Вона – Україна

Вона – Україна

Ці слова вже давно переповнили мою душу, і тому дуже важко говорити про неї в минулому часі. Розум відмовляється сприймати сумну данність – уже п’ятнадцять літ минуло відтоді, як відійшла у засвіти Раїса Панасівна Кириченко. Глибоко переконаний, що такі почуття обіймають серця мільйонів українців і не тільки… Згадаймо пісню нашого земляка Валерія Соколика на слова Ніни Шакун у виконанні Раїси Кириченко:
«Я – Україна,
Земля, що помічена болем,
Птаха, що довго чекала на волю,
Я – зранений край, де пахне полином.
Я – спів у саду солов’їнім».
Хто бачив і чув воістину народну артистку під час цього співу, той ніколи не забуде силу духу, що обіймав присутніх. Багатотисячні зали нашої Батьківщини і світу зустрічали її стоячи, і в тому була найвища оцінка, найщиріша любов до співачки, бо всі відчували, що її голосом справді співає Україна.

«Так, ніяких сліз! Усе буде добре!..»

Щось додати важко, а в моїй пам’яті довічно зберігаються події, коли в спекотному липні Раїса натхненно виступає перед жниварями. І ніхто тоді навіть не міг здогадатися, що її неповторної сили і краси голос лунає наперекір тяжкій хворобі. Хвороба не відступає, але й Раїса не здається. Її вже полонили вчені спеціалісти столичного інституту, які одностайно наполягають, що треба їхати до Німеччини. Наша славна землячка Лариса Король пооббивала всі високі бюрократичні пороги, найвищі здолав тоді народний депутат Леонід Вернигора, Українське радіо періодично зверталося із закликом про допомогу до людей і влади, а найбільший ворог з уряду цинічно «пояснював», як важко відшукати в державі двадцять тисяч німецьких марок, бо він не вірив Раїсі Кириченко, не вірив Україні, бо, як показало життя, понад усе любив гроші, крадені у свого ж народу.
Всіх обіймав жах, а Раїса вірила в добро. І воно не обминуло її. Лариса Король переконала працівників посольства Німеччини в Україні порушити їхню пунктуальність і вийти на роботу вихідного суботнього дня. Дипломати вийшли, аби видати візу навіть без грошей, хоча б під якусь гарантію, але ні грошей, ні гарантійного листа, а я чогось думаю, що ні краплини людської совісті, у тодішнього глави нашого уряду не знайшлося. Важку задачу, на щастя, розв’язали німці: працівник посольства пан Шнакенберг і Бено Азоліні. Останній замість передоплати за лікування заставив свій будинок.
Це відомі болючі факти з життя нашої справді народної артистки, як і відомо те, що німці після багатьох хірургічних операцій запропонували Раїсі Панасівні швидкий шлях одужання при умові прийняття їхнього громадянства. Вона обрала важчий для себе варіант – Україну. А вже потім своїми піснями вона пояснила усім нам, що для неї поняття Мати і Україна аж ніяк не роздільні, бо немає у світі такої ціни, щоб можна було про це навіть заїкатися. Вона співала «Я горда жінка», а ми, її друзі, знали, що вона і сильна, вольова, смілива і мужня, чуйна і щира українська жінка.
Під час нашої зустрічі в аеропорту «Бориспіль» вона, перебуваючи в нелегкому стані, відмовилася сідати в машину швидкої допомоги і попередила жіночу частину нашої делегації словами: «Так, ніяких сліз! Усе буде добре! Їдемо до Полтави, Вікторе Андрійовичу», – це вже вона звернулася до мого водія Віктора Тарана. А потім тут же щиросердечно заявила кореспонденту Українського радіо Ніні Ляпаненко: «Я вдячна всім, хто вимолив мене у Бога».

На критичній межі

Ту її вдячність незабаром відчула вся Україна. Кожен із нас, від пересічного громадянина до президента, зрозумів, як не вистачало її голосу, коли на початку нового століття всі ми блукали в політичному роздоріжжі. А коли зазвучали її пісні «Хата моя, біла хата», «Звучи, рідна мово», «Я – козачка твоя», «Я – Україна», в нашого народу з’являлися сили, що піднімали дух. Я низько схиляю голову перед авторами цих видатних творів Анатолієм Пашкевичем, Дмитром Луценком, Олексієм Семеновим, Андрієм Демиденком, Миколою Збарнацьким, Надією Галковською, Валерієм Соколиком і Ніною Шакун, але і тоді, і тепер вони сприймаються як пісні Раїси Кириченко.
Вона щиро і мужньо несла їх до людей, заборонивши рідним і друзям навіть згадувати про недугу. Ніхто не мав знати, яких фізичних зусиль коштували їй особисто великі концерти в Палаці «Україна», в Палаці культури «Миргород», у Полтавському театрі імені Гоголя, на сценах міських, районних і сільських залів. Тільки рідний чоловік Микола Михайлович Кириченко знав, що вона грає на критичній межі. Їй необхідно відпочивати, а вона на сцені, треба вживати ліки, а вона співає, віддаючи себе пісні, віддаючи пісню людям як подяку за те, що молилися за неї.
Особливо пам’ятним був мені її подячний, благодійний концерт у нашому, полтавському, театрі. Емоції глядачів зашкалювали. Кожна її пісня викликала шквал емоцій, а Раїса співала без перепочинку. Вона ледь стояла на сцені з величезним оберемком троянд, а за кулісами стояв з лікарями Микола Кириченко і молився, аби вона вистояла. Небезпека була ще й у тому, що її каблук знаходився за сантиметр від великої щілини поворотного сценічного круга. Варто їй було ледь оступитися, каблук міг застрягнути в тій щілині, й могло статися непоправне.
– Що робити? – розгублено запитав тоді мене Микола Михайлович, тримаючи в одній руці пігулки, а в іншій – склянку з водою.
Не вагаючись, я пішов на сцену до Раїси, нахилився до неї, аби забрати той оберемок квітів, і тихо шепнув на вухо: «Зроби крок уперед, поклонись і – негайно до Миколи. Треба прийняти ліки». Вона елегантно зробила крок уперед, вклонилася до присутніх у залі й продовжила співати. А вже потім, через деякий час, за кулісами пояснювала розгублено-схвильованому чоловікові, що раніше не могла залишити сцену: «Ну, як же я піду, коли люди просять, чуєш, як вони аплодують? Я повинна йти до них…» І пішла, і співала на повну силу. Зал наповнювався емоціями, люди раділи і були щасливі тому, що вона була з ними. І ніхто не міг знати, які тяжкі реанімаційні заходи чекають на неї вдома. Та її вже ніщо не могло злякати. А з тим же каблуком все ж таки трапилася пригода в Палаці культури «Миргород» під час загальнообласного благодійного концерту. Через чиюсь необережність на сцені лежав недостатньо заізольований електричний кабель. Ось на нього і наступила Раїса отим каблуком. Трапився спалах, погасло світло, а вона співала, поки не відновили освітлення. Як розповідала Раїса Панасівна, раніше в неї щось подібне було на одній із сцен Нью-Йорка, коли вона не бачила залу, а лише чула стукіт сидінь і подумала, що глядачі покинули концерт. Та вона продовжувала співати, а коли ввімкнули світло, то побачила, що всі слухають її стоячи.

Вона – Україна
Бено Азоліні, Ніна Ляпаненко, Микола Ляпаненко, родичі сім’ї Кириченків, Олексій Чухрай, Валентина Чухрай, Лариса Король.

Пам’ять бережуть роки

Я вже зізнався, що говорити про нашу Раїсу Панасівну Кириченко – Героя України, повного кавалера ордена княгині Ольги, лауреата Національної премії імені Тараса Григоровича Шевченка, народну артистку України – в минулому часі важко, а тепер думаю, що це вже й неможливо. Бо, як би там не було, а душу кожного українця (і мою також) гріє те, що у нас виростають послідовниці славної Берегині Оксана Калінчук, Олена Білокінь, Ярослава Руденко, Наталка Шинкаренко і Наталка Шевченко. Вони різного віку, різних смаків і творчих вподобань та можливостей, але єдині в любові до Раїси Кириченко і в благородному прагненні бути схожими на неї.
Не можна говорити про Раїсу Кириченко в минулому часі ще й тому, що душа наповнюється краплинками щастя, коли йдеш по вулиці, освяченій її іменем. Щира подяка всім, хто по копійці скидався на пам’ятник, і тим, чиїми стараннями він споруджений і дооздоблений величною підковою з червоного граніту, на якому пломеніє іменний напис. Цю дорогу й необхідну деталь виготовили справжні українські мужчини Вадим Голобородов і Олександр Удовіченко власним коштом.
Гріє душу і подвижницька діяльність киянина Ярослава Гав’юка, котрий ось уже кілька років підряд організовує всеукраїнські фестивалі «Пам’ять бережуть роки», присвячені Раїсі Кириченко.
Отже, навіть в умовах нинішньої соціально-політичної турбулентності життєтворний голос Раїси Кириченко не потонув і не потоне ніколи, бо його завжди не вистачатиме Україні й кожному з нас.
Тому й теплиться надія, що у списку почесних громадян Полтави невдовзі з’явиться також ім’я Раїси Кириченко. Ніхто ж не стане заперечувати, що її образ стократ світліший від Вєрки Сердючки.
А ще я переконаний, що невмируща душа самої народної артистки наповнилася б щирою радістю, аби на нашій благословенній Полтавській землі ми угледіли, виростили і підняли до її рівня ще не одну яскраву зірочку, котра спалахне яскравим сяйвом і зможе сміливо й відверто, на повен голос промовити: «Я – Україна!»
Тож, як би тяжко нам не було, не згадуймо Раїсу Кириченко в минулому часі, бо вона справді – Україна.

Микола ЛЯПАНЕНКО.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий