Вища освіта й молодіжні ініціативи у Польщі

Вища освіта й молодіжні ініціативи у Польщі

Досвід кобелячанина Сергія ЗІНЧЕНКА

Нещодавно на очі потрапила інформація про фундацію культури й туризму «Біля річки» у місті Бидгощ, що в Польщі. На сторінці – добрі слова про «креативного й надихаючого» віце-голову організації, почесного президента Асоціації міжнародних студентів, члена Української молодіжної організації Сергія ЗІНЧЕНКА. Подумалося: невже це наш земляк із Кобеляк?
Посумнівавшись кілька хвилин, що мова йде про талановитого юнака, без якого в свій час не проходив жоден захід за участю районного Будинку дитячої та юнацької творчості імені М.А. Касьяна, набрала номер телефону його мами, Наталії Кулик, і почула: «Ні, ви не помилилися. То Серьожа».
Після приємного відкриття відразу по-іншому зазвучала й назва фундації «Біля річки». Сергій Зінченко народився і виріс біля Ворскли, яку надзвичайно любить. Коли повертається в рідні місця, обов’язково навідується на її береги. Утім не тільки, щоб помилуватися красою річки. А щоб послужити їй, захистити від варварського ставлення відпочивальників. Збирає залишені ними пляшки й інше сміття, впорядковує улюблені території і вкотре переймається наболілим: «Чому не бережемо таку чудову природу?»

Улюбленець сцени

Тепер життя Сергія Зінченка тече далеко від Ворскли. Ще далі лишились дитячі роки, в які він яскраво виявив свої творчі здібності. До Кобеляцького районного будинку дитячої і юнацької творчості прикипів, здається, з трирічного віку. Майже одночасно став вихованцем гуртків художнього читання і танців. Відвідував гурток «Умілі ручки», особливо подобалось бісероплетіння. Бабуся досі зберігає онуків «шедевр» – кумедного слоника.
Із задоволенням Сергійко навчався також у студії Наталії Май у Полтаві, розвивав талант вокаліста. Відвідував модельну школу «Марго». Брав участь у конкурсі «Міні-Міс/Містер» і здобув перемогу.
Хлопцеві пощастило народитись у творчій родині. Тато, Олександр Григорович, грає на різних музичних інструментах. Мама, Наталія Вікторівна, турбувалася про костюми для виступів сина, завжди була поряд на всіх концертах.
– У шкільні роки по закінченні уроків я ішов на гуртки, далі – на спортивні тренування (займався волейболом, баскетболом, настільним тенісом). Коли приходив додому, мав єдине бажання – відпочити. Але мама була іншої думки, і я сідав за уроки, – згадує Сергій. – Щоправда, на той час навчання в мене не було на першому плані. Це я зараз розумію, що то неправильно. Без підтримки вчителів я не мав би в житті того, що натепер маю.
Улюбленими предметами непосидючого артистичного хлопчини були, звісно ж, фізкультура та музика. Танці обожнював і багато їх видів опановував легко: народні, бальні, спортивні, латиноамериканські. Найщасливішим почувався, коли кипіла підготовка до змагань КВК, юних пожежників, юних інспекторів руху… І цікаво, і серйозна причина пропустити уроки – захищав честь НВК № 1 (зараз – ліцей № 1)!
Власне, виступи на сцені, записи в студії Наталії Май, аплодисменти й усмішки глядачів настільки юному обдаруванню подобались, що у мріях про майбутнє він бачив себе актором на телебаченні. Різкий поворот у планах відбувся, коли наблизився час ставати абітурієнтом. Батьки нагадували про цілком практичні й реальні речі – треба обирати професію, яка добре оплачується і дозволить у майбутньому матеріально забезпечити сім’ю.
Отож на горизонті мрій замайорів Харків, університет, спеціальність у лавах силових структур. І, може, так би все й склалося, якби не доленосна зустріч.
– Одного разу до нас в НВК прийшли дівчата, які розповіли про навчання в Польщі. Я відразу ж загорівся: їду, – пригадує Сергій. – Розумів, що далеко, що мама по першому дзвінку, як, приміром, у Полтаву чи Дніпро, не приїде. Ніби й страшнувато, а з іншого боку є мотивація швидко стати дорослим, в усіх ситуаціях сподіватись лише на себе.

«Я потрапив у свою стихію!»

– Сергію, як сприйняли твоє рішення про навчання в іншій країні батьки?
– Мама, хоч і побоювалася відпускати так далеко від себе, але відчувала, що для мене це дуже важливо. Як кожна мати, вона бажає своїй дитині найкращого. Тож погодилася. Звісно, можу лише уявити, що діялося тоді у її душі…
До того я був у Польщі лише проїздом, мови взагалі не знав, тому перше, що зробив, – записався на курси польської мови, які діють у Полтаві. Планували, що буду навчатись у Любліні. Коли настав час скласти тести, визначити, чи вмію я спілкуватись, чи психологічно готовий їхати на навчання, спеціалісти зробили висновок, що Люблін не підійде, й запропонували навчання в місті Бидгощ Куявсько-Поморського воєводства.
Це було неабияке випробування. Якщо Люблін практично на кордоні з Україною, то Бидгощ – в іншому кінці Польщі. Вдома всі рідні пережили шок, хоч при мені й не бідкалися. Головне, що рішення не змінили і я поїхав відкривати для себе Польщу.
Виїжджали з Рівного. Близько 50 українців, які вирішили навчатись у різних польських вузах. Супроводжували нас дві дівчини-координаторки.
– Чим запам’ятались перші дні самостійного студентського життя?
– Було важко. Рівень знання польської мови залишав бажати кращого: нас не завжди розуміли і ми теж. Це був третій заїзд українців на навчання. Викладачі брали до уваги наші проблеми, дещо повільніше говорили, подаючи матеріал, але наголошували, що так роблять лише на початковому етапі, далі будуть працювати у звичному темпі.
Особисто мій мовний перехідний етап тривав недовго: я не боявся розмовляти польською, коли заходив у транспорт чи магазин, хоч і знав, що роблю помилки. Але таким чином швидко вивчив мову й через два місяці став мовним опікуном для друзів-українців, допомагав вирішувати різні питання. Невдовзі мені стало цього замало. Бо ж звик до активної дії, і треба було кудись дівати свою енергію. Дізнавшись, де проходять заняття танцювальної групи українського народного танцю, пішов на репетицію. На запитання «Хто ти?» впевнено відповів: «Новий танцівник». Це викликало в усіх сміх. Мене попросили показати окремі рухи, я впорався і отримав ствердне «О’кей!»
Оскільки всі учасники танцювальної групи належали до Асоціації міжнародних студентів, запросили й мене. Я потрапив у свою стихію! Щодня ми збирались, обговорювали плани, писали сценарії. Було цікаво: нові друзі, нові справи!
Першим нашим проєктом став мюзикл «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», де я зіграв Козака. Готувались дуже серйозно. Вчили тексти, шили костюми.
Отримавши певний досвід, узялися за більш складний проєкт – організували дводенний фестиваль «Дні України в м. Бидгощ». Програма була досить різноманітна: сплав на байдарках з українським прапором, пришвартування в центральному парку, який є улюбленим місцем відпочинку, «Козацькі забави», концертна програма (в якій брав участь як співак, танцівник і грав у сценках), майстер-класи з виготовлення ляльок-мотанок, а також із приготування наших національних страв – борщу, вареників, галушок…
– Ти скучаєш за українською кухнею?
– Моя мама дуже смачно готує. Причому, все – борщ, супи, вареники, м’ясо, котлети… Бабуся теж балувала смаколиками.
– Але вже не один рік поряд немає ні мами, ні бабусі, а Кобеляки і Бидгощ відділяють багато кілометрів…
– Так, але страви з домашнього меню готую в Польщі. Шкода, що смак відрізняється. Це відзначила й мама, коли гостювала разом із вітчимом і меншим братом. У м’яса теж інший смак. Не той, що в дитинстві, коли бабуся тримала домашню птицю. Матеріальний рівень дозволяє в Польщі й снідати, й обідати в ресторані, але хочеться домашнього.

Помічник Почесного консула України в Польщі

– Сергію, як мені відомо, твою завзятість швидко оцінили в Асоціації міжнародних студентів…
– Так, коли були перевибори керівних кадрів, мене обрали віце-президентом Асоціації, а через два роки – президентом. Студенти в Польщі дуже активні й ініціативні. Ми організовували курси з вивчення української мови, пропагували українську культуру. І не лише в Польщі. Представляли українські танці в Тулузі (Франція). Це було фантастично! Я – 18-річний юнак із групою своїх ровесників уперше в житті подорожую літаком у чудове місто Тулуза, де всі захоплювалися нашим національним одягом – вишиванками, шароварами. Всі хотіли мати такі ж вишиті сорочки…
В інший час я був також учасником Світового конгресу українських молодіжних організацій, форумів молоді, що проводились у Вінниці, Дніпрі, Києві, Хмельницькому і на які з’їжджалася активна молодь з усього світу. Дуже цікаво було зустрічатися з українцями в п’ятому поколінні, які приїхали із Франції і досить добре володіли українською мовою.
Форуми тривали 5–7 днів, відбувалось дуже багато цікавих заходів, звучала безліч цікавих ідей, з’являлися нові друзі.
У 2016 році я став поєднувати навчання в університеті з роботою асистента людини з обмеженими фізичними можливостями. Це була незряча студентка, яку треба було зустріти на зупинці, відвести в аудиторію, а після закінчення занять в університеті посадити на автобус.
Згодом працював офісним співробітником у відділі стипендій: перевіряв наявність і відповідність документів, які додавались до заявки про стипендію. Тут помітили мої управлінські здібності й рекомендували мене помічником Почесного консула України в Польщі.
– Які нові можливості це відкрило? Справді ж відповідальна місія.
– Я приїхав на стажування в парламент України, ознайомився з різними сферами діяльності народних депутатів, їздив із ними по округах, був у зоні проведення АТО/ООС, возив військовослужбовцям подарунки. Головна мета поїздки – отримати достовірну інформацію про те, що відбувається на сході України, й донести її, так би мовити, з перших уст.
Після поїздки на Донбас з’явилась ідея організувати міжнародний проєкт для дітей, які живуть у прифронтовій зоні, чують вибухи, втрачають рідних…
Відразу зазначу, що було дуже непросто знайти спонсорів, спланувати час перебування, але коли побували з дітьми в зоопарку, побачили їхні щасливі очі, почули їхні зворушливі відгуки, зрозумів: ради цього варто було долати труднощі.
– Як ти встигав усе це поєднувати з навчанням в університеті?
– І не тільки з навчанням. Я ж і працював. На той час мене запросили в головний деканат, де я відповідав за перевірку документів студентів усіх факультетів, які готувались до захисту дипломних робіт. Потім я їздив Польщею у складі делегації університету, займався маркетингом (рекламою) університету в різних напрямах. Це, зокрема, й університет 3-го віку (навчання для людей старшого покоління), і медичний центр, де можна отримати послуги, і об’єднання людей за захопленнями.

«Не втрачаю жодної можливості отримати нові знання»

– Я закінчив університет за спеціальністю «Туризм: готельно-ресторанний бізнес», – продовжує Сергій Зінченко. – Напрямок цікавий для кожної людини, яка подорожує, бо через незнання своїх прав ми не отримуємо всіх послуг, які можуть нам надати. Певна річ, є й обов’язки. Їх також треба знати, щоб не завдати комусь та й собі зайвих клопотів.
У магістратурі навчався за напрямком «Управління і маркетинг». Загалом у мене дуже змінилося ставлення до отримання і засвоєння нових знань: якщо в шкільні роки я такої праці не любив, то сьогодні навпаки – не втрачаю жодної можливості. Так пройшов курси «Управління людськими ресурсами», «Управління часом», отримав відповідні дипломи. Коли дізнався про курси театрального мистецтва, теж записався: це ж як чарівний місток у моє дитинство…
Звісно, у зв’язку з пандемією можливості значно обмежились, але як вихід є онлайн-курси. Дистанційно допомагаю і Асоціації міжнародних студентів як почесний президент.
– Чи збільшується в Польщі кількість студентів із України?
– Щороку збільшується перелік вузів, які приймають на навчання іноземних студентів. Серед них – і наші земляки. Мотивація зараз є: усі студенти, за умови успішного навчання, мають право на стипендію. Коли я вступав, ця норма на іноземців не поширювалась. Але для активних студентів була знижка на оплату навчання. На другому курсі – це 20 відсотків, далі більше, аж до 50 відсотків. Своєю активністю я допоміг батькам – зменшив витрати на оплату свого навчання.
До речі, останнім часом у Польщі з’явилось багато студентів із Індії, Шрі-Ланки, Непалу, інших екзотичних країн.
– Чи позначилась ситуація із захворюванням на COVID-19 на навчальному процесі?
– Дистанційне навчання не стало для Польщі чимось новим. І раніше були освітні платформи, де в онлайн-режимі можна було отримати завдання. З їх допомогою «закривав» семінари, складав заліки, перебуваючи в потязі чи вдома в Україні. Є факультети, які працювали в звичному режимі, але з пакетами обмежувальних заходів.
– У якому напрямі працює фундація культури й туризму «Біля річки»?
– У фундацію об’єднались для того, щоб допомогти реалізувати міжнародні проєкти, популяризувати український туризм не тільки на рівні великих туроператорів, а й той, куди туристи не доїжджають. Україна багата на неймовірні місця, чудову природу, навіть у межах нашого Кобеляцького району, але про це дуже мало інформації.
А які у нас талановиті, неперевершені самодіяльні митці! У планах – організувати концерт наших юних талантів у Польщі. Не сумніваюсь, глядачів зачарують і співаки, і музиканти, і танцівники.
– Впевнена, що так і буде, успіхів! Дякую за цікаве спілкування.

Наталія ПУЗИНА
Редактор Кобеляцької районної газети «Колос»

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий