«Вона жила однією ідеєю: вільна Україна»

«Вона жила однією ідеєю: вільна Україна»

До 115-річчя козацької матері Оксани Мешко

У дисидентському русі 60–80-х років XX століття Полтавщина не стала регіоном, котрий би дав плеяді опозиціонерів чисельне поповнення. Проте, як відомо, і загальна кількість дисидентів не була великою. Українські правозахисники протистояли системі не числом, а гідним подиву моральним потенціалом.
Серед українських правозахисників зазначеного періоду була низка інтелектуалів, котрі стали б окрасою будь-якої європейської нації: генерал Петро Григоренко, письменник Микола Руденко, юрист Левко Лук’яненко, журналіст В’ячеслав Чорновіл, літературознавець Євген Сверстюк, поети Василь Стус, Василь Симоненко та багато інших, хто поставив перед собою мету боротися з тоталітаризмом відкрито й ненасильницькими методами.
Яскравим прикладом такої особистості є, безсумнівно, постать нашої землячки Оксани Яківни Мешко, котру учасники дисидентського руху називали «козацькою матір’ю», вкладаючи в цю метафору передусім готовність стійкої, незламної жінки до жертовної боротьби. Оксана Яківна ввійшла в історію українського правозахисного руху як видатна громадська діячка, співзасновниця і лідер Української Гельсінської групи. Драматична, сповнена самовідданою материнською любов’ю, турботою про захист прав і гідності кожного громадянина України, боротьбою з тоталітаризмом доля нашої землячки пояснює глибоку суть іще однієї характеристики Оксани Яківни як «матері української демократії».

Поневіряння, арешти, ув’язнення

Народилася Оксана Яківна Мешко 30 січня 1905 року в містечку Старі Санжари на Полтавщині, у малоземельній хліборобській, колись козацькій родині. Батько любив працювати на землі, тому скінчив садівничу школу в Полтаві, але, щоб прогодувати сім’ю, мусив ще й крамарювати. Торгувала і її мати, котру односельці поважали за добру та товариську вдачу. Ось як Оксана Яківна описує свою малу батьківщину: «Це мальовничий куточок України над річкою Ворсклою. П’ять церков височіли своїми дзвіницями. Село на п’яти пагорбах, живе, веселе, з млинами, а вечорами з піснями, що й зараз їх можна почути, але вже не на вулиці, а тільки в гуртках співочих».
У 1920 році було заарештовано і розстріляно 42-річного батька Оксани Яківни без будь-якої особистої провини перед радянською владою, разом з іншими заложниками, за невиконання волостю продподатку. Роком раніше вбито її старшого брата Євгена Мешка, активного члена «Просвіти». Дві сестри – Віра та Катерина, а також брат Іван розійшлися по Україні. Щоб якось вижити у ситуації, що склалася, у 1920 році Оксана Яківна переїхала до Полтави, де навчалася у Першій українській гімназії, а згодом почала працювати.
У 1927 році Оксана Мешко вступила на хімічний факультет Інституту Народної Освіти в Дніпропетровську. Упродовж навчання її кілька разів виключали з інституту за «соцпоходження», та вона кожного разу, спираючись на існуюче законодавство, відновлювалася.
У 1930 році вона вийшла заміж за колишнього члена Української комуністичної партії Федора Сергієнка, який свого часу, як і інші «укапісти», відсидів ув’язнення в тюрмі на Холодній Горі в Харкові. Своїх синів Євгена та Олександра (відповідно 1930 та 1932 років народження) Оксані Мешко довелося ростити у тяжкі часи голодомору. А коли чоловіка, Федора Сергієнка, вдруге заарештували у 1935 році, то упродовж дев’яти місяців Оксана Яківна зверталася до посадових осіб та різних інстанцій з проханням про його звільнення. Чоловіка звільнили, однак він змушений був погодитись на підписку про співпрацю з органами НКВС та виїхати на Урал – спочатку до Магнітогорська, потім до Челябінська.
Сім’я у складі самої Оксани Яківни, її матері Марії та двох синів Євгена і Олеся бідувала, хоча вона, попри значний психологічний тиск, працювала молодшим науковим співробітником хімічної лабораторії у науково-дослідному інституті зернового господарства. Однак у розпал так званої «єжовщини» її звільнили з роботи під приводом скорочення штатів. Розуміючи, що в Україні вона буде під наглядом НКВС, Оксана Яківна разом із синами переїздить до Тамбова, де вже мешкав її чоловік Федір Сергієнко.
З початком радянсько-німецької війни у червні 1941 року чоловіка Оксани Яківни було мобілізовано до Червоної Армії, а під час нальоту німецької авіації загинув їхній старший син Євген. Вже у травні 1944 року Оксана Яківна разом з сином Олесем повернулися в Україну, й у 1945 році з матір’ю та чоловіком поселилися у Києві. Згодом до неї переїхала старша сестра Віра Худенко. Незважаючи на ту обставину, що сестрин син воював у лавах Української Повстанської Армії, Оксана Яківна Мешко, ризикуючи родинним благополуччям, надала їй притулок, знайшла роботу. Та за доносом Віру Худенко було заарештовано. Оксана Мешко зверталася до прокуратури, приймалень МДБ та юридичних консультацій. Ці клопоти про сестру вирішили і її власну долю: 19 лютого 1947 року її теж було заарештовано. Сестер звинуватили у намірах вчинити терористичний замах на першого секретаря ЦК КПУ(б) Микиту Хрущова. Допитували 21 ніч поспіль, а вдень за дрімання саджали до карцеру. Ось як згадує ці важкі часи Оксана Яківна: «Нічні допити починалися через 30–40 хвилин після «отбою», а закінчувалися за годину, часом менше перед «підйомом». Можна було сидіти на ліжку, але не лежати. За «клювання носом» саджали до карцеру в холодний підвал і забирали верхній теплий одяг. Карцер без ліжка і «тюфляка», пайок – 300 гр. хліба і двічі окріп. Часом за дрімання саджали в бокс, де швидко бракло повітря і я непритомніла. Тоді вгорі відчиняли кватирку, що виходила на коридор, і наглядач брутально мені погрожував та докоряв за мою «упертість» і «недисциплінованість». У такий спосіб слідчий робив собі «передишку», а я продовжувала «не зізнаватися».
Через сім місяців, уже у в’язниці Москви, сестрам винесли заочний вирок – по 10 років виправно-трудових таборів. У Москві шляхи Віри Худенко та Оксани Мешко розійшлися: Віру заслали до Кемеровської області, а сестру – до Ухти в Комі АРСР.

«Ми не тільки довбали камінь, ми й вантажили його…»

Спочатку Оксана Мешко працювала у сільгоспзоні, а навесні 1949 року її було переведено до Іркутських каменоломень. Оксана Мешко згадувала:«Ми не тільки довбали камінь, ми й вантажили його спочатку на автомашини, а потім – і на залізничні платформи, підкачували камінні брили на лагах з тим же пристрасним рефреном під команду: «… подняли, котим разом, дружнее, еще, еще раз…». У цих нелюдських умовах вона підірвала своє здоров’я і навесні була комісована як недужа. До Києва Оксана Яківна повернулася у червні 1956 року. Повністю реабілітовано її було 11 липня цього ж року.
Оксана Яківна з сином жили у той час у Києві за адресою вул. Верболозна, 16. Син – Олесь Сергієнко – у 1963 році вступив до Київського медичного інституту і сумлінно вчився, багато читав, його допитливий розум все частіше критично, а часом і радикально, оцінював навколишню дійсність. Адже після рішень XX з’їзду КПРС настала «хрущовська відлига», котра вивільнила творчу енергію невеликої частини інтелігенції старшого покоління і породила покоління шістдесятників. Оксана Яківна Мешко також активно долучилася до громадсько-культурницької діяльності шістдесятників. Сама вона так описує ті події: «Знайшла людей, прихильних до цієї ідеї, людей, які не питали, скільки їм заплатять за виступ. Я тільки говорила одне: «На громадських засадах». І – о диво! Люди з філармонії, з усіх культурних установ – ніхто ніколи не відмовлявся взяти участь. У двадцяти школах Києва, клубах різних підприємств, науково-дослідних інститутах провели ранки і вечори на теми української класики: ювілеї Шевченка, Франка, Лесі Українки. Роки 1963–1968, ні, навіть до 1969, цілих шість років я жила цим. Я побачила, що Київ живий, що люди спрагли до роботи культурно-духовної».
У цей час сина Оксани Яківни Мешко, активного учасника суспільно-політичного руху, було звільнено з роботи за промову на похоронах Алли Горської – відомої художниці, члена київського Клубу творчої молоді, котру по-звірячому вбила влада. У виступі О.Сергієнка пролунала думка про справжні причини загибелі художниці – розправу за її волелюбні погляди. Олеся Сергієнка разом з сотнею українських дисидентів було заарештовано 12 січня 1972 року, тож цей «генеральний погром» дисидентства не випадково відзначається нині як день українських політв’язнів.
Справа Олеся Сергієнка, як і інших заарештованих, була явно сфальсифікованою. Так, речовим доказом обвинувачення виступала навіть книга «Ленін про національну політику на Україні». Наполегливий захист сина зробив Оксану Яківну найактивнішою правозахисницею. Її пристрасні, стилістично довершені заяви ґрунтувалися на знанні законів, почутті своєї правоти і моральної переваги, стали яскравими зразками правозахисної публіцистики. Це був голос уже не просто матері на захист сина, а відкрита боротьба за права людини.
Улітку й восени 1972 року відбулося декілька закритих судових процесів з жорстокими вироками за ст. 62 КК УРСР. Зокрема сина Оксани Яківни Олеся Сергієнка засудили до семи років таборів суворого режиму й трьох років заслання тільки за те, що в нього знайшли самвидавчу працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» з позначками на полях. Сергієнка звинуватили в тому, що він редагував частину праці І.Дзюби.

Сумління нації

Після арештів інтелігенції 1972 року в духовно розореному українському Києві, здавалося, не залишалося жодної незломленої, не забрудненої каяттям душі. І все ж декількох незламних нащадки згодом наречуть «сумлінням нації». Серед тих, хто «сіяв квітки на морозі», була й Оксана Яківна Мешко, котру увесь Київ шанобливо називав тоді «бабою Оксаною».
Особлива сторінка в житті Оксани Яківни Мешко пов’язана з діяльністю Української Гельсінкської Групи. Ось як згадує ці події Оксана Яківна: «До мене прийшов у 1976 році, восени, Микола Данилович Руденко зі своєю дружиною Раїсою з пропозицією вступити до Української громадської групи сприяння виконанню гельсінкських угод… От я сіла і задумалася. Кажу: «Нас зараз тільки двоє». «Нас буде більше, Оксано Яківно, не бійтеся, що нас двоє. Ми тільки складаємо з вами серцевину. Буде більше». Кажу: «Але ви знаєте, що всі ми будемо потім заарештовані?» «Та ну, ні! – тут уже він сміявся. – Та не будемо ми заарештовані!» Кажу: «Будемо ми заарештовані. Бо вовк линяє, але шкуру не міняє. Я оце тепер, товаришу Руденко, захищаючи свого сина і стикаючися з нашими судовими, державними інституціями, з юстицією, переконалася, що це те ж саме: ми будемо заарештовані. Але я вам хочу сказати – не смійтеся – я не боюся, що буду заарештована. Бо мені навіть краще, щоб я була заарештована. Бо мені жити тепер тяжко. Я не можу більше так жити». Я згодилася, я стала другою».
Перших сміливців, які заснували Українську громадську групу, було десятеро. Це були Микола Руденко, Оксана Мешко, Микола Матусевич, Мирослав Маринович, Ніна Строката-Караванська, Левко Лук’яненко, Іван Кандиба, Петро Григоренко (як московський координатор), Олекса Тихий, Олесь Бердник. Усі вони підписались під «Декларацією Української Громадської Групи Сприяння Виконанню Гельсінкських Угод» 9 листопада 1976 року. Ось цілі, що їх поставила перед собою група: «1. Сприяти ознайомленню широких кіл української громадськості з декларацією Прав Людини. 2. Активно сприяти виконанню гуманітарних статей Прикінцевого Акту Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі. 3. З метою вільного обміну інформацією та ідеями домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси, створення незалежних прес-агентств тощо».
Як свідчить Оксана Яківна, «це була перша в нашій історії боротьба легальна. Ми в своїх правозахисних документах – бо основна наша ідея: захист прав людини і захист прав нації – покликались на Прикінцевий акт Гельсінкських домовленостей і свої документи офіційно розсилали урядам 32-х країн Європи, США й Канади, а 35-ту – радянському урядові. Це була перша нагода, яку не можна було зігнорувати, на яку не можна було не опертися. Це була нагода на підставі міжнародних правових документів боротися з ними».

Вовк линяє, та шкури не міняє

Оксана Яківна Мешко стала першою жертвою органів КДБ серед членів Гельсінкської групи. Так, у «Повідомленні», датованому 12 листопада 1976 року, говориться: «У перший день створення Групи був зорганізований бандитський напад на помешкання Миколи Руденка, і тоді каменем була поранена член Групи Оксана Мешко». Міліція відмовилася розслідувати цей злочин. З цього моменту й до часу остаточної ліквідації (фактично розгрому) УГГ на початку 1980-х років Група була об’єктом інтенсивних переслідувань і репресій.
Документ про напад на засновників УГГ був переданий Миколою Руденком кореспондентові західнонімецького телебачення Бердну Нільсенові Штокбі.
У відповідь органи КДБ розпочали обшуки та вилучення машинописних текстів, книг, чистого і копіювального паперу, друкарських машинок, фотознімків і фотоапаратів, вирізок з газет, журналів, у тому числі радянських грошей (готівки та ощадних книжок), різних документів. Однак, незважаючи на це, Оксана Яківна продовжувала діяльність в УГГ.
Активність правозахисників викликала репресії органів КДБ. 3 лютого 1977 року був заарештований Олекса Тихий, а 5 лютого – Микола Руденко, 23 квітня заарештовані Микола Матусевич та Мирослав Маринович. Дії влади лише зрадикалізували рух і Групу, котру фактично очолила Оксана Мешко. У відповідь на арешти у травні 1977 року Група звернулася із заявою до Президії Верховної Ради Української PCP, де було вказано на грубі порушення закону, допущені при затриманні. Група вимагала «…проінформувати громадськість республіки про арешти Миколи Руденка, Олекси Тихого; попередити заздалегідь про початок судового процесу; в період суду висвітлювати хід процесів у республіканських засобах масової інформації».

Не відступилася від совісті

Арешти тривали, і Оксана Яківна невдовзі лишилася чи не єдиною реально діючою учасницею Групи. Після арешту Миколи Руденка вирішено було не обирати нового голову УГГ, фактично ж координувала дії Оксана Яківна. Вона пильно охороняла чистоту Групи, ретельно, часом, здавалося, надто ревно перевіряючи кожного кандидата. За підрахунками дослідників, усього в Групі з 1976 до 1988 року була 41 особа, 39 із них були ув’язнені, провівши разом в неволі понад 550 років.
Всього з 11 меморандумів, що їх підготувала УГГ, Оксана Мешко була причетна до створення 6, за що до неї було застосовано один з найжахливіших методів репресивної практики 60–80-х років – ув’язнення у спеціальній психіатричній лікарні. Декілька місяців провела жінка у Павлівській психіатричці. Після звільнення з лікарні на волі пробула недовго. 12 жовтня 1980 року в неї відбувся обшук – КДБ порушив нову кримінальну справу про «антирадянську агітацію та пропаганду». Київський суд розглянув її 5–7 січня 1981 року і виніс вирок: 6 місяців ув’язнення та 5 років заслання. Етап на заслання в село Аян на березі Охотського моря тривав 105 днів: «Найдовший етап… Я не знаю, чи ще хто-небудь із найтяжчих злочинців мав етап 105 днів, такий, як у мене. Я в багатьох людей питала, скільки вони були на етапі. Коли я називала ту цифру, люди бралися за голову…»
Свій термін ув’язнення і заслання Оксана Яківна добула до останнього дня, звільнилася 5 листопада 1985 року і повернулася до Києва. Впродовж 1988–1989 років мандрувала світом, популяризуючи українську ідею. Виступала в Австралії, США, Франції, зокрема на Світовому Конгресі Вільних Українців. Під час перебування у США у 1988 році Оксана Яківна зустрілася у Нью-Йорку із засновником УГГ Миколою Руденком.
Повернувшись в Україну, Оксана Яківна стала членом Координаційної Ради Української Гельсінкської Спілки, у яку була реорганізована УГГ.
29 квітня 1990 року вона відкривала Установчий з’їзд Української Республіканської Партії. Насамперед її стараннями у червні 1990 року було поновлено діяльність української правозахисної організації «Гельсінкі-90».
2 січня 1991 року перестало битися її серце. «Померла, як жила, – в дорозі, з повною ношею невідкладних справ», – писав Євген Сверстюк.
Оксана Яківна Мешко не відступилася від совісті та власних принципів, ставши яскравою представницею Полтавського краю у національному правозахисному русі. Як підкреслив укладач спогадів Оксани Яківни Василь Скрипка, «…вона жила однією ідеєю: вільна Україна. Ця ідея вела її все життя і, очевидно, давала здоров’я перенести неймовірні муки, тортури і злигодні. Я її якось назвав Залізною Леді, на що вона тільки вибачливо усміхнулася: «Хтось ще мені це казав».
***
Пам’ять про Оксану Яківну Мешко увічнена на її батьківщині у селі Старі Санжари. Її ім’я присвоєне у вересні 2002 року місцевій середній школі за участю відомих українських правозахисників Євгена Сверстюка та Василя Овсієнка. Тут створено меморіальну кімнату-музей української правозахисниці, на школі встановлена меморіальна дошка.
Водночас життя і діяльність нашої землячки ще чекає на своїх дослідників. Узагальнюючої праці, котра б систематично, всебічно і послідовно висвітлила життєвий шлях Оксани Мешко, поцінувала її внесок у правозахисний рух, усе ще немає. Це тим більше прикро, що Полтавщина, власне, не так і рясно представлена своїми вихідцями у діяльності інакомислячих, тож імена цих мужніх людей мають знати сучасники.
Дисиденти протистояли системі в умовах переважно ворожого ставлення до них з боку агресивно слухняної більшості. Знаючи, що їх очікує, все ж таки за окремими винятками боролися, залишаючись вірними собі і своїй правді. В суспільстві, де панувала подвійна мораль, така позиція набувала неоціненної ваги. Відомий дослідник політичної думки Іван Лисяк-Рудницький відзначав: «…підтверджена фактами значущість українських дисидентів не викликає сумнівів. Жертовність цих хоробрих чоловіків і жінок свідчить про незламний дух української нації, їхня боротьба за людські й національні права узгоджується з тенденцією світового загальнолюдського поступу в дусі свободи».

Тетяна ДЕМИДЕНКО
Кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Полтавського національного педагогічного університету
імені В. Г. Короленка

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий