Володимир МАЛИК: “Дай Боже нашій  стражденній Україні волі і щастя!”

Володимир МАЛИК: “Дай Боже нашій стражденній Україні волі і щастя!”

Наступної неділі, 21 лютого, виповнюється сто років із дня народження нашого незабутнього земляка, відомого українського письменника Володимира Малика (справжнє прізвище – Сиченко). Ювілей видатного майстра історико-пригодницьких романів, лауреата літературних премій імені Лесі Українки, Григорія Сковороди та фонду Тараса Шевченка урочисто відзначається на державному рівні. В його рідних Лубнах, як повідомив син письменника, заслужений лікар України, член Національної спілки журналістів України та Полтавської спілки літераторів, поет, громадський діяч, засновник і очільник обласного благодійного фонду «Слово» імені Володимира Малика, лауреат літературно-мистецької премії імені І. П. Котляревського Олександр Сиченко, до ювілею також готуються. Зокрема відбудуться урочистості з нагоди вручення щорічної премії імені Володимира Малика, яка заснована двадцять років тому. Зазвичай нагороди її нові лауреати одержують у день народження письменника, який збігається із Днем рідної мови.

«…Моя літературна доля щаслива і мене читають»

Створено яскравий інформаційно наповнений плакат до ювілею, підготовлено ряд цікавих нових видань. Серед них – бібліографічний покажчик «Володимир Кирилович Малик (1921–1998). До 100-річчя від дня народження» у серії «Письменники Полтавщини», де репрезентуються публікації письменника та наукові, публіцистичні, художні джерела про нього і його творчість. Олександр Володимирович надіслав мені також нову книгу, нещодавно видану в трьох частинах: Володимир Малик «Спогади. Листи до брата і друга» (листи письменника до Петра Сиченка). Упорядники – Олександр Сиченко та Ніна Іваницька (Сиченко). «Книга охоплює великий період часу (20–90-ті роки минулого століття)».
Петро Сиченко – далекий родич, брат у четвертих Володимира Кириловича і друг із дитинства, він зберіг і систематизував листи по роках, їх «560 за період з 1950 по 1998 рік». Видано також бібліографічний покажчик «Імені письменника-патріота. Лауреати і дипломанти літературно-мистецької премії імені Володимира Малика».
Олександр Володимирович дуже багато зробив для вшанування імені свого батька – уже по смерті письменника видав упорядковану автором книгу ранніх поезій «Червоні маки», щоденник (записки для себе) під назвою «Синя книга», недописаний роман «Чорнобривці» та героїчні казки-легенди «Журавлі-журавлики». Вийшли дві книги дослідників-земляків Ігоря і Валерія Козюр: «Володимир Малик: життя і творчість» та «Незабутній Володимир Малик», а також спогади сучасників про майстра слова «Уроки Володимира Малика».
Сам письменник в автобіографії підсумовував: «Життя було не легке. Зробив не багато, міг значно більше. Та все ж моя літературна доля щаслива і мене читають. І це – головне…» Так, читали й читають, сьогодні не лише в бібліотеках, але і в Інтернеті видавці активно пропонують придбати перевидані історичні романи Володимира Малика, і це справді головне для письменника, але важко погодитися, що він зробив небагато. Хоча б у переліку згадаймо основний літературний доробок земляка, його повісті й історичні романи, які сьогодні називаємо вітчизняною класикою: «Журавлі-журавлики» (1957), «Чарівний перстень» (1959), «Чорний екватор» (1960), «Месник із лісу» (1962), «Червона троянда» (1963), «Новачок» (1965), «Таємний посол»: «Посол Урус-шайтана» (1968), «Фірман султана» (1969), «Чорний вершник» (1976), «Шовковий шнурок» (1977); «Слід веде до моря» (1975), «Князь Кий» (1980), «Двоє над прірвою» (1983), «Черлені щити» (1985), «Горить свіча» (1992), «Чумацький шлях» (1993), «Князь Ігор» (1999).

Йшов у мандри сходинками віків

Наприкінці червня 1998-го, коли ми з Володимиром Кириловичем домовилися про зустріч, я не могла знати, що в листі до друга 5 квітня він уже написав ці пророчі рядки: «Мабуть, 1998 рік – це мій останній рік. Кожного дня повторюю твого вірша – «Закривається книга життя…» Але досі пам’ятаю те передчуття, що його описала як вступ до інтерв’ю: «…буяє літо, а в цьому дворі мене охопив осінній настрій. Галина Леонтіївна і Володимир Кирилович зустріли привітно – обоє пересуваються з костурами, обоє сиві, з осінньою мудрістю в очах. Мабуть, звідси той настрій у дворі, під старими деревами…»
Та розмова була особливою. «Я ввімкнула диктофон і слухала дивовижну розповідь, немов ішла поруч із письменником його важким шляхом – з дитинства у сьогодні. Раділа багатству його споминів і вже прикидала – скільки місця мені дадуть у газеті, щоб усе вмістити… І ось тут Володимир Кирилович сказав: «Це – не для газети, це для Вас». Не для газети – але ж він говорив на диктофон! Гадаю, вже тоді розумів, що потім його розповідь стане і додатком до інтерв’ю, і повідає значно більше про його життя. Так і сталося. Після першої публікації – «На буйних вітрах історії» (а то було останнє інтерв’ю письменника) – з’явилася ще одна, коли його не стало, – «Машина часу Володимира Малика».
Він розповідав про те, що до письменства готувався змалку, вірші писав уже в другому класі. А в 1934-му взявся за прозу. Ще в дитинстві написав оповідання про голод. Наприкінці 90-х років минулого століття це вже не була заборонена тема, хоч знали ми далеко не все. Ось і Володимир Кирилович лише диктофону довірив тоді історію, свідком якої став. І вона все життя ятрила його серце. «Ми гралися в піжмурки. Я побіг у сусідський город, де на межі ріс великий кущ бузини. Саме цвіла бузина, таке було пишне літо… Розгортаю я цей кущ і раптом бачу: на сухих паличках, зламаних, стримить голівка моєї подружки. Закривавлена, мух повно. Таке чорне волосся… Вона була на рік за мене молодшою. Бачу – Маня. Я так закричав… Все село збіглося. Побачили те і пішли до хати. І я з ними. У печі горить вогонь. Чавун. І – порубані ноги й руки з цього чавуна стирчать. За столом сидить мати з такими кривавими чорними очима… Сусідка, Уляна Григорівна, зразу в сільраду сповістила. Приїхала міліція, забрали матір. І ось я написав оповідання. Хоч ще малий був, але вже розумів, що не можна писати, що це було в моїх Новосілках, за радянської влади. І я написав, що це було в Стамбулі. І прочитав це оповідання в сільбуді, там була маса народу, всі плакали. За кілька днів викликають батька в сільраду. Приїхав начальник міліції – тоді було ГПУ, і каже батькові: «Ти йому вріж добре, щоб не писав. Бо й ти будеш біля білих ведмедів, і він буде там». Від батькового паска хлопця порятувала мама, вигукнувши: «Він правду писав!» За правду й карали – такі були перші уроки життя й творчості.
– Я народився на межі Полісся і Лісостепу, поблизу Києва. Розкішні ліси та багаті поля сусідили з повноводим Ірпенем, що славився рибою та духмяними сіножатями, аж поки в 1947 році не прийшли меліоратори і не прокопали русло, осушили луги, зіпсували віковічну природу, – розповідав письменник. – В сім’ї панувала злагода, любов. Від матері, бабусі та діда Пилипа чув багато розповідей про минуле, перейняв сотні народних пісень. І вищої поезії, ніж та, що в народній пісні, поєднаній з божественним народним мелосом, не зустрічав і в найбільших поетів… У нашій хаті головною книжкою був «Кобзар». Навчившись читати, читав його вголос неписьменній матері та малолітньому братові і не раз плакав над безталанною долею Катерини, наймички та інших героїв Тараса Шевченка. Це були головні емоційні витоки мого майбутнього захоплення літературною творчістю».
На запитання, чому обрав саме історичну тематику, відповів:
– Історія – це застигле, давно відшуміле життя. Багатьом воно здається мертвим. А для мене – ні. Бо я знаю історію, і вона для мене мов жива. Я чую далекий тупіт кінських копит орд Батия, що йдуть на Київ, уловлюю гіркий запах татарських вогнищ на стоянках, бачу тисячі худих, темних, жилавих батирів зі шкіряними хурджунами – мішками для здобичі… Перш ніж стати письменником, я прочитав тисячі книжок – і не тільки про індійців чи шпигунів, а й наукових – і збагатив свою пам’ять знаннями про історію власного народу та історію людства… У моїй голові ще з учнівських літ почала вироблятися така схема, така хронологічна таблиця: як марші – йдуть століття. І на тих сходинках я бачу події. Там – рідко, за браком матеріалу, а чим далі, тим густіше. Найгустіше наше, двадцяте, століття. Коли нема чого писати, я собі думаю: а помандрую по своїх поверхах… Піднімаюсь. Написав роман «Князь Ігор». Піднімаюсь – Ярослав Мудрий. О… Такий князь – Ярослав, та ще й мудрий. Пішов далі мандрувати, вище. І доходжу до 1185 року. «Слово про Ігорів похід». Ой, Боже… Так би я й не згадав. Вчив його – не знав, викладав учням – не знав: хто ж його написав, коли, що і як? Оце, кажу, моя тема…
У щоденнику, в «Синій книзі», Володимир Кирилович розповів, як він шукав автора «Слова…», дивуючись «чому він до обох – до Ігоря та Святослава київського – ставився приязно, хоч ці князі нерідко ворогували між собою? Чи був насправді Боян і чому про нього немає жодного слова в літописах? І багато інших «чому» пояснюються в новому варіанті мого роману (йдеться про роман «Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім». – Авт.). «Слово…» стає ясним і зрозумілим усім і кожному. Ось чому я не шкодую, що протягом сімнадцяти років спорадично працював над цим романом і над перекладом «Слова…».
І ще наголошував: «Слово…» теж присвоїли наші «брати», хоча це твір давньої української літератури. Це безсумнівно».

Писати про історію України було небезпечно

У трьох щойно виданих книгах спогадів і листів Володимира Малика – «цілий океан», як він казав про історію, цікавих роздумів, знахідок, болючих зізнань, щирих відвертих сповідей великого ранимого серця, наповненого по вінця добротою і любов’ю до життя, до цілого світу. Справді до цілого – бо «Не було того острівця на карті, чи річки, міста, чи гірського кряжу, щоб я не знав їх. Я марив далекими куточками Землі й хотів стати мандрівником, мріяв вступити на географічний факультет». Ще хлопчиком навіть розробив чіткий маршрут подорожі на човні і разом із другом утік із дому, залишивши батькам записку – подався в Африку, мріяв «досягти екватора»!
У спогадах – навчання на філологічному факультеті Київського університету, студії студентського літературного гуртка, яким керував поет Абрам Кацнельсон, поетичні дебюти в республіканських виданнях. Оборонні роботи – студент Сиченко копав протитанкові рови під нальотами ворожих літаків, отримав поранення на Харківщині і пішки добирався додому. В липні 1942-го «був заарештований німецькою жандармерією, відправлений в Німеччину». Пересильний табір, важка робота в різних містах на вагоноремонтному заводі, в депо, на ремонті колій. Зізнається: «коли б не пережив тих страхів, то не написав би «Таємного посла». Німецька неволя, турецька неволя – один біс!».
Лише в жовтні 1945-го повернувся додому. Пощастило неймовірно – не посадили. Вчителював у Ясногородській середній школі. У 1950 році заочно закінчив перерване війною навчання в університеті.
«Влітку 1953-го з сім’єю переїхав у Лубни на Полтавщину, де працював учителем до 1968 року. З того часу – на творчій роботі».
І найбільше у його спогадах – саме про творчу роботу, про її сенс, про час і його виклики.
«Всі свої твори, найголовніші, написав я з однією метою – відновити самосвідомість народу, випрямити його «духовний хребет»… Я хотів показати наші корені. Русь – це ми, ми! Це Київська земля, це підмурок України».
«Писати про історію України було досить небезпечно. Та ще мені!».
Мусив «робити реверанси» – «Але писати так, щоб опоетизувати козацтво і свій народ! Писати для молоді в першу чергу. І писати так, щоб читач, узявши до рук книгу, не відірвався від неї до кінця!.. Бути патріотичним, але так, щоб твір надрукували…».
«Мені закидали «безкласовість» на Січі, антиісторизм… Куди податись, де шукати розради й підтримки? Поїхав до Олександра Ковіньки у Полтаву… Старий подумав і сказав: «Треба, Володимире Кириловичу, пережити. Я й не таке переживав…»
«Вірю: читати «Таємного посла» легко, а як важко я його писав! Передусім не було впевненості, що його надрукують. Далека історія, козацтво – кому це потрібно в 60-ті роки? Владі? Ні, вона все робила, щоб народ наш забув свою історію, навіть свою мову. Видавцям? Кожен боявся за своє місце. Читачам? Я не знав, чи є ще в Україні ті, хто цікавиться рідною історією. Так все було задушено, пригнічено, що, здавалося, страх скував уста і душу народу».
«…свою першу повість «Чорний екватор» я переписав та власноручно передрукував десять разів. А це каторжний труд!».
«Все життя я був обложений зі всіх боків. Знаю всіх (чи майже всіх), хто слідкував за мною і в Новосілках, і в Ясногородці, і в Лубнах».
Але прийшли часи, яких чекав і вже не сподівався дочекатися. У вересні 1991-го пише другові, Петрові Сиченку: «19–21 серпня я так страшно переживав, що ледве не вмер. Слава Богу, все гаразд!».
«Синій книзі» довірив свою нестримну радість 24 серпня 1991 року: «Україна проголосила незалежність, внесли до залу засідань український жовто-блакитний прапор… Господи! Здійснилася моя мрія з юнацьких літ, за яку я був готовий покласти життя не задумуючись. Невже це правда, не сон?.. Дай Боже нашій стражденній Україні волі і щастя! І сьогодні душу й тіло покладу за її свободу!».
В останньому інтерв’ю розповідав: «Задумав роман про наше криваве, страшне 20-те століття, але встиг написати лише першу книжку і розпочати другу… Хоч би трохи сили, щоб закінчити «Чорнобривців»…
А жити залишалося два місяці.
«Не хотілося померти взимку. Кому це треба? Сніг, мороз! Бр-р-р!».
«Змучений тяжкою хворобою, 31 серпня 1998 року він перейшов за круг вічності. Як і жив, не особливо помічуваний та відзначуваний на офіційно-спілчанському рівні (хоча й вповні того заслуговував!), – так і світ білий полишив якось скромно й тихо цей достойний син України, один з найпримітніших наших історичних романістів другої половини ХХ століття», – написав у розвідці «Уроки Володимира Малика» письменник Кость Волинський.
Уроки… Якби не став письменником – залишався б вчителем, «це моя професія», казав Володимир Кирилович. Його вчительська місія вийшла на значно ширші обрії – він відкрив Україну не лише українцям – багато його творів перекладено іноземними мовами, навчив любити історію, хоч її й неможливо «читати без брому».

Лідія ВІЦЕНЯ
“Зоря Полтавщини”

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий