голосів і манер відомих осіб, славетних митців, державних діячів тощо. Де був Параджанов – там чинилося мистецьке дійство, спектакль: море насолоди для друзів і гостей. Якби можна було прихованою камерою зняти на плівку дні його життя – це був би, може, найфантастичніший витвір Параджанова.
Він сприймав світ через красу. І мав дивовижну здатність надавати краси всьому: хатньому інтер’єрові, букетові квітів, святковому столу, одягові, випадковим речам, які вмить розташовувалися так, що виходила разюча композиція з клаптя матерії чи паперу, що перетворювався в малюнок, колаж, метафору… Здавалося, не було чогось такого, чого він не міг би зробити. І все – красиве…
Жив у світі красивих речей, вишукував їх, купував, продавав (а більше дарував). Ті, хто були зацікавлені скомпрометувати його, не хотіли зрозуміти цієї безконтрольної пристрасті художньої натури, цієї невід’ємної складової таланту Параджанова і намагалися створити образ гендляра, злочинця. Втім, вони ж самі й заохочували оті його побічні інтереси, не даючи можливості сповна віддатися творчій праці, позбавляючи елементарного заробітку. «Торгую шашелью», – жартував він про своє захоплення старовинними меблями.
Взагалі був людиною, не ангелом. Мав свої слабкості. А в чомусь був «тяжкий», особливо для начальства, з яким не церемонився.<…>
І згадується, як він цінував людську доброту і талант! Скількох людей розгадав і допоміг їм розкритися у мистецтві, в літературі (навіть перебуваючи – «перебуваючи»? …страждаючи! – у «місцях покарання». Опікувався вінницьким хлопцем, який став тепер цікавим письменником). Слова «доброта» і «святість» були найчастішими в його устах, коли він говорив про достойних людей. В його манері жити було – попри всю імпровізацію й хаос – щось ритуальне, і багато що він перетворював у ритуал – не лише красивий, а й освячений людською традицією та почуттям значущості життя…
Смерть завжди несподівана – навіть коли чесно попереджає про своє наближення. Знали, що він уже безнадійно хворий, що вже стелиться перед ним та остання пряма дорога, з якої не звернути. І все ж приголомшила звістка: Сергій Параджанов помер. Помер? Ні, його вбили. Вбивали довго, систематично і невідступно. Як? Найефективнішим способом. Коли мають справу з генієм, цей спосіб простий до ідіотизму: не давати йому працювати, не давати реалізувати себе. І не давали. Роками. Великий режисер світової слави, кожен кадр і кожну думку якого фахівці ловили наче на вагу золота, ходив без роботи, метався між кіностудіями країни, пропонуючи свої послуги, свої сценарії та режисерські задуми і лише зрідка добиваючись дозволу на постановку: тоді ставалося диво, людство одержувало шедевр кіномистецтва: «Колір граната», «Легенда про Сурамську фортецю», «Ашик-Керіб», телефільм про Піросмані… Кипуча енергія його і невичерпний артистизм шукали виходу в усіх видах творчості, в багатьох мистецтвах. Пропонував свої театральні режисерські ідеї – вони виявлялися неприйнятними через незвичайність. Мріяв реформувати оперу і дитячий театр – не дістав дозволу. Писав або наговорював новели – вони якщо й з’являлися друком, то не в нас, а за кордоном, у нью-йоркському журналі «Сучасність», скажімо… Йому не дозволялося бути собою, йому взагалі не дозволяли бути, бо для генія бути – це діяти, творити. Позбавити його цієї можливості – це означало позбавити його життя. Мука нездійсненного – для нього смертельна мука. Параджанов ніс її в собі роками, і дедалі менше вдавалося йому приховати її за гумором і дивацтвами.
А коли й це не доконало остаточно, почали вбивати фізично. Тюрмою, табором. Великого митця принижували, виснажували, створювали нестерпні умови існування. <…> Чи нищили Параджанова навмисне? Немає прямих доказів цього. Та в тім суть його трагедії. Суть у тому, що система, заснована на несвободі й уніфікації, на зневазі до людини, система тотального придушення людського духу діяла автоматично, «як заведена». Вона не залишала місця для творчої стихії. Проте, коли хтось не пригинався до декретованого загального рівня, вона починала працювати вже й прицільно. Ті, кому по службі належало дбати про дотримання вірнопідданчої сірості або хто сам робив на ній кар’єру, ненавиділи Сергія Параджанова – і за талант, і за волелюбний дух, і за те, що його фільми пробивали мур естетичної тюрми соцреалізму і творили зовсім інше мистецтво, зовсім інший світ, ніж той, у якому силкувалися втримати шосту частину земної кулі; і за його зухвалі розмови та нещадно правдиві судження, і за те, що його любили творчі люди, до нього тяглися, навколо нього гуртувалися. Мені здається, що ця обставина відіграла особливо фатальну роль у його долі: після погрому 1972 року квартира Параджанова залишалася єдиним місцем у Києві, де збиралися вільнодумці й де одверто говорилися речі, від яких в’янули електронні вуха спецслужб. Треба було ліквідувати це останнє вогнище непослуху, і його ліквідували, прибравши господаря ватри.
Але винні й усі ми. Ми не берегли його. І після того, як він уцілів у таборах, мало дбали про нього. Якось так виходило, що він завжди «перехоплював ініціативу» – сам дбав про інших, допомагав, спілкувався, не залишаючи місця для віддяки. Був щедрим до самознищення – всім усе роздавав: ідеї, задуми, красиві речі, книжки, які випадково до нього потрапили, мистецькі дрібнички, які сам щойно змайстрував. Дарувати – було його щастям. Не меншим, ніж творити. Може, це і тримало його в житті тоді, коли йому не давали творити. Він усіх залишив заборгованими й винними.
У боргу і в провині перед ним залишилася і вся Україна. Вона, позбавлена самої себе, віддана на поталу тим, хто, виступаючи від її імені, нищив її, – не змогла його захистити. А він приріс до неї серцем і не втрачав надії повернутися, дістати дозвіл працювати на Київській кіностудії, вів переговори, пропонував послуги… І, може, трохи скрасило останні його місяці оте бодай часткове (але теж яке вагоме!) повернення в українське кіно – створення сценарію фільму Леоніда Осики «Етюди про Врубеля» та співавторство у фільмі світової міри і світового визнання «Лебедине озеро. Зона», який за його сценарієм поставив Юрій Іллєнко, друг і добрий творчий суперник ще з часів «Тіней забутих предків».
Та скільки ще він хотів зробити для України! «Київські фрески» могли стати не тільки освідченням у коханні Києву, а й феєричною картиною життя сучасного великого міста, за яким стоїть тисячолітня історія; синтезом його прихованих духовних потенцій. Не стали: зйомки заборонили. «Інтермеццо» за однойменним шедевром його улюбленого письменника Михайла Коцюбинського мало стати натхненною поемою про невмирущий дух українського народу, дати образ української ментальності. Але такий фільм не повинен був з’явитися. <…>
Та, може, найбільше, що ми втратили, – це нездійснений задум фільму «Марія». До Шевченка Параджанов звертався незмінно, ще з початку 60-х років, коли хотів поставити біографічну картину і написав сценарій «Дорога в безсмертя (Дума про Кобзаря)». А пізніше – неймовірна ідея: зробити кіноверсію Шевченкової «Марії». Таки неймовірна ідея: бо як можна перекласти на мову кінокадрів річ, у якій майже немає зовнішнього руху, стосунків, персонажів, а вся сила якої – в пристрасному внутрішньому монолозі, в ліричному «потоці свідомості» і в звучанні християнського почуття, в етичній дії слова? Але саме це й було близьке Параджанову не лише духовно, а й мистецьки, як виражальна проблема. І для нього не було нічого неможливого. Він уже мав у голові не лише сценарій (на жаль, на папері накидав лише окремі фрагменти), а й зоровий ряд, точне бачення майбутнього фільму. Це мав бути твір високої мистецької умовності, з імітацією українського вертепу, різдвяної містерії…
Як тут не нагадати про те, чим стали для мого покоління «Тіні забутих предків». Це було не просто свято українського мистецтва. Це було свято української душі. Підтвердження того, що Україна може стати естетичною і духовною величиною у світі. А отже – і величиною повною… І не випадково – тобто, може, і випадково, але знаменно, – що саме на прем’єрі «Тіней забутих предків» у кінотеатрі «Україна» у вересні 1965 року вчинено публічний протест проти хвилі політичних арештів, перший у нашій повоєнній історії акт масової політичної непокори.

Іван ДЗЮБА
(Друкується за виданням: «Сергій Параджанов. Злет. Трагедія. Вічність». Видавництво «Спалах», К., 1994.

Поділися:

Добавить комментарий