«Вірші пишуть тобою…»

«Вірші пишуть тобою…»

«Про поезію і мотивацію»: розмова Мар’яни Савки та Сергія Осоки» – так називалася зустріч у літературній вітальні Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки імені І. П. Котляревського, що відбулася наприкінці січня. Організаторка заходу, завідувачка відділу обслуговування користувачів Ніна Климко зазначила, що пані Мар’яна у Полтаві вперше, і це «унікальна нагода поспілкуватися з неймовірними Мар’яною Савкою і Сергієм Осокою». Гостя зі Львова презентувала два свої видання – поетичну збірку «Радуйся, жінко!» і арт-нотатник «Мій квітучий рік. 2022».

– Якщо представити її одним словом, то найточніше буде – мисткиня, – зазначив полтавський письменник Сергій Осока, відкриваючи цей особливий творчий вечір, цю зустріч, яку він провів як модератор.
А далі можна довго перелічувати ще багато означень, бо ж львівська поетеса Мар’яна Савка відома і як головна редакторка та співзасновниця «Видавництва Старого Лева», художниця, співачка, лідерка музичного гурту «Тріо Мар’яничі», ведуча авторської програми «Мар’яничі на ніч» на Youtube-каналі. Вона двічі потрапляла до списку «100 найвпливовіших жінок України», авторка більше двох десятків книг для дітей і дорослих:
– Широкий діапазон обдарувань, а головне – за що не береться, все виходить на дуже гарному рівні. Художнє оформлення моєї книги «Три лини для Марії» – теж її робота, – наголосив Сергій Осока.
Пані Мар’яна розповідала про нову книжку, яку склали вірші останнього періоду (але вже написано чимало й нових), про «Видавництво Старого Лева», яке називає «форпостом українського книговидання», де за майже 20 років побачило світ більш як 1060 найменувань книг – 130–140 на рік. Жінка з її нової збірки – та, що, як і сама поетеса, намагається «відчувати життя в кожній його вібрації, не марнувати свій час, не витрачати його на пустопорожні речі, жінка, яка несе на собі огром відповідальності, на ній зав’язана історична пуповина нашого народу, жінка, яка може любити, яка танцює свій танець життя, вірить у себе». Вірші насичені віталістськими сенсами.
– Поети – це люди, які є отими самими порталами між світами, і якщо говорити про поетичну кухню – вірші пишуть тобою, а не ти пишеш вірші, це те, що йде зсередини, і бачиш уже потім емоції, про які, може, й не здогадувався…
За цим щирим і довірливим зізнанням почався цікавий глибокий творчий діалог двох митців, із якого слухачі дізнавалися справді «про таємниці творчих лабораторій, творчу кухню, мотиваційні спонукання», як це і уявлялося організаторам зустрічі. Звісно, то були хіба дещо привідчинені сакральні двері у світ творчості, але таки справді – «унікальна нагода поспілкуватися з неймовірними Мар’яною Савкою і Сергієм Осокою». Модератор зустрічі розпитував гостю про її «секрети», а тим часом у ході розмови дещо розповідав і про власні – це було дуже цікаво, тож і присутні ставили обом свої запитання. А поміж тим пані Мар’яна читала вірші.
Про них Сергій Осока зокрема сказав, що вони відкриті, аж – навстіж, це поезія, на відміну від його власної, не замкнена на собі. Тож і питав:
– Ти пишеш для читача чи для себе? Звертаєшся до когось уявного чи тобі це просто треба написати?
– Вірші – це одночасно рух із себе і до себе, пишеш для себе, не для якихось абстрактних людей, – відповіла поетеса. – Мені важливо, щоб у кожному вірші була якась одна нота катарсису, все вирішує кінцівка вірша. Якщо немає тих двох завершальних рядків, то вірш іще не відбувся. І в інших поетів я люблю знаходити оте внутрішнє тремтіння, я вважаю, що читачі поезії – це теж дуже талановиті люди, вони уже співтворці, бо вміють відчитувати вірші. Знаю, що багато моїх творів уже живуть своїм окремим життям, бо люди їх сприймають так, ніби ось цей вірш призначено саме їм.
– І тоді кажуть: «От як про мене написано!»
– Мені часто це кажуть, і це гарно, мабуть, це і є та відкритість…
– Чи є якась логіка в композиції книги – взагалі як вона укладається? Цікаво, бо у мене такий підхід, що кожен окремий вірш складає окрему цінність, а як вони розташовані – то вже діло десяте…
Тут пані Мар’яна розповіла, як вона вибудовувала презентовану збірку: надрукувала на окремих листочках кожен вірш, розклала їх, немов пасьянс, і вийшло, що укладалися твори зовсім не за хронологією їх, написання, тут все вирішувало уже якесь внутрішнє відчуття, енергетика віршів.
У ході розмови і письменники, й слухачі згадали про поетичний батл, діалог Осоки і Савки у Фейсбуці #ВіршіНочі – то була певна інтрига, розвага, авантюра, але ж яка захоплююча! І кілька з тих віршів уже стали піснями, сказала поетеса.
Як, коли пишуться вірші, що спонукає до творчості? Сергій Осока говорить про імпульс:
– Він буває слабкий, доки відкриєш вордівський файл і напишеш першу сторофу – уже все закінчиться… А буває такий, що от просто тебе в спину штовхає: іди пиши! У мене зазвичай на вірш дається ну точно не більше 30–40 хвилин… Якщо я не встиг – далі вже виходить фальшиво, ти починаєш його «дотягувати» головою, а не тут (показує туди, де, мабуть, душа. – Авт.), і воно не те виходить… А в тебе як?
– Так самісінько… І дуже швидко. Якось я написала вірш за одну хвилину і тридцять секунд, п’ять строф…
Питання від слухачів: Що частіше стає джерелом імпульсу – думка чи емоція? – Емоція, енергетика… – А як «приходить» назва книги? – Це легко. – А як власне пишеться вірш? – Буває, спершу два рядки, кінець твору, а потім підтягується все інше.
– Переписуєш чи треба зразу написати? – уточнює модератор.
– Зразу.
– І я такий…
Через емоції, зізнаються обоє, можуть усю ніч не заснути, обом потрібна тиша в момент творчості, але якось пані Мар’яна написала вірш із маленьким сином на лівій руці, а для пана Сергія потрібна «повна тиша, щоб нікого поруч, і якщо за стіною собака загавка на третій строфі – все, може вже нічого не бути…»
Діалоги письменників, питання аудиторії, відповіді на них – і знову поезія Мар’яни Савки, її читання. Це тривало дві години, які минули дуже швидко.
Творчій молоді, що прийшла на зустріч, Мар’яна Савка радить не боятися, робити те, чого прагнеш, – ризик дає енергію руху, вона це все знає із власного досвіду. Каже: «Я самурай, у якого немає страху, а є шлях. Треба вірити в себе, танцювати своє життя!»
І читачі «Іванової гори» мають змогу долучитися до цієї зустрічі – пропонуємо вірші Мар’яни Савки і прозу Сергія Осоки.

Лідія ВІЦЕНЯ
“Зоря Полтавщини”

Радуйся, жінко!

* * *
Не зітхай, мала, не зітхай.
Світ не лагідний і не злий.
Просто повінь твоїх чуттів
Безберега, немов ріка.
Просто літо пішло за край,
Залишило відерце слив –
Темно-сизих м’яких сортів.
Бризнув сік тобі на рукав.
Ще нема таких холодів,
Щоб за серце тебе взяли.
Ще не знаєш життя на смак
(Кров солона, любов гірка).
Ще далеко до блокпостів,
Що над пам’яттю пролягли,
І нічних панічних атак.
Ти усе ще нестерпно легка.
Світ розставить свої сильця.
Хто невпійманий – той летить,
Пробиває холодну млу,
Сипле промені з-під крила.
Кожній пташці – свого ловця.
Кожній квітці – свою бджолу.
Кожній вічності – тільки мить,
Коли ти щаслива була.
* * *
А. М.
Дівчинка виросла. Боже, як дівчинка виросла.
Стали округлими плечі, дошкульними – вирази.
Стали глибокими сутінки й зимними –
досвітки.
Ніжними – губи. І травматичними – досвіди.

Дівчинка виросла. За дерев’яною партою
Юність її залишилась уваги не вартою.
Зраджені мрії. Не перескладені іспити.
Світ, що все ловить і ловить неспіймані істини.
Все доведеться самій, без сторонньої помочі.
Діти, кохані, коханці, робота до поночі.
Друзі, що йдуть із життя, і любові, що
спалюють.
Звичне буття. Ніби тіло, прохромлене палями.

Небо вгорі. І маленькі турботливі янголи.
Дівчинка виросла. Вірші стукочуться ямбами
Просто у скроні. Просто у скроні. У скроні.
Дівчинка курить і струшує попіл в долоню.
* * *
Він каже: хочеш, тебе понесу,
Бо ти натерла ноги ущент?
Він каже: я бачу твою красу –
Навіть коли не найкращий момент.
Він каже: навіщо тобі слова?
Ти красномовно мовчала ось.
А коли ти говориш, то завжди права –
Що б не сталось й не відбулось.
Він каже: я знаю, напевно, все,
Що знати про тебе варто мені.
Ти острів, куди корабель несе
Усі ці нестерпно самотні дні.
Він каже: я, певно, поїду знов,
Так склалося. Просто мене чекай.
Тому що любов – це коли без оков.
І пам’ятай: я не каву, а чай.
* * *
у кожної жінки має бути свій чоловік
який робить їй боляче
зарубки на серці
порізи на зап’ясті
дірки у мозку
кожен дослід цікавий
кожен досвід безцінний
чоловіки вони ж
якщо не патологоанатоми
то інтерни-хірурги
ти думаєш
колись же він вивчиться
і буде тобі добрий чоловік
біда що вони люблять вчитися більше
ніж жити
а науку більше ніж жінку
* * *
Нічого такого. Подряпина. Навіть не рана,
Їй майже боляче. Так, закололо – і все.
Вона невразлива і гарна, як зірка екранна.
Дивіться, іде – як пливе чи корону несе.

А…Трохи накульгує. Знову натерла мозолю.
Сама собі винна. Підбори хотіла… авжеж…
І в кутику ока заблиснуло. Ні, не сльозою,
Забутою краплею осені з сонячних веж.

Іде вона, жінка, яка не належить нікому.
Відлунюють кроки, а тіні ідуть назирці.
І місто ховає у сутені постать зникому
Тендітної жінки з трояндою в правій руці.
* * *
Радуйся, жінко, рівно міцна і крихка!
Радуйся, жінко, створена з тіла й гріха!
Бог тебе любить, тому він тебе віддає.
Радуйся, жінко, усе, що твоє, – не твоє.

Радуйся, жінко, бо хоч ти з чужого ребра,
Радуйся, жінко, усякого мала добра –
Сірі валізи, наповнені втомою літ.
Радуйся, жінко, сяйлива ж була, як болід.

Радуйся, жінко, бо ж стільки ти мала тепла,
Радуйся, все роздала, що могла й не могла.
Радуйся, жінко, що впала безсила без сліз,
Так ти побачила небо і Зоряний Віз.

Радуйся, жінко, що несла, згасаючи, всім
Серце своє, щоб лишилося в небі нічнім.
Радуйся, жінко, зорею ж бо стала. Гори!
Бачиш, їм темно… Дай же їм світла згори!
* * *
Фотографії тих, кого вже нема,
тих, без кого тебе не було б.
Жінки зі стуленими вустами,
ніби з тих вуст ніколи не вирветься слово.
Бо що говорити –
здригати повітря намарне,
коли є руки і їх багато,
як у бога Шиви.
Однією тримаєш дитину,
другою гладиш вим’я,
третьою теребиш квасолю,
четвертою запрягаєш коня,
п’ятою закриваєшся від батога,
а шостою кладеш хреста на чоло.
Оце твої руки, жінко,
безмовна і сильна.
А ще в тебе є ноги,
більше як дві!
Однією впираєшся в заступ,
другою втікаєш від п’яного голови,
третьою стоїш у студенім потоці,
четвертою вгрузаєш у гній,
а п’ятою підтанцьовуєш
на чужому весіллі.
Проте, окрім рук і ніг,
ще маєш одне крило,
бо друге не виросло –
надто тяжким був на одному плечі
мішок з буряками,
краденими з колгоспного поля.
І от ти тяжко піднімаєшся в повітря
на тому одному крилі
і летиш туди, в холодне небо,
де можна викричати з себе слова,
яких ніхто не почує.
Крім, імовірно, Бога,
якщо він ще відкриває вікно.
* * *
Ну нарешті сніги. На Маланки й святого
Василя.
Перейти б оте поле, як біле рядно. Чи ж осилю?
Стільки срібла насипало з неба. Бери на вози
Мерехтливі дари і за обрій те срібло вези.

Дай мені по слідах полічити на сніжній ряднині,
Скільки нас ще під небом, а скільки в небесній
родині,
Скільки крихточок хліба упало з вечері у них
І ясними зірками дрібненько засіяло сніг.

Видить Бог, як нас мало на світі,
і тулить, і горне.
І від того і небо нічне не важке і не чорне,
Бо на нім, ніби батькове око незмигне, звізда
Розсипається світлом. І тонко дзвенить
коляда.
* * *
Іде по світу тиха Божа Мати,
Минає гори, може, то Карпати,
Несе у сповиточку немовля.
А поруч з ними йде в задумі Йосип,
На небосхилі зір яскравих розсип,
А під ногами втомлена земля.

Іде по світу тиха Божа Мати,
Тримає пальчик Божого дитяти,
Вона б віддала за найменший схлип
Своє життя, за сина – без вагання.
Довкола – ніч. У серці рана рання.
Втікає шлях з-під материних стіп.

Іде по світу тиха Божа Мати,
Прийми їх нині до своєї хати –
У власне серце Бога запроси.
Нехай у ньому світло запанує –
Прийде любов. Бо видить Бог і чує
І наші душі, й наші голоси.
* * *
Все далі від істин. Все ближче до світу.
Кружляємо в промені білого світла.
Ніхто не дає зрозумілих пояснень,
Навіщо і що таке щастя.

Любов, що наснилася сплячій Данаї,
За мить до пробудження раптом минає.
І все, що лишається, – танець уяви…
Занадто це світло яскраве…

А як же кружляння пелюсток на вітрі?
Тремтіння свічок на нічному пюпітрі –
Коли сам Господь починає сонату
І місяць пливе у кімнату?..

А хтось доторкається пальцями скроні –
І ти вже стоїш у небесній короні.
Цілує в уста. Обіймає за душу…
А ти ні крок не зрушиш…

Мар’яна САВКА
Член Національної спілки письменників України

Поділися:

Добавить комментарий