Віруючий вільнодумець Микола Бердяєв, або Чому філософ-вигнанець і досі дратує багатьох росіян

Віруючий вільнодумець Микола Бердяєв, або Чому філософ-вигнанець і досі дратує багатьох росіян

Один із найвизначніших філософів ХХ століття, киянин за походженням Микола Олександрович Бердяєв пішов за межу вічності 24 березня 1948 року. Мислитель помер від розриву серця у своєму робочому кабінеті.
Останні 24 роки життя вигнанець-емігрант мешкав у передмісті Парижа – Кламарі. Багато писав і видавався, був активним учасником європейського філософського процесу. Втім жив дуже скромно. Власний дах над головою в емігранта з’явився тільки 1938 року, коли заможна слухачка його лекцій у Сорбонні залишила філософу будинок у спадок. Цей дім майже відразу став центром слов’янської культури на французькій землі.

Каштан-маяк із Дніпрових круч

В одній із кімнат будинку в Кламарі віруючий вільнодумець, як Микола Бердяєв сам себе називав, влаштував капличку. Дітей у них із дружиною не було, тож і оселю, і творчу спадщину Микола Олександрович заповідав Російській Православній Церкві в Парижі. Після його смерті будинок став водночас і храмом, і музеєм філософа – тут правляться служби, тут зберігаються його рукописи, тут, у робочому кабінеті, відривний календар завмер на останньому дні його життя… Постійних екскурсій, щоправда, ніхто не влаштовує. Про такі відвідини потрібно домовлятися заздалегідь.
Посеред дворика височіє зелене відлуння рідного філософу Києва – старий каштан . У праці “Самопізнання” (1948) Микола Бердяєв писав: “Київ – одне з найкрасивіших міст… Європи. Він весь на горах, на березі Дніпра…” Мислитель усе життя любив своє місто-колиску. Його батьки жили на Липках, хрестили сина в Печерсько-Спаській церкві. Коли батько, генерал-майор, вийшов у відставку, родина перебралася в Обухів (українська гілка Бердяєвих починається з прадіда філософа, генерал-поручика Миколи Бердяєва, який 1797 року отримав від імператора Павла І половину містечка Обухів).
Немає жодних сумнівів, що майбутній мислитель володів українською мовою. У родині її не тільки не цуралися, а й розвивали у творчості. Доки Микола після Київського кадетського корпусу навчався на природничому, а потім юридичному факультетах університету св. Володимира, його старший брат Сергій, лікар за фахом, листувався з Лесею Українкою та колом Старої Громади. В його творчій спадщині є майже сто віршів українською мовою, а також переклади зі Старицького, Федьковича…

“Країна небачених ексцесів націоналізму…”

На жаль, ні в Україні, ні в Росії музею філософа зі світовим ім’ям, номінанта на Нобелівську премію немає. В Україні чиновники від культури довго відмежовувалися від нього визначенням “російський”. У Росії швидкоплинний інтерес до Бердяєва спалахнув і згас на межі 1980–1990-х. Задум музею у Москві помер разом із автором ідеї, двадцятисемирічним дослідником його творчості Олександром Цвєтковим. Власне в сучасній Росії філософа, який ще сто років тому настільки відверто підривав постулати “руського миру”, багато хто воліє вважати радше українським. Подразників не злічити. Достатньо згадати лише кілька рядків з есе мислителя “Душа Росії” (1915), побудованого на антиноміях (антиномія є суперечністю між двома твердженнями, що взаємно виключаються, але визнаються однаковою мірою істинними, тобто доказовими логічним шляхом): “Росія – найбільш націоналістична країна у світі, країна небачених ексцесів націоналізму, гноблення підвладних національностей русифікацією, країна національного вихваляння, країна, в якій усе націоналізовано аж до всесвітньої церкви Христової, країна, що вважає себе єдиною покликаною і що відкидає всю Європу, як гнилля та породження диявола, приречені на загибель. Зворотним боком російського смирення є надзвичайна російська зарозумілість…”
Отож не дивно, що Перші Бердяєвські читання були організовані саме українською інтелігенцією і пройшли в Києві в 1991 році. Пам’ятна дошка на честь Миколи Бердяєва встановлена на одному з корпусів Київського національного університету імені
Т. Г. Шевченка. Прикметно, що закінчити цей заклад, тодішній Київський університет св. Володимира, Миколі так і не вдалося. У молоді роки він захопився книгами Карла Маркса й у 1897 році був арештований за участь у демонстрації, а через рік – за організацію безладів. Після суду Бердяєва вислали: два роки жив у Вологді, рік – у Житомирі.
Його погляди на марксизм кардинально змінилися, його університетська освіта обірвалася назавжди. Майбутній професор Московського університету, доктор теології Кембриджського університету, мислитель з прижиттєвою світовою славою ніколи не мав звичайного університетського диплома.

“Філософський пароплав”

Усі політичні прогнози Бердяєва, на жаль, справдилися. У статті від 1907 року, яка ввійшла до його книги “Духовна криза інтелігенції”, він передбачив, що коли в Росії настане час справжньої революції, то переможуть більшовики. Заздалегідь писав, що революція буде ворожою до свободи й гуманності.
Після жовтневого перевороту Бердяєв деякий час іще успішно працював. Організував Вільну академію духовної культури. Був обраний професором Московського університету. 1920-го Миколу Олександровича арештували. Тоді його допитував Фелікс Дзержинський, який був настільки вражений бесідою із філософом, що визнав його ні в чому не винним і розпорядився відвезти додому на авто. Але вже черговий арешт, 1922 року, “підвів риску” під російським періодом життя і творчості Бердяєва: його змусили під загрозою розстрілу виїхати з більшовицької Росії за кордон разом зі 160 неугодними владі представниками інтелігенції. Два таких судноплавних рейси з Петрограда до німецького Штеттина ввійшли в історію під назвою “філософських пароплавів”.
Під час Другої світової війни Бердяєв підтримував французький рух Опору. Його допитувало гестапо, але переслідувати не стало – у німецькому командуванні знайшовся знавець філософії, якому було відоме ім’я мислителя. У 1946 році Бердяєву повернули радянське громадянство, однак повертатися в країну, де знову розпочалися репресії, він не наважився.

“Свобода важка, вона є важкий тягар…”

Микола Бердяєв написав близько 40 книг, понад 500 статей, які перекладалися на два десятки іноземних мов, але в Союзі залишався під забороною. Продовжене в такий спосіб вигнання сприймав досить болісно: «Я постійно чую, що в мене «світове ім’я»… Я дуже відомий у Європі й Америці, навіть в Азії та Австралії, перекладений багатьма мовами, про мене багато писали. Є тільки одна країна, в якій мене майже не знають, це – моя Батьківщина…”
Головні праці мислителя: «Философия свободы» (1911), «Смысл творчества» (1916), «Смысл истории» (1923), «Философия свободного духа» (1927), «О назначении человека» (1931), «Истоки и смысл русского коммунизма» (1938), «Русская идея» (1946), «Самопознание» (1948).
У книзі “Истоки и смысл русского коммунизма” філософ спробував відкрити для Заходу Росію, її ментальність, її внутрішні суперечності, її “таємницю”. Писав про російський народ, який завжди шукав правди, хоч її і не могло бути у створеній через страшні жертви величезній державі-імперії. Сьогодні важко не погодитися, що намагання Миколи Бердяєва осмислити на початку минулого століття непросту долю Росії якнайповніше суголосні з реаліями сучасної російсько-української війни.
Основним стимулом філософської діяльності Бердяєва був пошук істини задля звільнення від духовного рабства. Найвищою цінністю він визначав людину та її свободу. Втім наголошував, що свобода – то важке випробування: “Свобода не легка, як думають її вороги, що обмовляють її, свобода важка, вона є важкий тягар. Я завжди думав, що свобода аристократична, а не демократична. Величезна маса людей зовсім не любить свободи і не шукає її. Теми про особистість і про свободу залишилися моїми темами на все життя”, – писав філософ у своєму “Самопізнанні”.

Підготувала Вікторія КОРНЄВА.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий