Вишневий хутір: погляд у минуле

Вишневий хутір: погляд у минуле

Починаючи із ХVІІ століття, хутори були масовими сільськими населеними пунктами на теренах України і Полтавщини зокрема. Цей вид поселення був формою організації сільськогосподарського виробництва членами сім’ї на основі їх приватної власності.

Білоконі, Левадний, Вишневий Ярок…

У роки Гетьманщини почали переважати хутори, які мали одного господаря (прикладом такої індивідуальної маєтності є хутір Суботів, що належав Богдану Хмельницькому). Їхніми власниками, як правило, були представники козацької старшини, які одержували земельні наділи у вигляді пожалувань за вірну службу або купували їх. Такі хутори були заможними і мали все необхідне для самозабезпечення.
Власниками земельних наділів були також і рядові козаки, міщани та селяни, які облаштовували на своїх земельних ділянках садиби. На думку багатьох дослідників, хутірська система розселення та господарювання, порівняно з традиційною сільською, мала значні переваги. Насамперед через те, що вона давала певний простір для проявів ініціативи та індивідуальності господарів, які мали можливість на свій розсуд організовувати власне господарство, швидко пристосовуватися до нагальних і мінливих потреб ринку (і не лише місцевого), а також впроваджувати новітні технологічні засоби.
Голова родини, визначаючи місце постійного проживання, зазвичай обирав і назву своєму поселенню. У переважній більшості назва хутора була пов’язана із прізвищем його власника (Андрущенки, Бажани, Білоконі, Бойки, Грицаї, Жалії, Рябухи, Фесенки, Шмигалі та ін.). Причому власниками хуторів не завжди були чоловіки. Наприклад, хутір Віткевичевої належав Феодорі – дружині бригадира Сорочинської сотні Миргородського полку Віткевича. На назву хуторів впливали також такі фактори, як рельєф місцевості та природно-географічні особливості розташування (Дальній, Залужжя, Заяр’я, Закут, Вирва, Велике Болото, Куп’євата Вершина, Вовчі Озера, Закосогір, Піски, Левадний, Крутоярівський, Нагірний, Лісняки, Холодне Плесо, Долина тощо). Хутори, які були засновані поблизу такої рельєфної місцевості, як балка, так і називалися – Балка. Однак кожне таке поселення мало своєрідну «родзинку» у назві: Водяна Балка, Кумина Балка, Кисла Балка, Перцьова Балка, Вовча Балка, Суха Балка, Холодна Балка, Десята Балка, Шинкова Балка, Личкова Балка, Тернова Балка. Багато хутірських населених пунктів Полтавщини мали поетичні й по-українськи милозвучні назви: Вільховий Ріг, Калинові Мости, Вишневий Ярок, Роздолля, Зелений Брідок, Гуляй-Степ, Пани-Йвани, Усть-Лип’янка, Петро-Павлівка.
Життя на хуторі було органічно пов’язане із природою. Хутірське обійстя – це біла хата, укрита очеретом або соломою, хлів, господарські будівлі для зберігання реманенту та збіжжя, тин, садок, город. За садибою – власні земельні наділи, засіяні пшеницею та житом. Деякі господарства мали млини та вітряки.
Кількість селянських хуторів зросла в рази в ході аграрної реформи, яка проводилась прем’єр-міністром Російської імперії Петром Столипіним. Відповідно до імператорського Указу від 9 листопада 1906 року «Про вихід селян із громади» за бажанням селяни могли виходити із сільської общини на хутори, знищивши черезсмужжя та об’єднавши відрізки землі у «відруб».

Виробничі артілі й кооперативи

На Полтавщині столипінська аграрна реформа, яка руйнувала селянську общину, досягла найбільшого успіху, оскільки упродовж 1906–1912 років усі общинні землеволодіння перейшли у приватну власність, а на хутори вийшла найбільша кількість власників – близько 227 тисяч. За даними перепису 1916 року, у Полтавській губернії земельними наділами від однієї десятини до трьох володіли 35% селянських сімей, від трьох до десяти десятин – 56%, більше 10 десятин – 9% (десятина – 1,0925 га). Селянам надавалась фінансова допомога через Селянський кредитний банк, тому полтавські хуторяни збільшували свої наділи за рахунок дешевих кредитів, активно скуповуючи поміщицькі десятини (таких у 1914 році було придбано 96 тисяч) та земельні наділи збанкрутілих селян. Останні ставали робочою силою для промислових підприємств або працювали у заможних хутірських господарствах.
Окрім Селянського банку, фінансову підтримку хутірським господарствам надавали і кредитні товариства. Для цього держава виділяла товариствам капітал на початкові кредити, що поряд з майновою відповідальністю членів товариства, продуктивним характером позик і обмеженістю району дії забезпечувало дотримання головних економічних принципів діяльності таких товариств, які створювалися не фінансовими спекулянтами і шахраями, а людьми, що жили по сусідству і займалися спільною діяльністю. Наприклад, Яхниківське кредитне товариство Лохвицького повіту, куди входило зо два десятки хуторів, придбало у 1916 році сільськогосподарської техніки та реманенту на рекордну суму – 170 412 рублів. Один лише хутірський хазяїн Іван Хруль закупив сівалку, плуг САКА, борону «зигзаг» та лущильник, які до цього три роки орендував.
Полтавським товариством сільського господарства було започатковано видання профільної газети “Хуторянин”, де друкувалися поради щодо боротьби із шкідниками сільськогосподарських культур, хворобами худоби, роз’яснення щодо розведення бджіл, кролів та домашньої птиці. Газета також подавала інформацію про новинки на ринку сільськогосподарської техніки та добрив. А у період посівної кампанії на шпальтах видання можна було віднайти навіть прогноз погоди та поради учених щодо впливу погодних факторів на урожайність сільськогосподарських культур.
На хуторах розгорнувся кооперативний рух, що допомагав продавати на більш вигідних умовах сільськогосподарські продукти і придбавати сільськогосподарське знаряддя. На Полтавщині з’явилися м’ясо-молочні, маслоробні та борошномельні артілі (найбільше їх було у Лубенському, Гадяцькому та Миргородському повітах). До жовтня 1917 року функціонувало близько тисячі різних виробничих кооперативів. Увесь цей досвід кооперації сьогодні використовують у Швеції, Фінляндії, Австрії, Бельгії, Канаді, Голландії та інших розвинених країнах.
У цілому реформа сприяла розвитку товарних відносин у сільському господарстві і перетворенню України в житницю Європи. Українська пшениця становила понад 40% експорту Російської імперії.

Значна загроза колективізації

Із провалом політики «воєнного комунізму», що призвела до голоду 1921 року, більшовицька влада змушена була у 1922 році оголосити про «нову економічну політику». Саме у період НЕПу селянам (у тому числі і тим, що господарювали на хуторах) встановили фіксований продовольчий податок та додатково передали державну землю в оренду. Влада не перешкоджала найманню допоміжної робочої сили, а лишки сільськогосподарської продукції дозволили продавати на ринках. Завдяки цим заходам продуктивність праці у сільському господарстві підвищилась у рази, держава була забезпечена продовольством, яке могла навіть експортувати. Як завжди, основним експортним продуктом була українська пшениця.
У списку залюднених місць Полтавської округи, який був складений після проведеного у 1926 році Всесоюзного перепису населення, зазначалось, що «характерною ознакою розселення людности на Полтавщині є розкиданість поселень по степах та балках невеличкими хуторами. Більше 25% усіх залюднених місць складають хутори від одного до 10 дворів».
Хутірські господарства становили значну загрозу радянській політиці колективізації. Власники міцних господарств не бажали вступати до колгоспів та віддавати туди чесною працею зароблене майно. Хутори були символом добробуту, незалежності й осередками українського сільського укладу життя. Тому радянська влада активно працювала над тим, щоб сформувати у суспільстві негативний образ того прошарку селян, який проживав на хуторах. У більшовицькій пресі їх зневажливо називали «дикими експлуататорами, які сповідують хутірську філософію наживи», павуками, п’явками, що п’ють кров трудового народу. Селян силоміць заганяли в єдину стайню – колгосп.
У фондах Державного архіву Полтавської області частково збереглися відомості про розкуркулення хутірських господарств. Показовим у цьому плані є опис майна, вилученого у Фенька Івана Івановича, який проживав на хуторі Вовча Балка Машівського району (майно у подальшому було передано до СОЗу – товариства спільного обробітку землі, що було прообразом колгоспу). У його господарстві працювала тільки родина, найманих робітників не було, однак місцеві активісти реквізували сіялку, борони, дрібний сільськогосподарський реманент, коней, вола, дві корови, телят та 75 пудів збіжжя.
На початку 30-х років минулого століття розпочалася ліквідація не лише одноосібних хутірських господарств. З мапи УСРР/УРСР почали зникати хутори як населені пункти. Сприяла цьому постанова ЦК ВКП(б) та Ради Народних комісарів СРСР від 27 травня 1939 року «Про відселення дворів колгоспників, що проживають на колишніх хуторських землеволодіннях, у колгоспні поселення». Тільки у Полтавській області у цей час було більше 70 тисяч дворів, які мешкали на хуторах. На думку радянського керівництва, хуторське розселення суперечило веденню колективного господарства та послаблювало колгоспи. Станом на 1 липня 1940 року з хуторів було відселено близько 16 тисяч господарств. Остаточно цей процес завершився у 60-х роках минулого століття. Вирок, винесений радянською владою тисячам українських хуторів, був виконаний.
Нині від хутірської України залишилися тільки ностальгічні згадки. Майже ніхто уже і не знає, де були ті хутори із колоритними назвами Вишневий, Козачий, Теплий, Сірий, Загребелля, Млинки, Паньки, Кудлаї, Коп’яки, Ярки… Звичайно, світ глобалізується, життя не стоїть на місці і набуває нових форм. Однак в урбанізованій Канаді до цього часу існують хутірські господарства (сімейні ферми), засновані українцями-емігрантами більше 100 років тому. Існують і процвітають…

Валентина Гудим
Директор Державного архіву Полтавської області, заслужений працівник культури України

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий