Вона пішла в яр…

Вона пішла в яр…

Оповідання

Раїса ПЛОТНИКОВА
Член Національної спілки письменників України

Ну чому вона його не пустила?! Він стояв край темної ночі й не дихав, а міг би, то й гепання серця зупинив, щоб чути дівочі легкі кроки, та тільки їх вмить проковтнула бездонна темрява. Тоді він подумав, нащо тягти за собою шлейф досади, якщо дівчина відштовхнула обома руками. Руками?! Та ні! Так собаку від ноги б’ють. У грудях клекотало й пекло…
Останній серпневий день теж пік несамовито. І ввечері танці в «клітці» згукували докупи чи не всю юнь міста. А він приїхав із столиці весь такий наснажений наукою, що геть було в голову взяти буденний розвій і звуки музики у виконанні провінційного ВІА. Друг Ігор схопив його за плечі, трусонув – як гілку плодоносного дерева – і потяг за собою на ті ядерні танці.
– Та ти скоро здурієш від своїх формул. Хіба світ такий одноманітний, щоб не бачити ні канікул, ні волі? Гайда зі мною! Мені там одна краля в око впала. Дивись, і ти когось запримітиш.
– Та мені немає ніякого діла до місцевих краль.
– Ні, ну даєш! Ти ж он який видний! Мені б твій зріст і твої очі… Та геть – уже й своїми очима все бачу, а твої дефініціями заросли. Розплющуй їх!
І вони пішли на танці. А там – яблуку ніде впасти, голкою ніде штрикнути, від перегару повітря втричі густіше і та, що кинулася Ігореві в око. Тільки вона чомусь, наче й не бачить нікогісінько, стоїть із подругою, сама до себе всміхається. Ігор кивнув на неї головою і сказав:
– Бачиш, чорноброву? Я з нею минулого разу двічі танцював…
І все! Бо студент глянув на дівчину, а вона без умислу впіймала той погляд – зійшлися очима. Він наче відьминого пива пригубив, чи й не пригубив, а випив його махом до самісінького денця. Захмелів сходу, та й вона його запримітила. Не Ігоря, не когось іншого в тому багатолюдді, а його, студента. Заграли «медляк», і вони з товаришем поштовхалися ближче до дівчат. Ось Ігор уже нахилив голову, запрошуючи, а вона, дивна і в тій дивності вільна й розкута, проминула поглядом Ігоря й ступила до студента. Він озирнувся на друга винувато і вже нічого не міг сказати, хоча зроду в сірого очей не позичав. Тільки плечима знизав…
Танцювали вони обережно, не притискаючись, як це робили довкруж підхмелені від літнього густого амбре чи від випитого перед танцями сидру пари. Хтось цілувався, давав рукам волю, дівчата висли на шиях своїх кавалерів… Ні, не всі, але ж було, було…
А ці двоє ледь торкалися одне одного, навіть відсторонювалися трохи, щоб раз по раз зазирати в очі…
– Хто ти? – запитала вона.
– Студент. А ти?
– Та так… Людина, дівчина…
– А звати – як?
– Не скажу. Тобі ж скоро їхати… Давай будемо безіменними.
Весь темний вечір і через поріг ночі вони протанцювали вдвох, а Ігор – із її подругою. І все ніби якось склалося, тільки задуха виштовхала їх із «клітки».
– Гайда на обриви! Краще в Сулі купатися, ніж у випарах натовпу, – сказав Ігор.
Четвірка полетіла хорольським спуском, наче нічне птаство, пурхнула над міським пляжем і завмерла на крутому правому березі Сули, ахнувши; в тихоплинні води із-за Пісок повагом заходила помаранчева повня. Десь неподалік бренькнули струни гітари, луною покотилася простенька мелодія, спалахнуло вогнище…
Ігор із дівчиною побігли до води. Чутно було плескіт, хихотіння…
А двоє стояли на березі пліч-о-пліч. Він провів пальцями по її спині, відчуваючи крізь ніжний шовк блузки легеньке тремтіння дівочого тіла, і рука загальмувала на межі джинсів.
– Тобі холодно? – запитав.
– Мені страшно, – сказала пошептом. – Ця місячна повня так бентежить. Вона зводить…
– Нікого не зведе й не розведе. Це лишень одна з фаз Місяця, коли він обернений до Землі своїм освітленим боком і має вигляд повного кола. Ось підійметься вище, стане меншим й посріблиться. Ти хочеш скупатися в сріблі?
– Ні! Мені вже час додому,– несподівано сказала вона.
Може, казала б іще якісь слова, та він закрив її вуста своїми. Мабуть, йому не хотілося чути нічого такого. Хіба йому треба зараз знати щось про її дім? Адже в нього теж щось є. Усе там – у минулому, а тут є вони. Їм навіть мовчки добре вдвох.
Не варто втрачати феноменальну мить, коли досить того, що маєш.
Потім вони брели, мов п’яні, через усе місто кудись туди, де жила вона. Це було так далеко! Але йому хотілося йти ще далі… Щось там говорили, тримаючись за руки, цілувалися… Її довге волосся лоскотілося. І тоді він засинав… Ні, він йшов, але бачив сон про себе й про неї, там не було ніяких формул – тільки вони вдвох. І від того йому було дивно й трішечки смішно. Минули помертвілий готель «Лубни», перебрели парк імені вождя всіх вождів, зупинилися на мить біля безлюдного танцмайданчика, потім обійшли по Гомона темний в дупель «дитячий» парк із густими кущами вже давно відквітлого бузку. Далі він несподівано загубився – вела вона… Темні покручені завулки, схожі на хащі. Ніде немає ліхтарів, вікна малих будинків глухі й німі й навіть собаки не брешуть… Тільки повня вже котилася високо й посріблилася, і сріблить… Хоч купайся в тому сріблі, хоч втопися…
І раптом перед ними розкрив свою бездонну пащу яр. Глибокий, чорний, страшнуватий… Праворуч стрімкого схилу ледь виднілася вузенька стежина.
– Далі я сама! – тихо промовила вона, обернувшись до студента обличчям, а до яру спиною.
– Як це, чому? Хіба там хтось може жити? – ошелешено запитав він.
Від здивування йому хотілося сказати щось грубе, різке. Запитати, вона бува не з дуба впала чи блекоти об’їлася, щоб йти в таку темінь, куди й повня не в силі хлюпнути свого срібла?
Тільки дівчина не дала й рота розтулити, стала навшпиньки, припала гарячими губами до його подиху, здавалося, душу випила і сковзнула в яр. Він остовпів, а тоді було кинувся слідом, тільки її немає й близько, та так, наче зроду-віку не було. Стояв над яром, чуманів і, стиснувши зуби, не дивився на повню, яка, всупереч сказаному, і звела, й розвела, а в яр не світила…
Він не знав, що дівчина бігла тим, знаним нею вдень, але страшним вночі глибоким завадщанським яром, тримаючи руки біля грудей, щоб бува серце не вирвалося зляканим пташам. Вона не озиралася, не зупинялася й на мить, внизу перескочила потічок і тільки на протилежному боці яру притулилася спиною до паркану чужого двору перевести дух. Відсапалася… Поправила руками розкуйовджене волосся і вийшла завулком на вулицю Ватутіна. А назустріч йшло троє…
– І ти глупої ночі ходиш через яр сама? – запитав найвищий.
– А то не бачиш? – огризнулася вона.
– Не надумала? Надумаєш, будеш ходити вулицею, а не ярами шастати.
– Скільки тобі можна казати? Не надумаю…
– Ну що ж – так і посивієш в дівках, а я буду квасити морди всім, хто наблизиться до тебе.
Говорив правду. Її колишньому однокласникові він зламав руку, якомусь хлопчині прямо біля клубу заводу «Комунар» перед сеансом кіно повибивав зуби. І не було на те ніякої ради… Вона це знала… І вже, сидячи вдома на ліжку в куцій льолі, обіймала подушку обома руками й з досади прикушувала кінчик наволочки.
А студент довго стояв над яром, не знаючи до пуття дороги назад. Він взагалі так ніколи нічого й не буде знати. Хоча – ні, він знатиме багато наукових формул, але жодна з них не допоможе знайти відповіді на вкрай важливе питання. Коли йтиме назустріч повні в центр провінційного містечка, жаль ступатиме за ним слід у слід.
Через кілька літ він приїде до мамки в гості з пишною дружиною, вони прогулюватимуться довгою алеєю парку, який тепер називатиметься Центральним. У тому парку вже провалиться крізь землю танцмайданчик, і на тому місці стоятиме пусткою якась споруда для новоприбульців… А назустріч йтиме безіменна, все така ж чорноброва і занадто впізнавана, і занадто схожа на себе юну. Він прошиє її наскрізь очима, пригальмує…
– Ти її знаєш? – мовить дружина, помітивши розгубленість в його погляді і незграбність у ході.
Він нічого не скаже на те. І не зупиниться. Йтиме мимо себе самого, мимо своєї юності серед білого дня, а бачитиме ніч і повню в півнеба… І вкотре голову розірве навпіл одне-єдине питання: ну чому, чому вона пішла від нього далекої срібної ночі в той яр?

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий