Вітрила долі Лідії Коваленко

Вітрила долі Лідії Коваленко

Тримаю в руках нову книгу Лідії Коваленко «На вітрилах долі». Лідія Микитівна свого часу працювала у редакції газети ПАТ «КВБЗ» «Вагонобудівник», затим понад 25 років – директором музею історії підприємства. Член Полтавської спілки літераторів та Кременчуцької – «Славутич».
Лідія Коваленко – автор книг «Веселка душі моєї», «Зоряний шлях», «Від майстерень до концерну». Вірші та проза Лідії Микитівни увійшли також до численних колективних збірок та альманахів.
Нова збірка нашої колеги складається з кількох розділів: «Під небом України», «Щастя у любові», «Ліричні акварелі року», «Веселі мотиви», «Невичерпне спогадів джерельце»…
Це творчий ужинок, у якому – любов і пам’ять серця, поетичні роздуми про сьогодення і майбутнє, про відродження духовності країни, а також душі прекрасні поривання творчої особистості. Автор говорить про все, що миле її серцю, чим живе і тішиться кожного дня. Читається легко й невимушено, бо від самої глибини душі написаний кожний рядок. А ще книга багато ілюстрована, у ній вміщено чимало фото: родинних, заводських, дружніх.
Лідія Микитівна розповіла, що йшла до цієї збірки наполегливо й цілеспрямовано. Зворушливий дарчий напис: «Рідному колективу редакції «Вагонобудівника» від автора книги щиросердно».
Дякуємо, вітаємо із виходом нової книги!

Ганна Кудіярова,
головний редактор газети ПАТ «КВБЗ» «Вагонобудівник».

Гостя з минулого

Немов ураз мені забракло світла,
Так пильно роздивляюся лице:
Ти повернулася з якого світу?
Адже невпинно думаю: «Хто це?»

Тебе як слід я хочу розпізнати,
Чарівна незнайомко молода,
По-дружньому з тобою спілкуватись,
Лиш чистий погляд свій не відвертай.

Чомусь упевнена – тебе узнаю,
Мабуть, перетиналися шляхи.
З минулого я гостю зустрічаю,
Що перейшла незвідані сніги.

Твої виразні з іскорками очі,
Мов проникають крізь стрімкі роки
Й несуть думки окрилено-пророчі
Бурхливої життєвої ріки.

Ця таїна розхвилювала душу,
І серце терпко стиснулось з жалю.
Тож відчуваю, що сказати мушу:
«Зв’язку з тобою я не розгублю.

Ми різні, ти – з минулого сторіччя,
Я в двадцять першому давно живу.
Та щось єднає наші два обличчя –
Це видно не у сні, а наяву».

Альбом перегортаю недаремно,
Бо на світлинах вся моя сім’я.
І незнайомку взнати теж приємно,
Адже красуня юна, звісно, – я.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий