Випробування

Випробування

Борис похапцем попоїв захололого борщу, ковтнув шматок котлети і сів до столу. Рвучко розгорнув підручник, видер із старого зошита аркуш паперу, схопив ручку і почав читати задачу: спочатку мовчки, потім вголос і знову мовчки.
Він довго сопів, чухав потилицю, для чогось шкрябав горбинку на носі, куйовдив ручкою темно-каштанову чуприну. Задача не давалась.
Борис ковзнув поглядом за вікно. Майже торкаючи вітами шибку, висіли великі бурштинові яблука, похитувалась головата червона жоржина.
Раптом насупився. Згадав урок математики, контрольну роботу. Він, як завжди, сидів поруч з Дмитром, нерозлучним другом. Друг? «Хіба так друзі роблять? – блиснуло в голові. – Це ж було не яке-небудь завдання, а контрольна. Тепер сподівайся вірної двійки за чверть. І все через нього».
Не показав Дмитро розв’язку, хоч тричі Борис тицяв йому під самісінький ніс папірець, на якому не по-китайськи, а по-українському було написано: «Рятуй! Дай чернетку!»
Та Дмитро навіть не глянув у його бік, тільки надряпав: «Не дам списати, працюй сам!» І не дав. А контрольну заховав під парту, хоч справився з нею чи не найперший. До кінця уроку малював то рогату двійку, то хвостату одиницю, яка нагадувала ракету на старті. А продзеленькало – як вітром видуло його з класу. Вибіг і зник.
Ще три уроки промучилися на парті. Мовчали. Додому теж не йшли разом, як завжди…
Гірко защеміло щось Борисові, здавило горло… А ще друг…
А недавно ж удвох читали книжку про розвідників. Ото були друзі! Один за одного на смерть йшли і з біди рятували. А цей пожалів, пожалів… шпаргалку!..
– Що-о-о???
– Шпаргалка?!
– Слово ж яке гидке, – промимрив Борис. – Наче лайка.
Червоногрудий півень, сторожко озираючись, заглянув у напіввідчинені двері і, не помітивши небезпеки, хрипко засокотав, скликаючи курей.
Борис сердито зиркнув на непроханого гостя, агушкнув. Перед очима знову зарябіли цифри і хитрі запитання.
Довго сидів над задачею. І так, і сяк нею крутив, але відповідь не виходила. Брала злість і на себе, і на задачу. Завтра обов’язково Ольга Іванівна викличе до дошки. І що ж? Одержить двійку. Заслужену, чесно зароблену.
Ой ні, ні! Він мусить, мусить розв’язати задачу! Хоч би до ранку просидів. На зло Дмитрові! Хай знає, що й без нього можуть обійтися.
І знову забігала ручка по паперу…
Так захопився роботою, що й не почув, як до хати зайшов Дмитро з бутсами в руках. Він навшпиньки підкрався до Бориса, став за спиною і заглянув у зошит.
– Тільки тут не додавати треба, бо задача питає, на скільки більше буде, – тихо сказав Дмитро.
Від несподіванки Борис аж підскочив на стільці, повернувся до Дмитра і буркнув:
– Сам знаю.
– Хіба я кажу, що ти не знаєш? – примирливо посміхнувся гість. – Все у тебе правильно. Лише останнє питання ось… Але ця задача трудніша, ніж була на контрольній.
– Ти чого прийшов? – недружелюбно перебив його Борис.
– Змагання ж сьогодні.
– Не піду!
– Ти не жартуй, Борисе.
– І не думаю.
– Честь класу захищаємо.
– Хоч і школи.
– Хто ж за тебе у воротах стоятиме? – видивився чорними, як терен, очима Дмитро.
– Сам стій. Ноги в тебе довгі й криві, – байдуже промовив Борис.
– Тільки не ображай…
– Хіба неправду кажу?
– То підеш?
– Ні!
– Я був кращої думки про тебе. Другом вважав.
– Сьогодні я переконався, який з тебе друг. Шукай собі інших.
– Ех ти…
Дмитро вийшов з хати. А Борис, навіть не оглянувшись, почав переписувати розв’язок задачі з чернетки у зошит. Він старався, як ніколи. Намагався написати цифри не як-небудь, а так, як це не раз показувала вчителька на класній дошці.
Хотів забути про недавню розмову з Дмитром, але настирливі думки про футбол раз у раз лізли в голову, відволікали. Ще й рука чогось тремтіла. Тому букви і цифри виходили кострубатими і дуже нагадували головатих пуголовків чи химерних тонконогих павуків.
Коли придивився до написаного, то наче обпікся кропивою. Спересердя кинув ручку, підвівся, вийшов з-за столу і став, потягуючись, серед кімнати. Що ж робити? Може, літературу почитати? Це ж не писати.
Тільки-но Борис узяв з полиці книжку, як у голові завихрилось: «А якщо наші програють? Що тоді?» Навмання розгорнув підручник. Прочитав кілька речень, але нічогісінько не второпав. Уже хотів жбурнути книжку, як до хати влетіла захекана однокласниця Марійка.
– Ти не лежиш? – здивувалася дівчинка, так важко дихаючи, що аж на голові похитувалися великі білі банти серед моря рудого волосся.
– А чого мені лежати? – буркнув Борис.
– Дмитро сказав, що ти захворів. Наші хлопці дуже переживають за твоє здоров’я. А коли суперники довідалися, що ти не будеш стояти у воротах, то «ура» закричали. Та їм наші хлопці не змовчали. Мало бійка не почалася.
– Я зовсім не хворий, а твій Дмитро – брехун! – сердито сказав Борис.
– Як же це?
– А так.
– Розумію тебе, розумію, Борисе, – торохтіла Марійка. – Я теж, коли хворію, то не люблю, щоб мене жаліли. І дуже боюся лікарів і гірких ліків. Але ти не журися, головне, щоб скоріше видужав. А ми постараємося сьогодні і за тебе зайвих два голи вліпити. Щоб не хвалилися. Тільки дай свої бутси.
– Це кому?
– Мені.
– Тобі?
– Та мені ж. У воротах стоятиму, – впевнено сказала Марійка.
– Ти? – витріщився хлопець на довготелесу дівчинку.
– Чого ти дивуєшся? Хіба не бачиш, яка я висока? А бігаю як! Я давно мріяла постояти голкіпером, але ви чомусь не берете дівчат у свою футбольну команду. Давай скоріше бутси!
– А дзуськи! – крикнув Борис, схопив бутси, що лежали біля дверей, і, як метеор, вилетів з хати…
Марійка переможно розсміялася.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий