Вячеслав КУРГАН: “Наш мотиваційний девіз:  “Де трудніше, там і цікавіше!”

Керівник військово-патріотичного гуртка "Юні десантники" Вячеслав Курган.

Вячеслав КУРГАН: “Наш мотиваційний девіз: “Де трудніше, там і цікавіше!”

Для керівника військово-патріотичного гуртка «Юні десантники» Вячеслава КУРГАНА телефонні дзвінки від колишніх вихованців, які проходять строкову службу в Збройних силах України, – і радість, і гордість. Не приховує: як бальзам на душу, звучить новина, що хлопці служать у десантно-штурмових військах – сам пройшов цей армійський гарт, старшина запасу. Водночас не менше тішиться і звісткам з інших військ. Головне, наголошує, що нещодавні підопічні дякують за набутий у гуртку досвід, що вони підготовлені до армійських випробувань і всі неминучі труднощі сприймають спокійно. Приємно також, що ще під час проходження курсу молодого бійця їх помічають офіцери, й надалі Вячеславу Степановичу вже випадає вітати своїх «випускників» із присвоєнням військових звань…
Гурток «Юні десантники» діє при КЗ «Полтавський обласний центр національно-патріотичного виховання, туризму і краєзнавства учнівської молоді Полтавської обласної ради». Звісно, він не єдиний, де юнь мужніє, проходить добру передармійську підготовку, визначається зі вступом до військових вишів, починає замислюватися про військову службу за контрактом. З великою повагою Вячеслав Курган говорить і про військово-спортивний центр «Воїн» та «Клуб юних десантників «Гвардія» з Полтави, військово-патріотичний клуб «Побратими» з села Бутенки Кобеляцького району, клуби з Пирятина, Котельви та інших куточків області. Між собою вони не конкурують, а товаришують. І головний майданчик злагодженої взаємодії – військово-патріотичний табір «Юний десантник», який за Обласною цільовою програмою національно-патріотичного виховання дітей та молоді на 2017 – 2020 роки вже тричі збирав сотню юнаків та дівчат на двотижневу «армійську службу».
Цьогоріч планам завадив карантин. Нині ж, коли вирішується майбутнє і згаданої програми загалом (термін її дії будуть продовжувати депутати обласної ради), і табору зокрема, Вячеслав Курган ділиться міркуваннями про вже зроблене, а також вболіваннями про гідне чи, принаймні, адекватне для воюючої країни виховання зацікавленої у військовій службі молоді.

«Раніше діти таке бачили хіба по телевізору чи в Інтернеті»

– Мені доводилося багато де бувати в Україні на вишколах, зборах, змаганнях, то таких військово-патріотичних таборів, як наш «Юний десантник», не можу назвати й кілька. Переважно то все-таки туристично-розважально-оздоровчі табори. Про нас же захоплено говорять і в Києві, й на Закарпатті, в Запоріжжі, Дніпрі. Два тижні в «Юному десантнику» – це… маленька армія. Зрозуміло, з тією особливістю, що таборувальники – підлітки, юнь 12 – 17 років, тож інструктори ніколи не будуть вимагати від них неможливого.
Табір відбувався щороку в липні, в Головачі Полтавського району, на території обласного дитячого оздоровчого центру «Маяк». Намети, спальники, форма, обладнання для військових навчань – майже все було закуплене за обласною програмою, дещо допомогли придбати спонсори, – розповідає Вячеслав Курган.
– Розпал літа, чудова погода, поряд річка і ліс… У вас немає проблем із набором підлітків, готових проміняти відпочинок на підйом по тривозі?
– Це якраз вихованці військово-патріотичних гуртків. І хлопці, й дівчата. По прибутті у табір – триденний курс молодого бійця: стройова підготовка, засвоєння дисципліни військового табору й загалом військовослужбовців. Далі – планові заняття: вивчення поводження зі зброєю, учбово-бойові стрільби. Тактична підготовка із застосуванням макетів зброї із лазерними насадками («лазертаг»). Імітаційні стрільби з мінометів. Рукопашний бій, гірська підготовка…
Виморювались, натирали «водянки»! Після кожної вечірньої повірки – в медичну палатку на огляд: одних «замазуєм», інших – ліпим, ще інших – забинтовуємо. А наступного дня вони знову те саме виконують. Це труднощі. Це важко. Доводиться натирати мозолі й пітніти. Але й цікаво їм, бо раніше бачили таке хіба по телевізору чи в Інтернеті. А тут самі в це пірнули: спиш, як і всі, в наметі – то холодно, то жарко, вночі піднімаєшся по тривозі й сонний повинен кудись бігти, щось робити, виконувати певні завдання.
Усі до єдиного наші інструктори-вихователі – фанати своєї справи. Підібрати таких людей було важливіше за придбання будь-якого оснащення. Це і викладачі «Захисту України», і досвідчені інструктори з військової справи. Минулого року більше третини наших таборувальників виконали ще й по три стрибки з парашутом на базі аероклубу в Херсоні. Причому якщо для моїх вихованців це було вже невдивовижу, то деякі їхні ровесники навіть побачили парашут у нашому таборі вперше, ми їх навчили, і вони поїхали й виконали стрибки. Це як кульмінація. От вони два тижні витримали-витримали-витримали – і … крок перед стрибком. Перемога свого страху.
Я сам виріс із військово-патріотичного клубу. Був свого часу в Полтаві клуб «Корунд». Пішов у Збройні сили, відслужив. Не скажу, що мені там було легко, але я був підготовлений. І батьки мої були за мене спокійні.

«Ми не повинні постійно шукати спонсорів»

– Вячеславе Степановичу, зрозуміло, що влаштування повноцінного військово-патріотичного табору – справа не з дешевих…
– Не можна на цьому економити. Так, в державі завжди є купа інших проблем. Сьогодні – коронавірус. Але ж і війна не закінчена, гинуть люди. Країна-агресор, з якою ми воюємо, виділяє на військово-патріотичне виховання колосальні суми. На військових базах будують спеціальні тренувальні містечка для юні. Там займаються на бойовій техніці. У соціальних мережах «колишні брати» показують встановлені для дітей парашутні вишки. Організовуються аероклуби – за рахунок держави, не спонсорів.
А в нас усе переважно для «галочки». Ми плануємо створити професійну армію, а де тих професіоналів брати? Зі шкільної лави, де автомат Калашникова по плакатах вивчають?
Держава не має права на цьому економити. Ми не повинні постійно шукати спонсорів. Натепер у нас уже дуже зношена таборова форма. Ну, може, рік іще якось і прослужить. Уявіть собі футболки, в яких діти по два тижні повзають по полях, бігають… Вони використовувались і в минулому, і позаминулому, і позапозаминулому роках. Уже й на ганчірки не кожна згодиться. Що казати про необхідність поповнювати навчальний інвентар, про стрибки з парашутом. Є ще плани замовити кращим вихованцям значки «Відмінник військового табору «Юний десантник»…
– Певно ж, не всі й серед кращих таборувальників бачать себе в лавах Збройних сил?
– Ми не ставимо завдання, щоб наші вихованці обов’язково обирали військову службу. Головне, що вони стають витривалішими, мужніми. Але більшість колишніх таборувальників, які вже досягли призовного віку, дійсно пішли служити в Збройні сили України. Дехто здобуває фах у вищих військових навчальних закладах. Дехто пішов на контрактну службу, воював у зоні бойових дій на Донбасі.
Є також дівчата, які бажають служити в Збройних силах. Нерідко вони мають приклад у сім’ї, у них служать матері. Перебуваючи якось на вишколі в усім відомій «Десні», я бачив роту військовослужбовців, яка, на жаль, на 60 відсотків була жіночою…
У нашому гуртку займається дівчина, в якої мама служить у 18-й бригаді армійської авіації. В іншої вихованки мама служить у 5-й батальйонно-тактичній групі 81-ї десантної штурмової бригади. До того ж, це родина переселенців із Луганська. Такі підлітки дуже відрізняються від своїх ровесників. Багато що пояснюють тим, хто приходить у військові гуртки на початку просто за романтикою.
– Чи всім, хто виріс із ваших гуртків і захищав Україну на Донбасі, пощастило повернутися з війни?
– На жаль, ні. Не повернувся наш Владислав Козченко. Влітку 2016-го він вступив на військову службу за контрактом, невдовзі вирушив на фронт, був стрільцем-снайпером 1-го десантно-штурмового взводу 2-ї десантно-штурмової роти 95-ї бригади. Загинув 6 березня 2018-го під час ворожого обстрілу в промзоні Авдіївки. Владиславу було лише 20 років.
Ми бережемо світлі спогади про полеглого захисника Вітчизни. Цього вересня вшанували його пам’ять у рамках Всеукраїнського патріотичного забігу «Шаную воїнів, біжу за героїв України».

«Після «дистанційки» діти… «атрофувалися»

– Вячеславе Степановичу, наскільки численна ваша гурткова «армія»?
– У «Юних десантниках» 54 вихованці. Переважно школярі – і хлопці, й дівчата з Полтави, а також учні профтехосвіти з районів, адже ми працюємо на території Полтавського центру професійно-технічної освіти. Віковий діапазон – від 10 до 17 років. Відповідно до вікового складу діє 3 гуртки. Заняття – тричі на тиждень. Два дні – загальнофізична підготовка чи рукопашний бій. Третя зустріч – теорія: вивчаємо техніку безпеки поводження зі зброєю, ази інженерно-саперної справи й таке інше. Навесні старші діти розпочинають курс повітрянодесантної підготовки. Двічі на місяць вирушаємо на полігон у Вакуленці чи робимо добовий польовий вихід на наше пристосоване місце в Головачі.
У жовтні здійснили марш-кидок на 25 кілометрів із повною викладкою. Ішли з Полтави до Головача по пересічній місцевості й виконували різні тактичні завдання. Найперше, що було помітно: фізичної підготовки на рівні школи дітям замало. Тому нам є що надолужувати. І поступово ми обов’язково впораємося.
– Діти, які приходять у гурток самі, і діти, яких приводять батьки, – різні?
– Самі приходять старші. Молодших приводять батьки – часто вони такі ще мамусині-бабусині. Ну, як правило, змінюються. Уже після перших тактичних навчань на полігоні чи десь на виході змінюються докорінно. По-перше, вчаться не боятися труднощів. По-друге, – перемагати свої слабкості. А в колективі це завжди відбувається легше, ніж наодинці. Є і кому підказати, і кому допомогти. У нас якось один хлопчик, навіть попри травму, не захотів відмовлятися від участі в марш-кидку. Перелом променевої кістки – рука в гіпсі. Але старші опікали його: допомогли вдягтися-роздягтися, рюкзак наділи-зняли. Тобто все працює, якщо в колективі є злагодження. Тоді робота керівника – тільки направляти й підказувати.
Полтавці не раз бачили наших вихованців у почесній варті на День Перемоги, День визволення Полтави. Беремо участь у всеукраїнських, обласних змаганнях військово-патріотичних клубів.
– Карантин вніс свої корективи…
– Так, нинішній рік дуже складний. Але навіть у цих умовах ми знаходили можливість працювати. У березні перейшли на дистанційну форму занять. Я давав завдання: що вивчати в теорії, що виконувати практично (це фізична підготовка). Власноруч гуртківці виготовляли маскувальні костюми – нашивали сітки, плели на них маскувальні клаптики. А пригодилися вони їм уже влітку…
Загалом «дистанційка» – це великий крок назад. Старші – добре, якщо й на тридцять відсотків виконували програму, менших батьки розвезли по селах і там, під «проводом» бабусів, вони швидко стали пухкенькими, набрали зайву вагу. Коли в червні нам дозволили працювати на повітрі й всі ми зустрілися, висновок був невтішний – діти «атрофувалися». Сидіння за комп’ютером, у телефоні (і це ж те, від чого ми їх з усіх сил раніше намагалися відірвати!) стало нормою. Заохочувалось дорослими. Тому все довелось починати заново. Від фізичної форми, дисципліни… Потім нам дозволили займатися в приміщенні. Поки що працюємо.
Діти, які у нас займаються, на десять голів вищі за своїх однолітків. І не тільки фізично. Вони вміють зважено аналізувати різні ситуації, реагувати на них. Вони не зависають по нічних клубах – мають інші погляди на життя. Наш мотиваційний девіз: «Де трудніше, там і цікавіше». З таким настроєм і в армії, і будь-де характер не підведе.
– Дякую за цікаву розмову.

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий