Вячеслав КОЛОДОЧКА:  «Найдорожчим,  найтеплішим подарунком  для нас були малюнки дітей»

Вячеслав КОЛОДОЧКА: «Найдорожчим, найтеплішим подарунком для нас були малюнки дітей»

Мешканець Кобеляк Вячеслав Колодочка має статус учасника бойових дій, був призваний на службу в першу хвилю мобілізації. Народився 1976 року. Можна було б написати в звичайній робітничій сім’ї, але це буде не зовсім правильно: в сім’ї, яка з діда-прадіда була на «ти» з деревом.

– І дід Іван Іванович столярував, і батько Іван Іванович робив усе – від дверей, вікон до столів, лавочок, ліжок… І я з дитинства знав, що буду столяром, – розповів Вячеслав Іванович. – Працювали не тільки на землі, а й покрівлю на будівлях робили, ліс (матеріал) самі готували: шкурили, розпилювали, виготовляли крокви. Тоді й навчився сокиру та інший інструмент у руках тримати.
Колодочка-старший, який має за плечима більше 70 років, уже відійшов від цих справ, для душі має інше захоплення – тримає невелику пасіку. А столярну справу їхнього роду продовжує син.
– Можу зробити все, що замовляють, – констатує Колодочка-молодший. – Ну хіба що якоїсь деталі чи декору не зможу вирізати, бо нема суперсучасного інструменту.
Нині, на жаль, дуже дорога деревина (не тільки дуб, а й сосна).
І хоч Вячеслав Колодочка з дитинства знав, що буде столяром, по закінченні Кобеляцької ЗОШ № 2 (нині – ліцей № 2) вступив до СПТУ-43 (аграрний ліцей), де отримав спеціальність тракториста-машиніста широкого профілю.
– Чомусь ніхто не підказав, що можна було поїхати в Лубни, Кременчук чи Полтаву, де готували столярів та інших спеціалістів з обробки деревини. А я хоч і отримав документ про закінчення училища, але з технікою не дружу. За спеціальністю працював лише під час виробничої практики.
Далі була служба в армії. Призвався разом із земляками з Іванівки Сергієм Близнюком і Аркадієм Вусанем. Отримав військову спеціальність зв’язківця, служив в Одесі. Після звільнення в запас влаштувався на роботу в колгосп «Прапор».
– Працював на пилорамі, потім – у будівельній бригаді. Ремонтували ферми, інші приміщення. Але економічна ситуація погіршувалась, стали затримувати заробітну плату, а потім і взагалі перестали платити.
Вячеславу Колодочці треба було утримувати сім’ю, тому пішов на роботу до підприємця, який займався виготовленням меблів. Коли ж відновило роботу ТОВ «Зоря», Вячеслав Іванович перейшов на це підприємство, що й не було дивним: у свій час у «Зорі» працювали і батько Іван Іванович, і мама Варвара Володимирівна.
– Працював у столярному цеху, потім перевели в цех зрощування. Відпрацював одну зміну, а на іншу вже не вийшов – отримав повістку про мобілізацію. Я уважно стежив за подіями, які відбувалися наприкінці 2013 – на початку 2014 років. Побиття студентів мене просто обурило. Не знаходив собі місця, коли на Майдані розпочались трагічні події, але справжнім шоком стала заява Росії про введення своїх військ… Нічого хорошого не буде, думав я і морально вже був готовим до того, що доведеться захищати Україну.
Вячеслав Колодочка був мобілізований до щойно сформованого Полтавського батальйону територіальної оборони, з листопада 2014 року – 16-й окремий мотопіхотний батальйон. На базі інституту зв’язку пройшли місячну перепідготовку. Далі почалася служба. Доводилось супроводжувати автомобілі, охороняти важливі об’єкти, патрулювати населені пункти. Десь затримувались кілька діб, десь – місяць чи більше. Балаклея – Малинівка – Чугуїв – такою була географія служби.
– Потім підняли всіх по тривозі, я був саме в караулі. Нас зняли, щоб зібрали речі й вирушили в дорогу. Ми розуміли, що «туди». Це був кінець серпня 2014 року. Виявилось, що нас направили на кордон із Придністров’ям (були побоювання, що саме звідти може розпочатися наступ) для підсилення прикордонних військ.
На початку листопада батальйон передислокували в Башкирівку в оперативне підпорядкування 92-ї окремої механізованої бригади. Про ту подію в нашого земляка залишились такі спогади: «Ідемо, було уже темно, а попереду бачимо спалахи, пожежі. Ми не усвідомлювали, що то були вибухи. Приїхали в Райгородок, де був базовий табір, штаб батальйону. Тут і зимували. Облаштовували блокпости. Охороняли стратегічні об’єкти північної зони АТО».
Демобілізувався у квітні 2015 року. За час служби двічі приїжджав додому в короткотермінові відпустки (одна припала на день народження сина й стала йому подарунком).
– Було дуже незвично, бо військові кожну хвилину ризикують своїм здоров’ям і життям, живуть у пристосованих умовах, а тут – ніби й війни немає: п’ють пиво, весело відпочивають, ходять у камуфляжному одязі ті, хто не служив. Добре, що прийняли рішення про заборону військової форми для цивільних осіб. Якось пішов у магазин секонд-хенду, який торгував так званими натовськими речами, аби купити штани (видали один комплект форми, а потрапиш під дощ – немає в що переодягтися). І тут заходить хлопець, голосно розповідає продавчині, що отримав повістку, але він «краще сяде в тюрму, ніж піде служити». Я не витримав і сказав усе, що думаю про таких. Не знаю, чи вплинуло це якось на того хлопця, але спокійно слухати його не міг. Зі мною служили побратими різного віку: одні демобілізувалися восени, а весною знову отримали повістку, а найстаршому – Віті Білецькому – було 43 роки. Він, до речі, залишився служити за контрактом. А взагалі після АТО важко було адаптуватися до звичного життя, знайти роботу, порозумітись у сім’ях, тому знову поверталися на службу. До речі, коли демобілізувались, було таке враження, що через півроку знову підемо на службу. Так рюкзак і стояв не розібраний.
Ставлення до військових було різне. В Харкові під час відпустки з двома побратимами спустились у метро. На одній із станцій підходить юнак і запитує: «Ви туди? (в АТО). А можете дати телефон? Ми з друзями по можливості допомагаємо військовим, але тільки реальним людям». Я назвав свій номер. І через деякий час той юнак зателефонував, запитав, чим допомогти? На той час була потреба в захисних окулярах (коштували вони близько 100 доларів), і невдовзі отримали посилку з п’ятьма окулярами.
А взагалі забезпечення військових на перших порах було погане. Не забулось, як не вистачало нашим солдатам індивідуальних засобів захисту й аграрії закупляли бронежилети та передавали землякам з колишнього Кобеляцького району.
– Часто приїжджали полтавські волонтери. Найчастіше – Тетяна Вільхова з дівчатами, привозили стільки продуктів, консервації, що ми ділились з іншими. Та найдорожчим, найтеплішим подарунком були малюнки дітей. Ми їх у кишені як оберіг носили.
Той рік не минув для Вячеслава Колодочки безслідно.
– Так, я змінився. Про це говорить дружина. Це і сам відчуваю… Часто згадуються моменти теплого, щирого ставлення до військових. Якось переїжджали колоною на інше місце. З магазину вийшла жінка, побачила нас, поставила на землю сумку й стала привітно махати нам. Діти теж реагували, і це за душу брало: значить, вони були спокійні, впевнені в тому, що ми збережемо мирне небо над їхніми головами.
Звісно, кожен у ті хвилини думав і про свої родини. У Вячеслава й Аліни Колодочок двоє синів. Старший Ярослав уже закінчив Полтавський аграрний університет за спеціальністю агронома.
– Син самостійно прийняв це рішення. Ми його підтримали. Менший, 13-річний Вячеслав, займається дзюдо, малюванням, зокрема петриківським розписом.
Чи буде продовжувати родинну справу – покаже час. А Вячеслав Іванович і нині працює з деревом. Іван Іванович Колодочка гордиться сином: виховав справжнього патріота. Завдяки таким синам Україна буде незалежна й непереможна.

Наталя ПУЗИНА
Журналіст

Добавить комментарий