Володимир ПРЯДКА:  «З дитинства не уявляв собі іншого шляху»

Володимир ПРЯДКА: «З дитинства не уявляв собі іншого шляху»

Чи знаєте ви, що славне місто Лохвиця, крім багатьох достоїнств, які йому належать, також є одним із знаних у світі центрів розвитку давнього і шляхетного виду східних єдиноборств – карате? Значною мірою тому, що у Лохвиці мешкає і тренує своїх учнів сенсей (так у Японії, звідки родом карате, і по всьому світу шанобливо називають вчителя-наставника), який виховав не одного чемпіона світу.
Як уже повідомляла наша газета, нещодавно на сайті Президента України був опублікований Указ «Про відзначення державними нагородами України з нагоди Дня Соборності України». В указі, зокрема, йдеться про те, що тренер-викладач Лохвицької комплексної ДЮСШ, заслужений тренер України Володимир ПРЯДКА удостоєний почесного звання «Заслужений працівник фізичної культури та спорту України». Одразу після оприлюднення указу відбулася розмова кореспондента «Зорі Полтавщини» з Володимиром Семеновичем Прядкою. Пропонуємо увазі читачів інтерв’ю з людиною, для якої карате і нелегка тренерська стезя стали сенсом усього життя.

– Доброго дня, Володимире Семеновичу, дозвольте від імені читачів «Зорі Полтавщини» привітати Вас із найвищим званням, якого в Україні може бути удостоєний тренер.
– Дякую! Але одразу хочу зауважити, що це не лише моя заслуга, це в першу чергу заслуга моїх вихованців. Якби не їхні досягнення, їхнє бажання займатися карате, і мене б зараз не відзначали.
– Ваші вихованці сотні разів ставали переможцями і призерами змагань на світових, українських татамі. Всіх перемог, мабуть, уже і не пригадаєте, а хоча б приблизну кількість завойованих медалей можете назвати?
– Зо два роки тому ми «зводили» статистику. Мої спортсмени п’ять разів ставали чемпіонами світу, сім – призерами чемпіонату світу серед дітей. На їхньому рахунку перемога у Кубку світу, і п’ять разів вони були призерами цього престижного турніру. Серед вихованців – 9 чемпіонів (перемагали 14 разів) та 17 призерів (ставали 30 разів) чемпіонату Європи. Сім разів вигравали Кубок Європи і чотири були його призерами. На всеукраїнських змаганнях у нас 57 чемпіонів (перемагали 156 разів) та 96 призерів (ставали 143 рази) чемпіонатів України і 31 володар (ставали 54 рази) Кубка України, 75 разів мої вихованці були призерами Кубка. П’ятьом спортсменам присвоєно звання «Майстер спорту України», двом – «Майстер спорту міжнародного класу».
– Зичимо Вам і Вашим вихованцями ці здобутки як мінімум подвоїти! А чому Ви обрали для себе саме карате?
– Взагалі в карате я прийшов із самбо, а раніше, фактично з дитинства, грав у футбол. У ті дитячі роки уявляв, що в майбутньому стану футбольним тренером. І таки став тренером, але тренером по карате. Власне ще коли займався самбо, мій перший тренер Михайло Іванович Медведєв залучав до проведення тренувань, дозволяв його підміняти. Так само відбувалося, і коли почав займатися карате. Мені завжди подобалося тренувати.
А познайомився з цим видом єдиноборств так, як це часто буває, коли поряд тренуються спортсмени з різних видів. Займалися ми, самбісти, поруч займалися каратисти: «О, привіт, а заходь до нас, спробуй». Зайшов, спробував, сподобалося. Вже серйозно працювати з тренерами карате я розпочав років з 17, це був десь 1988–1989-й.
До речі, в ті часи карате було фактично під забороною. Ставилися до цього виду спорту вкрай негативно. Спочатку збиралися, так би мовити, неофіційно, можна сказати ночами. «На коліні» перемальовували через «кальку», копірку брошури з прийомами карате, але тренувалися.
Потім була служба в армії, служив у Пітері, тодішньому Ленінграді. Дечому навчився і там. Коли повернувся додому, часи трохи змінилися, мене підтримав тодішній секретар райкому комсомолу Юрій Рома. Повірив у мене, в те, що в Лохвиці можна розвивати карате. У 1991 році ми досить непогано виступили на турнірі. Ось так і пішло… Виступав сам, запозичував досвід, тренував інших у своєму місті. Пам’ятаю, ледь сльози не зронив, коли мої вихованці вперше піднялися на п’єдестал чемпіонату України. З часом став тренером збірної України серед кадетів, юніорів. Уже більше п’яти років – головний тренер національної збірної України з кіокушин карате, приблизно в той же час був удостоєний звання «Заслужений тренер України».
– Лохвицький клуб кіокушин карате, президентом якого Ви є, носить ім’я Олександра Криптова, це Ваш перший тренер з карате?
– Це людина, яка найбільше мені дала і як спортсмену-каратисту, і як тренеру. Я щиро вдячний усім тренерам, з якими працював: це і тренер з самбо Михайло Іванович Медведєв, про якого вже згадував і який вже, на жаль, пішов у Вічність, і мої перші тренери з карате Володимир Іванович Лузан, Володимир Іванович Прилуцький, які долучили мене до карате, але остаточно сформував мене як каратиста саме Олександр Валентинович Криптов. Його, на жаль, близько двох десятиліть теж уже немає з нами… Я сам лохвицький, а Олександр Криптов мешкав у Полтаві. Тож їздив до нього на тренування, він ставив мені завдання, які я потім виконував. Дуже вдячний йому за те, чого він мене навчив.
– У свій час, приблизно в ті ж роки, наприкінці 1980-х – на початку 1990-х, я теж трохи займався самбо. І був у нас анекдот про те, як зустрілися боксер, самбіст і каратист. Як зустрілися, мовляв, так і розійшлися, бо жодного з них чіпати не варто. Ви займалися і самбо, і карате, тож, як то кажуть, хто б все ж сильнішим виявився? Це, звісно, з гумором запитання…
– (Сміється). Я ще дзюдо люблю, теж додайте у цей список. А якщо серйозно, хто сильніший, звичайно, залежить від підготовки спортсмена. Який самбіст, який каратист… У кіокушинкай карате, до речі, теж є елементи боротьби дзюдо. Взагалі до будь-якого поєдинку треба настроюватися максимально. Простих суперників не буває.
– А не на татамі, так би мовити, у цивільному житті, колись навики допомагали?
– Знаєте, скажу так – мабуть, як кожному чоловіку. Я і своїм учням кажу – ви прийшли сюди для того, щоб навчитися себе захищати, але якщо виявиться, що ви були не праві, а застосували свої вміння, покарання від мене буде дуже жорстким.
– Серед ваших учнів – і три ваших сини. Діти вже перевершили батька?
– Як спортсмени давно перевершили! В часи моєї молодості міжнародних турнірів по суті й не було, тобто вони були, але тоді без нас проходили. Вже зараз, не так давно, я брав участь у чемпіонаті світу серед ветеранів в Японії. Дійшов до стадії боїв за вихід у півфінал. Але цей бій програв. Стосовно ж дітей, то старший син уже й сам молодь тренує, живе недалеко від нас. Серед його вихованців уже є призери Кубка світу, чемпіони України. Середній син зараз студент, вчиться на факультеті фізвиховання – десятиразовий чемпіон України, чемпіон і призер чемпіонату Європи, володар Кубка Європи. Молодший – призер чемпіонату світу, багаторазовий чемпіон України.
– Як дружина ставиться до того, що і чоловік, і сини постійно на тренуваннях, змаганнях?
– Вона ось сидить поруч, посміхається, каже, вибору ж все одно в неї нема, адже і чоловік, і діти – спортсмени. Призвичаїлася, все розуміє, тим більше, що сама – людина спортивна, займалася легкою атлетикою. Зараз йогою займається.
– Родиною часто збираєтеся?
– Так, звичайно. А вечорами і фільми разом дивимося. Зараз частіше лише з дружиною, звісно. Діти – хто вже дорослий, хто дорослішає.
– І які фільми Вам подобаються?
– Особисто я люблю історичні кінострічки.
– А пам’ятаєте, був колись один з найвідоміших, мабуть, пострадянських фільмів «Людина у зеленому кімоно». Дивилися? З вашої точки зору, там справді каратисти знімалися чи це більш постановочне кіно?
– У реальному житті, на татамі, все трохи не так, звісно, як у кіно, але це – справді карате.
– Я так розумію, що карате і тренерська праця – це і робота, і хобі, яке приносить задоволення. Одне слово, все Ваше життя, а якесь ще хобі, окрім карате, є?
– Дуже люблю полювання. Але розумію, що стосовно цього виду активного відпочинку в суспільстві є діаметрально протилежні точки зору. Тому мисливськими трофеями не вихваляюся… А ось фото природи можу виставити на загальний перегляд.
– Володимире Семеновичу, не можу не запитати. Ви є тезкою Володимира Семеновича Висоцького. Любите його творчість?
– Так. Знаєте, ще під час навчання у школі, в радянські часи, коли Висоцький був дуже популярним серед простих людей, але, так би мовити, не «в фаворі» у керівництва держави, ми з другом навіть проводили у себе в Лохвиці вечори його пам’яті. І зараз із задоволенням слухаю його пісні.
– Повертаючись до карате. Заняття спортом, тим більше спортом високих досягнень, потребують коштів. Як нині з фінансуванням? Спілкуючись із тренерами різних видів спорту з різних регіонів України, доводилося чути, що часи зараз нелегкі, іноді навіть поїздки на міжнародні змагання доводиться оплачувати самим спортсменам чи їхнім батькам.
– Що стосується цих питань, то у нас поки що все гаразд. Як буде далі – подивимось. Але ми років з десять регулярно беремо участь у чемпіонатах Європи та світу. Жодної копійки батьки дітей на поїздки не витрачали. Завдання спортсменів – посісти 1–2 місця на чемпіонаті України, потрапити до складу команди. Все інше – це, так би мовити, мої питання. Виділяються і гроші Держкомспорту, допомагають облдержадміністрація, міська рада, спонсори. Щодо поїздок на якісь інші змагання – так, гроші батьків залучаються. Стосовно офіційних – з цим усе гаразд. Більше того, переможці, призери отримують від держави та регіональної влади також і премії.
– Завершуючи нашу розмову, дещо гіпотетичне запитання: якщо уявити, що Ви не стали б тренером, в якій іншій сфері діяльності зараз працювали б, до чого душа лягла б?
– На це запитання у мене відповіді взагалі не існує. Я з дитинства не уявляв собі іншого шляху. Був абсолютно впевненим, що стану тренером. Вірив у це. Тож все так і відбулося!

Андрій ФІАЛКОВСЬКИЙ.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий