Вітер з теплого краю

Світлій пам’яті
Григора Михайловича Тютюнника

Зима. З ночі до обіднього часу дерева в синій паморозі. А як пригріє сонечко (кінець лютого все ж таки!), так і зашурхотить налідь з гілок: ширш-ширш-ширш… Горобчики, звісно, перелякаються, покинуть шматочок мерзлого хліба, над яким вовтузилися цілу годину, кинуться геть. А чорнющий пихатий ворон тільки скоса погляне на дерево, що несподівано ожило, і знову своїм міцненьким дзьобом об засніжену дорогу: дзьоб, дзьоб… Чи то кінські яблука протанули, чи щось інше…
Надійка сходить на ганок бібліотеки, яка розташована в одному будинку з клубом, виймає ключі. Відмикає довго, бо завгосп уже півроку врізає новий замок, а воно ж там як щось заскочить – так хоч ти плач!
Коли замок нарешті клацає й відмикається, дівчина, не роздягаючись, підходить до вікна й тулиться до гарячої батареї. Тепло біжить по тілу, лоскоче її по-дитячому гостренькі коліна. І Надійці одразу згадується, як колись мама купала її маленьку в ночвах. Було, посадить й ну гаряченької підливати! Надійці й приємно, і лоскотно, а по тілу так і виступить гусяча шкіра. «Та чи замерзла, доню? А ну, ще гаряченької!» – сміється мама. А Надійка, як той дзвоник: «До-осить!»
Надійка посміхається своїм думкам, потроху відходить із морозу, роздягається й сідає до столу. Ну що, прийде сьогодні хто-небудь? Чи й після обіду доведеться просидіти тут самій? За книжкою, може, нудьгувати й не доведеться, тільки ж воно не дуже цікаво без відвідувачів. Якось навіть соромно: нащо ж тоді бібліотекаря тримати? Нащо ж гроші платити? Там, правда, й гроші такі… Та все ж таки.
Розгорнула вже почату книжку, стала читати.
«Поночіє в нашій хаті рано. Це тому, що ліс під боком. Ще ото у верховітті жевріє ожеледь, а поміж стовбурами і в заліплених снігом кущах снуються тіні, лізуть у причілкові вікна і стають по кутках – німі і холодні. Хата враз меншає, нижчає стеля.
Моторошно гуде ліс, видзвонює крижаними кайданами, цокотять обмерзлими кігтями кури у сінях і, висвистуючи крилами, злітають на сідало…»
Надійка притримує потрібну сторінку пальцем і вже вкотре вдивляється в намальований портрет автора. Господи, наче в нашому селі жив! Наче про нас писане!
Письменник на малюнку трохи зажурений. Чорна з просіддю чуприна спадає на високе біле чоло. Про що він думає? Яка мука рве його серце? От якби стрітися та поспитати! Але ж хіба вона насмілиться? Це ж такі люди! Такі люди-и…
На ганку загупали. Спочатку підборами, збиваючи сніг, потім у двері. Двері знайомо рипнули, відчинились.
– Бібліотека працює?
Надійка швидко закрила книжку, як та перелякана школярка, що на уроці читала Мопассана. Поправила свою простеньку зачіску.
– Працює. Заходьте.
Зайшов. Високий, у міському пальтечку. Зняв шапку, вдарив об коліно – чи то сніг струсив, чи холод вибив. І так це в хлопця по-домашньому вийшло, ніби зайшов до рідної хати. А тепер би вдяганку на гвіздок та до гарячого борщу!
– Здрастуйте!
– Здрастуйте.
Підійшов ближче, поклав долоні на дерев`яні бильця, що відділяють бібліотекаря від відвідувачів. Долоні великі, почервонілі. У Надійчиному тілі тепло ще остаточно не перебороло холод, тому як поглянула на його руки – так ледь не здригнулась.
– Слухаю вас. Що ви хотіли?
За мить подумки перебрала всіх сільських хлопців, навіть тих, хто вже подався з рідних місць і тільки вряди-годи приїздить додому, дивуючи батьків та ровесників отим своїм чоканням, що так недоречне в поєднанні з незгубним українським акцентом: «Та чо приєхав – родітєлєв повідать. А чо тут єщьо дєлать?»
Ні, не пригадує. Мабуть, хтось з чужих. Смішно: своїх до бібліотеки не заманиш, а тут чужий…
– Та що – почитати хотів, – посміхнувся він.
Не втрималася од посмішки й Надійка. Вона змалечку така: тільки хто з дівчаток присне – й вона слідом!
А чого, спитати б, сміється – й сама не знає.
– А що б ви хотіли почитати?
– Що б я хотів? – кумедно насупив брови. – Ну, по-перше, хотів би почитати Ніцше, – загнув палець, – потім Верхарна, кого ще… ага, «Сатирикон» Петронія. Ну й, звичайно, «Братів Карамазових». Кажуть, хто не читав цього твору, той взагалі не може вважатися освіченою людиною.
Надійка зіщулилася й відчула, як у неї запалали вуха. Навіть непомітно торкнулася до них, нібито знову поправляючи зачіску.
– Достоєвський у нас є, – пропищала, як мишка. Про інших змовчала.
Хлопець по-доброму засміявся і, перехилившись через бильця, легенько торкнувся Надійчиного плеча.
– Ну що-о ви! То ж я пожартував. Таких книжок зараз ні в яких бібліотеках не знайдеш. За винятком хіба що Достоєвського. А почитати б хотілося. То вже чиста правда.
Не витримала й Надійка: як дівчисько, сховала обличчя в долоні.
– Ой, і налякали ж ви мене! – зізналась, ніби добре знайомій людині. – Я прямо й не знаю…
– Та чим же це я вас налякав?
– Так я ж про такі книжки й не чула! Ото, сказали б, бібліотекарка! Сидить і крім Толстого і Достоєвського нікого не знає.
– А що – лише їх і знаєте?
– Ну чого? – вже серйозніше відповіла Надійка, вдивляючись в обличчя хлопця. – Я й читаю багато, але тільки тих письменників, яких всі знають.
– А ви знаєте, – почав він, потім підняв вказівний палець, – як, до речі, вас звати?
– Надією, – кивнула ввічливо, ніби вклонилась вона.
– Ага! Дуже приємно. А мене Віктором. А ви знаєте, Надю, прочитати всього Достоєвського чи Толстого – на це теж треба розум мати. Я вже не говорю, наскільки вони збагатять читача, який безмежний світ відкриють йому. Хоча, звичайно, і з філософією Ніцше хотілося б познайомитись, і з поезією Верхарна… Але для мене на першому плані, повірте, теж Толстой і Достоєвський. Я вже не говорю про Шевченка та Франка. Не шанувати їх, вважаю, може тільки якийсь перевертень, що тільки вирветься з села – і починає соромитися своєї мови.
Хлопець замовк. Мовчала й Надійка. Розуміла, що треба теж щось сказати, але боялася висловитись невірно, невміло побудувати речення, і хлопець зрозуміє, що цій бібліотекарці ще самій вчитись та вчитись.
– Так-так, – нарешті сказав він, поглядаючи на полиці. – Так де тут у вас сучасна українська?
– Зараз покажу!
Надійка швидко підвелась, затим враз зблідла й завмерла.
– Що таке? – приглушено спитав хлопець і озирнувся на двері.
– Нічого, – відповіла вона й знову сіла на місце. Не відводячи погляду, додала: – Нічого… Знаєте, я саме читаю ось чудову книжку. Хотіла б і вам порадити. Це якраз сучасна українська література.
– А ну ж, покажіть.
Потягнувся, взяв книжку до рук.
– Читали?
– На жаль, ні. Але, здається, щось чув про автора, – перегорнув, глянув на зміст. – Ну що ж, запишіть. У Сошенків квартирую, на Центральній. Ось наладимо у вас молокозавод і – додому.
Певне, ждав, що дівчина ще про щось спитає і можна буде познайомитися ближче. Але вона, несподівано засмутившись, ніби й не чула. Лише неспішно й старанно виводила кульковою ручкою кругленькі, як горошинки, літерки.
– Ну ось, будь ласка, – підвела очі. – Читайте. Прочитаєте – принесете.
– Ага, спасибі! А вам, кажете, сподобалась?
– Не те слово. Наче про наше село писане.
– Ну що ж, тоді до завтра й прочитаю. Робити ж увечері нічого. Прийшов оце взнати, що в клубі. Бачу, зачинено. Спасибі, хоч бібліотека працює.
Вже й шапку надів, і шарф поправив. Та, видно, щось утримувало.
– А може, те… Зайти за вами після закриття та трохи погуляємо? Ви коли закінчуєте?
– Ні! – швидко відповіла вона. Немовби ждала цих слів і зарані приготувалась до відповіді. – Ні, не треба! За мною зайдуть. Ось уже скоро.
– А-а, зрозумів, – враз посерйознішав хлопець і, насунувши на лоба шапку, закивав головою. – Все ясно. Вибачайте. До побачення.
Надійка чула, як він вийшов на ганок, як спустився сходинками. Чула, як зарипів під його ногами сніг – діло к вечору. А в вухах оте: «Може, зайти за вами? Може, зайти? Може, зайти?»
«Зайдіть! – хотілося крикнуть услід. – Зайдіть!»
Тільки що ж буде потім, коли зайде? Чи не було вже, що заходили, а потім наче земля ковтала?
Важко підвелася, підійшла до вікна. Притулилася лобом до холодної шибки і завмерла. Ніколи, здається, не було так боляче. Краще б його з дівчинки не виходити! Краще б і по цей день хлопчаки дражнили. На світі б його білому не жити, ніж ота-ак…
Скільки простояла так біля вікна – не пам’ятає. Мабуть, довгенько, бо в приміщенні вже встигло споночіти. І на вулиці, біля клубу, спалахнув веселий ліхтар.
Надійка витерла долонею холодне й вологе чоло, яке, здається, задерев`яніло від холоду, і почала збиратися додому. Ніколи раніше часу не залишала бібліотеки, але сьогодні…
Вдяглася, вийшла на вулицю. Кружляв ріденький сніжок, сухо терся об її щоки. Відчутно брався мороз. На розлогому ясені, на нижній гілці, сиділо подружжя горличок. Цю вірну й закохану пару Надійка щоранку годувала крихтами хліба і навіть вдома, засинаючи, частенько згадувала їх: як же ви там на такому морозі, маленькі?
Подумки побажала їм спокійної ночі та й пішла далі.
Зимова ніч світла. Видно далеко. Аж в кінець вулиці, за якою починається узвіз до ріденького лісу, що здавна носить назву Нижчого, хоча на відміну від нього, ніякого вищого не існувало…
На другий день Надійка занедужала. Підскочила температура, кашель. Так і пробухикала цілий тиждень, не підводячись з ліжка. Викликали лікаря. Він виписав пігулки, сказав, що ходить грип і треба берегтися.
– Де ж ти так могла, донечко? – бідкалась мати. – Чи протягло десь?
Надійка мовчала, бо боялася навіть зізнатися матері, які негарні думки ще зовсім недавно лізли їй в голову. Бо хіба ж нормальна людина побажає собі хвороби або смерті?
– Не знаю, мамо. Мені вже легше.
Легше… На голову, може, й легше, а на душі… Про що тільки й не передумала за ці дні! І завербуватися кудись галасвіти хотіла, де молоді більше. Бо так усі дівочі літа й промарнуєш у цій бібліотеці. Ось тільки на кого ж маму?..
Знов і знов пригадувався останній відвідувач бібліотеки. Пригадувалися його очі – карі, аж гарячі, неначебто переспілі вишні. Кажуть, що саме такі у гіпнотизерів. Чи не тому й не забуваються тепер. Куди б не дивилася – ввижаються звідусіль, і просто нестерпно хочеться побачити їх ще хоч єдиний раз.
Перед обідом у вікно постукали.
– Бабо-о Оксано!
Мати кинулася до вікна й злякано озирнулася на доньку.
– Поштарка! Що б воно могло?
– Та вийдіть же, спросіть, – підвелася з подушки Надійка.
– Зараз, доню! А ти лежи, лежи…
Повернулася мати з листом. Скільки жили – ні від кого не отримували. А тут…
– Що там?
– Каже, на бібліотеку прийшло. Другий день у сумці носить.
Віддала доньці в руки й знесилено присіла поруч неї.
– Чи нам же? Нічого не наплутали?
– Нам, нам…
Швиденько розірвала, почала читати. Спочатку вголос, поки йшли звичайнісінькі слова, як то: «здрастуйте» та «з привітом до вас…» Потім почервоніла, змовкла й тільки ледь-ледь ворушила по-дитячому пухлими, трохи пошерхлими від температури губами.
«Читаючи його чудове оповідання «Оддавали Катрю», чомусь думав про вас, бо, певне, ви й самі на цих рядках уявляли себе такою ж Катрусею, милою сільською дівчиною, що так несподівано для себе й батьків вискочила заміж і змушена була, мабуть, навіки покинути село… А ще кожен день лаю себе, що не знайшов вас перед своїм від’їздом, не попрощався. Бо ж тільки за хвилину до того хазяйська донька розповіла мені про горе, яке спіткало вас ще в дитинстві, через що ви, мабуть, і відмовилися від прогулянки зі мною».
– Від кого то, доню?
– Заждіть, мамо.
«Але кожна людина повинна мріяти про щастя й бути щасливою. І ви теж будете щасливою. (Ось побачите!) Це так же вірно, як те, що через кілька днів наступить весна…»
Надійка підвелася з ліжка і, припадаючи на ліву, ще змалку коротшу, ногу, наблизилася до залитого сонцем вікна.
– Що там надворі, мамо?
– Та вітер з теплого краю. Мабуть, весна…

Микола ТЮТЮННИК

Поділися:

Добавить комментарий