Вірні сини України

Георгій Халіков із оберегом – вишивкою «Україна всіх єднає».

Вірні сини України

Кажуть, Господь забирає до себе найкращих. Можливо… Але ті численні людські втрати, які несе Україна останніми роками на полі бою й на мирних фронтах, навряд чи вписуються у небесну концепцію.
Днями нам зателефонував давній друг редакції, полтавець Анатолій БАННИЙ, голова ГО “Полтавське обласне товариство політв’язнів та репресованих”, який майже два роки тому добровольцем пішов захищати країну від російської агресії. Він розповів про свого друга, уродженця села Березине, що на Одещині, Георгія ХАЛІКОВА. Одразу додам, що до війська, аби боронити рідну країну, Георгій пішов у 2015 році саме з Полтавщини, точніше – з Шишаччини, де проживав майже 10 років.
Георгій Халіков народився у 1970 році в багатодітній узбецько-молдавській родині. Батько Жура – узбек, мати Варвара – молдаванка. Обоє вони були сиротами, але змогли виховати й дати гідну путівку в життя сімом своїм дітям. Георгій був шостою дитиною.
«Ми з дитинства звикли до роботи. Я з батьком і братами їздила косити траву. Ми дбали одне про одного. Тато все для нас робив, а мама наче мала сотню рук, не знаю, як вона все встигала: і за нами дивитися, і готувати. Вдома завжди були свіжоспечені пироги, які дуже любили діти, а згодом – й онуки. Коли ми збиралися за столом, то була повна хата людей», – розповідає Зоя ШУПАРСЬКА, рідна сестра Георгія, з якою нам вдалося поспілкуватися під час її приїзду на Полтавщину у березні цього року.
На думку Зої, людина з молоком матері вбирає любов до рідної землі. Тож прислів’я «Де народився, там і пригодився» – це саме про родину Халікових, особливо – про Георгія.
«Жора зростав добродушним, веселим, неконфліктним підлітком, ніколи не ображався, завжди усім допомагав чим міг. Був дуже близький із мамою. Після школи відразу пішов до армії, кілька років служив прапорщиком і жив у військовій частині в Березиному. Потім 5 років працював у Тарутинському райвідділі міліції. Одружився. У нього народилося троє синів: Олександр, Опанас і Максим. Життя склалося так, що в 2005 році він розлучився, а згодом переїхав на Полтавщину, працював разом із сестрою Світланою на тваринницькій фермі», – згадує Зоя Шупарська.
Проживаючи за сотні кілометрів у іншій області, Георгій допомагав дітям, брав активну участь у їхньому вихованні. Згодом, коли дружина померла, він хотів забрати дітей до себе на Полтавщину. Однак на сімейній раді вирішили, що поки що діти залишатимуться із Зоєю.
Спочатку Георгій Халіков служив у 58-й окремій мотопіхотній бригаді імені Івана Виговського, де отримав позивний «Дядя Жора». Брав участь в АТО. Воював у Луганську, Зайцевому, Попасній. Під час однієї з ротацій у 2017 році випадково зустрівся у Сіверську зі своїм сином Опанасом.
«Афоня, так ми ніжно називали Опанаса, як тільки закінчив Полтавський фаховий коледж транспортного будівництва й досяг повноліття, попри наші вмовляння, також пішов добровольцем на фронт. Він служив у 93-й механізованій бригаді «Холодний Яр». Спочатку був на другій лінії фронту біля Сіверська. А через рік його перекинули на передову – на Луганський напрямок.
Окрім військової справи, Опанас Халіков мав ще одну пристрасть – бокс. Він займався ним професійно, на змаганнях і чемпіонатах займав призові місця. Мріяв брати участь у міжнародних турнірах…
Після зустрічі з сином Жора перевівся туди ж, на посаду головного сержанта роти. Служив із сином в одному батальйоні, але в різних ротах. Коли у нього закінчився перший контракт, ми просили піти у відставку, але він був категорично проти. Сказав: поки не виженемо тварюк з нашої землі, буду в ЗСУ», – розповідає сестра.
… У жовтні 2021 року Георгій загинув у результаті артилерійського обстрілу позицій ЗС України поблизу села Гранітне Волноваського району Донецької області. Побратими розповіли, що на бойове завдання з ним вирушили троє молодих контрактників. Георгій ішов попереду. Раптом він почув характерний свист. Дав побратимам команду лягти на землю, а сам встиг лише присісти. Неподалік нього розірвався снаряд… Майстер-сержант Георгій Халіков помер миттєво, але зберіг життя трьом солдатам.
Про смерть брата Зої Шупарській повідомив племінник Опанас. Він сказав: «Тьотя Зоя, тата вбили». А потім подзвонили із військової частини…
Побратими називали Георгія “дядько Жора” за його веселу вдачу, душевну теплоту, простоту у спілкуванні.
“Сьогодні загинув дядько Жора… Я поки що не можу усвідомити це. Людина, яка до війни служила в правоохоронних органах і без вагань стала на захист рідної землі. Дядько Жора був душею серед хлопців на передовій. Він був улюбленцем військкорів, бо перед камерою завжди виглядав природно, як є, і не говорив армійськими штампами. Він був дуже скромною, позитивною людиною… Набираю цей текст, а розум відмовляється вірити в надруковане…” – написав 26 жовтня 2021 року у себе на сторінці в Фейсбуці воєнний кореспондент Ігор Левенок.
“Дядько Жора” не раз ставав героєм сюжетів новин різних каналів. Він вважав, що про війну слід говорити обов’язково, щоб люди бачили, що відбувається на фронті. В інтерв’ю ніколи не скаржився на обстріл позицій, але палко звинувачував терористів, які б’ють по мирних селах.
Георгій ніколи не прагнув слави, але був завжди «на передку». Навіть військові звання йому вручали просто на позиціях…
* * *
Опанас Халіков захищав Україну на Донецькому напрямку майже 2 роки. Коли після початку повномасштабного вторгнення окупанти захопили Волноваху, він шкодував, що не перебуває в гущі війни. Адже саме на той момент перебував на навчаннях на Заході України. Згодом він брав участь у визволенні від окупантів Сумщини. За участю його бригади наші військові відстояли Тростянець та Охтирку.
Старший сержант Опанас Халіков загинув 25 квітня 2022 року під час виконання бойового завдання біля села Грушуваха Харківської області, коли прикривав відхід побратимів. Він зафільмував свій останній бій. Тітці Зої написав повідомлення: «Люблю. Цілую». Опанасу було 25 років…
Георгія та Опанаса Халікових поховали поруч у рідному селищі Березине на Одещині. Героїв посмертно нагородили орденами «За мужність» ІІІ ступеня.
А нещодавно ще один, молодший, син Георгія, Максим, заявив тітці Зої, що теж хоче йти до ЗСУ…

Людмила ДАЦЕНКО
«Зоря Полтавщини»

Поділися:

Добавить комментарий