Саме так зараз живуть мешканці населених пунктів Високовакулівського старостинського округу Козельщинської громади, точніше – Високої Вакулівки та Мар’янівки, де працюють волонтерські бригади плетільників і плетільниць маскувальних сіток для Збройних сил України. Вакуляни перетворили на плетільний цех глядацьку залу місцевого Будинку культури, а мар’янівчани – спортзал колишньої школи. І ось уже кілька місяців їхнє життя вкладається у розпорядок: зранку – професійні обов’язки або домашнє господарство, а після 14:00 й до вечора – сітки.
– Від самого початку повномасштабної війни ми, як і всі, займалися і випічкою, і гуманітарку збирали для ЗСУ, – розповідає староста Світлана Лавренко. – Утім, печемо й зараз усе, на що вистачає фантазії: булочки, вергуни, пиріжки, кекси, пудинги… Насушили й напакували квітково-трав’яних чаїв. Коли почався сезон консервації, насолили огірків у бутлях, відправили захисникам на передову. Хлопці, кажуть, так зраділи цим огіркам… У нас селяни позакривали овочі собі та воїнам, у кожному погребі знайдете банки із заготовками для ЗСУ. Як тільки готуємо вантаж для відправки – я кинула клич, і все, що потрібно, позносили…
Висока Вакулівка розташована у стороні від великих шляхів. Асфальтівка до села колись була добротною, на легковику миттю можна було домчати від Козельщини. Але відтоді стільки води спливло. Важко навіть пригадати, коли востаннє тут проводили дорожній ремонт. Тож їзда між вибоїнами займає багато часу і нервів. Рейсових автобусів чи маршруток тут не побачиш, і це теж одна з головних проблем Високої Вакулівки та навколишніх сіл. Спасибі, що раз на тиждень їздить мікроавтобус Козельщинської громади, яким можна дістатися до центру ТГ й у зворотньому напрямку. На автобус потрібно записуватися заздалегідь. Іншого сполучення з навколишнім світом, зокрема з Кременчуком чи Полтавою, немає. Тому практично у кожному дворі є свій транспорт. Але, знову ж таки, ціни на пальне кусаються, та й найближчі заправки – у Козельщині (20 кілометрів) або Капустянах (колишній Решетилівський район, 17 кілометрів)…
Але, з іншого боку, вважають місцеві, таки й непогано, що живуть у такій глушині: сюди не дістаються ніякі «темні персони», крадії. Дехто з селян ще й досі не замикає хату, коли кудись іде: віником підпер, та й по тому. У тих оселях, де роками немає господарів, усі речі на місці, ніхто нічого не брав звідти. Тож було легше заселятися внутрішньо переміщеним особам, які приїхали сюди, рятуючись від російської агресії.
Спочатку таких було близько сімдесяти, згодом половина виїхала – очевидно, не зовсім до вподоби було таке віддалене від благ цивілізації життя. Місцеві приймали приїжджих гостинно, ділилися продуктами, хатнім начинням. І близько сорока залишилися, зимуватимуть тут.
Узагалі, села цього старостинського округу – а це Висока Вакулівка, Мар’янівка та Довге – не справляють враження «богом забутого місця». Садиби охайні, доглянуті, мають сучасний вигляд. Видно, що живуть тут дбайливі та вмілі господарі, які й хазяйнувати вміють, і, так би мовити, «тримати марку». Селяни працюють, головним чином, у тутешніх агроформуваннях: фермерському господарстві «СОЛАРД Агрокультура» та у місцевих підрозділах товариства з обмеженою відповідальністю «Партнер Агро Груп» і агрохолдингу «Астарта-Київ». Ще одне джерело доходу селянського обійстя – корови, стадо яких лише у Високій Вакулівці налічує 70 голів.
– Це для нас мало, – запевняє пані староста. – Скоро їх ніхто не триматиме. Держать корів ті, кому за сорок і старші, молодь цим не займатиметься. Адже вигоди фактично нуль. Заготовачі приймають молоко по 7.50. До міста повезти спродатися – дуже далеко, дорого і клопітно. Тільки й того, що є де пасти і косити сіно…
Півтора року тому набула публічності історія з вакулівським пастівником, коли цю земельну ділянку площею майже 33 гектари, яка перебувала у комунальній власності Козельщинської територіальної громади, з «легкої руки» однієї з обласних профільних служб поділили на дрібні клаптики, очевидно, щоби потім надати їх немісцевим особам. Але початок цієї, з дозволу сказати, «спецоперації» вчасно помітили і процес загальмували, маючи на меті створення на цій ділянці громадського пасовища з усіма необхідними документами.
Питання з документами залишається відкритим і дотепер, тим паче у період воєнного стану. Добре, що вакулівські корови, як і раніше, пасуться на цих луках за селом, а господарі вносять орендну плату за використання пастівника. Ніхто луки не розорює і право власності не пред’являє. Але це поки що: усе може статися, тож розслаблятися не варто, а натомість тримати ситуацію на контролі. Бо хоча стадо корів у селі й зменшується, та все ж таки повністю відмовлятися від них селяни не поспішають: ось, наприклад, почався навчальний рік, а це значить – споряджати студентів, яких у селі близько двадцяти, і частина з них навчатиметься очно. Ще – дітвора, яка потребує значних «капіталовкладень». Її тут не так і мало: цьогоріч до місцевої школи йде 46 дітей, із них 5 першокласників. І вони вже точно не дадуть дорослим впасти у депресію й скласти руки.
Взагалі, турбота про дітей, тривога за їхнє майбутнє спонукає до справ, якими раніше й не думав займатися. Особливо нині, коли майже у кожну оселю погрюкала війна. З Високовакулівського старостинського округу на фронт потрапило багато чоловіків. І їхні матері та батьки, родичі не можуть спати спокійно, знаючи, що чогось не доробили для своїх дітей. Тому, коли місцева староста на початку літа зібрала сходки у Високій Вакулівці та Мар’янівці й запропонувала виготовляти маскувальні сітки для передової, як це роблять неподалік, у Юрках і Хорішках, – люди ніби чекали цього і згодилися відразу.
За досвідом їздили у Юрки, де на той момент було вже чітко налагоджено виробництво сіток на волонтерських засадах. Подивилися майстер-клас, черпали інформацію в інтернеті – й так потихеньку почали налагоджувати свій конвеєр. Виготовляли сітки різного розміру: 10Ч8 метрів, 6Ч6, 6Ч4 метри, спочатку – жорсткі, на пластиковій основі. А потім плетільникам привезли рибальську сітку, м’яку. Знову кинулися в інтернет – як плести на такій основі? Практика підказала таке: чоловіки-плетільники (бачите, у Вакулівці справжня гендерна рівність!) збили каркас, натягли на нього сітчасту основу і поклали його прямо на підлозі. І тепер кажуть, що так плести ще краще, ніж стоячи.
– У кожного свій стиль плетіння, свій настрій і своя лінія, – коментує пані Світлана. – Той плете вліво, той управо, той «хрестиком», той «гладдю»… Але так і потрібно, бо ж маскувальна сітка повинна зливатися з усім, що є на місцевості.
Сільська староста говорить зі знанням справи, бо вже й сама стала досвідченою плетільницею: упоравшись зі службовими обов’язками, щодня йде разом з односельцями до Будинку культури, де чекають сітки.
– Та що я? Це все наші люди. Вони неймовірні, як би там не було, – стверджує Світлана Володимирівна. – Прийшов до нас хлопчик років семи з мамою. Сів біля неї, а вона показує йому, як плести, те хлоп’я проплело кілька квадратиків і на всю залу як вигукне: «Ма! В мене вийшло! А ти казала, я не зумію!» Ось така радість у дитини… Так, дітки до нас теж приходять, і по сім років, і старші. Прийшли, попрацювали трохи, встали й пішли. Потім ще колись прийдуть… А ми всіх тільки заохочуємо. Десь підкажемо, десь іншою тканиною підправили, підшили, щоб воно відповідало вимогам. Але ніколи не кажемо, що це не годиться, що не приходьте більше. Тих, хто через стан здоров’я не може низько нагинатися, запрошуємо з ножичками різати тканину. Матеріал різний, який хочете: і одяг, і піксель, і все треба порізати на смужечки. Ми й ножиці закупили. Розказуємо людям, і вони стараються, всі молодці. А ще коли є який-небудь дотепник-жартівник, то й веселіше працюється у гурті, і біда від душі трохи відступає…
– А взагалі з цією бідою – війною – як люди постарішали! – розмірковує місцева фельдшерка Віта Юренко. – Наче їх до землі пригнуло. І молодь теж. Раніше дивишся на випускників – дітвора дітворою, а зараз вони зовсім не такі. Зразу стають дорослими…
Раз медик каже, значить, так воно і є, бо ж думка фахівця. Віта Юренко в медицині з 1995 року, а у Вакулівському ФАПі – з 2001-го. Тоді ще працювали удвох із акушеркою, згодом колега пішла на пенсію, і пані Віта залишилася сама. З початком медичної реформи її перевели на 0,75 ставки, а з грудня минулого року – взагалі на 0,5 ставки, встановивши робочий день із 8:00 до 11:00. Хоча люди залишилися ті ж самі, близько 400 пацієнтів, і робота – та ж сама.
– Але ж людям не поясниш, що в мене робочий час закінчився, це ж село, – каже пані Віта. – Приходжу додому, а мене знову викликають і після обіду, і ввечері, і майже вночі… Сідаєш на велосипеда і їдеш, бо ж як відмовиш отій бабусі, якій за дев’яносто? А ще питають односельці: хіба в тебе субота-неділя вихідні? А хіба ти у відпустку ходиш? Доводиться й це пояснювати…
До війни у Вакулівку раз на місяць регулярно приїздили і вели прийом хворих сімейні лікарі (місцеві жителі уклали угоди з трьома лікарями). Зараз поки що їздять тільки на виклики, як і екстрена допомога. Добре, що у селі працює аптечний пункт, роботу якого відновили після перерви на початку цього року. Щоб поїхати до Козельщини по замовлені ліки, кооперуються з колегою-фельдшеркою з Мар’янівського ФАПу. Тож із медичним обслуговуванням в окрузі все гаразд, наскільки це можливо у нинішніх умовах.
Як бачимо, Висока Вакулівка працює більше не на в’їзд, а на виїзд, бо сюди навіть волонтери за гуманітарною допомогою для війська не приїжджають – не з руки. Тож вакуляни пристосувалися по-своєму: самі шукають волонтерів, зідзвонюються, вивозять підготовлені вантажі – продукти, маскувальні сітки – на трасу і там перевантажують з машини на машину. Як висловилася пані староста, працюють не заради пафосу, а від душі.
– Спасибі всім односельцям, хто допомагає війську. А хто не допомагає, тим теж вдячна, – каже Світлана Лавренко. – Хоч нічого й не роблять, але й не заважають.
Ми залишали село під вечір, а Світлана Володимирівна тим часом повернулася до Будинку культури, де повним ходом ткали-виплітали черговий захист – маскувальну сітку. І власний бренд запровадили – щоб там, на передовій, знали, хто і звідки посилає їм свої молитви…
Надія ЛИТВИН.