Владислав ГЕЛА: “Мій принцип –  іти у вогонь і воду,  щоб допомогти людям”

Владислав ГЕЛА: “Мій принцип – іти у вогонь і воду, щоб допомогти людям”

Нещодавно наш земляк, професійний боксер Владислав Гела одноголосним рішенням суддів здобув впевнену перемогу і титул чемпіона України з боксу та пояс WBC Ukraine. Тож привітала спортсмена із визначним досягненням і попросила розповісти про шлях до перемоги.
– Ви здобули титул чемпіона України. Емоції стихають. Що відчуваєте?
– Одним словом і не скажеш: радість, гордість, хвилювання… Задоволення від результату тренувань впродовж року. Увесь вільний від роботи час я тренувався, тримав себе в хорошій спортивній формі, готувався до відповідальних змагань. Якщо хтось вважає, що для підготовки достатньо місяця, то дуже помиляється.
– Яким був настрій безпосередньо перед поєдинком?
– Була якась внутрішня впевненість: сподівався на себе й на Бога. Але були фактори, які не можна ігнорувати. Приміром, об’єктивність, чесність суддів. Та й суперник був непростим: стриманий, спокійний, зосереджений. Я до таких ставлюся з повагою.
– Чи було усвідомлення, що доведеться боксувати всі 10 раундів?
– Скажу так: готувався. Суперник непростий, і глядачі нашого поєдинку це підтвердять. За результатами 7 раундів судді віддали перемогу мені, в 3 раундах сильнішим був Андрій Цюра.
– У повідомленнях про цю подію більшість репортерів написали, що ви – боксер з Кременчука, дехто повідомив – з Полтави. І ніхто не згадав про Кобеляки.
– Кобеляки займають особливе місце в моєму житті. Тут я навчався, тренувався, тут живуть найрідніші мої люди, найкращі друзі. Особливо люблю Кобеляки влітку: тут я справді відпочиваю душею і тілом. Кращого місця для мене немає. Але перед боями в Кобеляки не приїжджаю, бо мама і бабуся традиційно пригощають смачненьким, від цього неможливо відмовитися, а в мене – «своє» харчування, овочі, фрукти…
Кременчук теж став мені рідним – гарне місто, привітні люди, нові друзі. Тут, після закінчення університету, розпочалася моя трудова біографія, тут під керівництвом тренера Олександра Ляховича готувався до поєдинку.
– Однак шлях у спорт розпочався в Кобеляках?
– Так. Спочатку займався футболом, танцями, потім двоюрідний брат Антон Совенко розповів про секцію боксу, яка відкрилася в Кобеляцькому ліцеї №1, і він залюбки її відвідував. Зацікавився і я, а перший тренер Олексій Холодний посприяв тому, щоб не розчарувався. З новим тренером Сергієм Бараненком уже виграв перші нагороди на змаганнях різного рівня. Як правило, Кобеляки представляли я, Антон, Олексій Гузченко. Ми складали гідну конкуренцію суперникам.
– Але майбутнє пов’язали не зі спортом…
– Без хорошої фізичної підготовки я не став би студентом Національного університету цивільного захисту, де виконав норматив майстра спорту з кікбоксингу, займався, окрім боксу, рукопашним боєм, брав участь у міжнародних турнірах у різних країнах світу.
По закінченні факультету пожежної безпеки працюю начальником караулу 14 ДПРЧ м. Кременчука. У моєму підпорядкуванні вісім різних за віком колег, яких я навчаю і сам у них навчаюся. Я дуже шаную свій колектив і пишаюся, що випало в ньому працювати.
– Саме ваш караул був на чергуванні влітку 2022 року, коли в ТЦ «Амстор» влучила російська ракета…
– Так, коли почули приліт, зрозуміли, що зараз буде виїзд…Я першим зайшов у руїни торгівельного центру, почув стогін жінки… Відразу стали розбирати завали, аби її витягти. Не буду переповідати ті моторошні події, про них знято документальний фільм. Скажу лише, що ми, рятувальники, зробили все, що могли в тій ситуації. Та й у інших діяли аналогічно, бо мій принцип: іти у вогонь і воду, щоб допомогти людям.
– Планами можете поділитися?
– Знову тренуватися, щоб стати володарем поясів на міжнародній арені. Спонсорів у мене немає, всього досягаю власним трудом і наполегливістю.
Зараз навчаюся на магістратурі Полтавського педагогічного університету за спеціальністю «Фізичне виховання». Коли закінчу службу, планую працювати з юними спортсменами, підготувати достойних вихованців, щоб можна було ними гордитися. І мені, й Україні.
Не виключаю, що здобуду й третю освіту, бо вчитися ніколи не пізно, а знання не бувають зайвими.
– Пам’ятаєте, хто першим привітав з перемогою?
– Ні. Я тривалий час не міг відійти від рингу: було дуже багато бажаючих зі мною сфотографуватися. Серед них – військові, яким я щиро вдячний за те, що боронять Україну, за можливість працювати й робити спортивну кар’єру. Друзі, які приїхали мене підтримати з Кобеляк, Кременчука, Полтави, в тому числі й мій двоюрідний брат Антон, який теж захищає рідну землю. З такою потужною підтримкою я просто не міг не виграти. Багато хто дивився пряму трансляцію матчу не тільки в Україні, а й за кордоном, і теж поспішали привітати.
Дуже зворушений і щиро вдячний. Це надихає мене, хлопця зі звичайної сім’ї, знову й знову підніматися на ринг, у наполегливій боротьбі іти до перемоги. Сподіваюся, що мій приклад надихне не одного юного земляка: всього можна досягти, якщо багато працювати!

Наталя ПУЗИНА
Журналіст

Поділися:

Добавить комментарий