Вони тримають наше небо…

Вони тримають наше небо…

Особливих, пам’ятних дат у нашому щорічному календарі побільшало, але, на жаль, не спонукають вони щось святкувати, скоріше – думати, аналізувати, осмислювати і діяти. Такими стали два дні в лютому: 20-го відзначаємо День Героїв Небесної Сотні, 26-го – початок війни Росії проти України.

Борітеся – поборете!

Для нас, живих свідків реальних історичних подій, важливо саме в ці дні згадати, пом’янути добрим словом людей, які жили поруч у часі, які жертовно віддали своє життя за нас, за свій народ. За наш із вами вибір, який так розлютив, як нам здавалося, нашого брата – північного сусіда. Ще й до того там, за порєбріком, не могли навіть уявити Україну незалежною й самостійною, марили про спільне повернення в совкове минуле, аж тут – європейський вибір, прагнення стати сучасною європейською державою, і – без них, “братів”, що уявляли себе старшими й вищими. Для путінської Росії то було неймовірне зухвальство, і вона зробила все, щоб тоді, у листопаді 2013-го, Янукович не підписав Угоду про асоціацію з ЄС, на яку мільйони українців так чекали. Пам’ятаємо, як тоді, у відповідь на рішення азаровського Кабміну відмовитися від євроінтеграції, люди миттєво вийшли на Майдан – із прапорами ЄС, скандуючи: “Україна – це Європа!”. З того починалася Революція Гідності, ніхто не знав, що чекає попереду, але то був порив, який не спинити, – в першу чергу молодь ішла відстоювати своє право жити по-людськи, за європейськими нормами, протестуючи проти корупції в усіх сферах, проти свавілля влади і правоохоронних органів, тиску на підприємців, зубожіння, безправ’я. На клич Майдану хлопці (переважно хлопці) з усіх куточків України мчали в столицю, вже у січні 2014-го звучав їм символічно й урочо уривок із “Кавказу” Тараса Шевченка з уст бійця 3-ї сотні Самооборони Майдану двадцятирічного Сергія Нігояна. Він також не стерпів побиття “Беркутом” студентів і відчув, що повинен бути серед протестантів, і стояти до кінця:
І вам слава, сині гори,
Кригою окуті.
І вам, лицарі великі,
Богом не забуті.
Борітеся – поборете!
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!
Господи, скільки символічних знаків переплелося тоді! Вірменин по крові, українець по духу Сергій Нігоян, перший із Героїв Небесної Сотні, був застрелений біля стадіону “Динамо” у День Соборності України, 22 січня. Того ж дня із мстивою кулею в серці впав на Грушевського білорус Михайло Жизневський, який був членом Самооборони Майдану від самого початку. А початок припав на 21 листопада, коли відзначалися річниця Помаранчевої революції (2004) і велике християнське свято – день архистратига Михаїла, архангела, головного воїна у битві добра і зла, який переміг сатану. Там, на Майдані, втілений у скульптурі, він тримає у правій руці свій вогняний меч, він тримав його над майданівцями, над столицею, що палала у вогні.

Духовні символи й історичні паралелі

“Не питайте москаля, биться чи мириться. Три струни на балалайці, а на кобзі – тридцять” – цю пісню співав на Майдані колоритний гуцул у серпні 1919-го, розповідав в інтерв’ю для нашої газети письменник Василь Шкляр. І це було на тому ж місці, тільки тоді воно називавалося не Майданом Незалежності, а Думською площею. Денікінці рухалися по Інститутській у бік Хрещатика, генерали вели перемовини, а москалі тим часом оточили й роззброїли українців. На тому місці, де курінний Осип Станімір перепинив денікінців, де відбувалося протистояння з москалями, виросла перша барикада Майдану – Львівська брама. Коли почали стріляти і генерал Антін Кравс поїхав на перемовини, саме на тому місці, де починається вулиця Грушевського (тоді – Олександрівська), автомобіль генерала було підбито. На тому місці виросла друга велика барикада нашого Майдану. Наша українська історія постійно повторюється, наголошує письменник, але ми, на жаль, не вміємо засвоювати її уроків.
20 лютого 2014-го майданівці перейшли в контрнаступ, зайняли Український Дім, Жовтневий палац, відтіснили силовиків до урядового кварталу. Вже було багато втрат. 18 лютого від пострілу впритул в обличчя на перехресті Інститутської і Кріпосного провулку загинув Ігор Сердюк із Кременчука. Ще двоє з Небесної Сотні – наші земляки Андрій Черненко з Гребінківського району і кременчужанин Євген Случак. Загалом у ті дні, з 18 по 21 лютого, на Майдані загинуло понад 100 осіб. Наша Небесна Сотня, чота наших ангелів над рідною Україною. Пам’ятаємо, знаємо багатьох в обличчя, вони – пекуча рана наших сердець, вершина душевних потрясінь і захоплення: які вони справжні, надійні, ми й не знали, що такі живуть поруч.
Того ж таки 20 лютого снайпер поцілив у голову 19-річному Устимові Голоднюку, пробивши тепер усьому світові відому його блакитну миротворчу каску, і тут читаємо знаки: хлопець навчався у Львівському державному ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крутів. Ім’я мав на честь Устима Кармелюка – бунтаря, захисника українського народу, перекладається воно як “справедливий”. Це він застеріг нас усіх, залишивши в соцмережі останній запис: “Рабів до раю не пускають”. І тримає нам небо, щоб воно не падало. А отой хлопчик кучерявий, Роман Гурик, що його того ж дня зупинив на Інститутській постріл у голову, він став шостим у сім’ї Гуриків, хто загинув за Україну: предки Романа були воїнами УПА. Старовинна лемківська пісня “Плине кача…” у виконанні гурту “Пікардійська Терція” прозвучала вперше на Майдані під час прощання із Михайлом Жизневським. І стала болісним неофіційним гімном Небесної Сотні. Та кача довіку рватиме материнське серце України…

Українська гідність, кремлівська лють

Невідомо, як складалося б наше життя після Майдану, якби тоді ж не почалася збройна агресія Росії проти України. У відповідь на перемогу Революції Гідності. Там зашкалювала лють, бо саме гідність українців вражала. Цими днями французький фотограф Ерік Буве, який знімав у багатьох гарячих точках, написав: “Поранені на Інститутській не плакали, не кричали. Я бачив багато таких сцен у різних куточках світу. Люди зазвичай впадають у паніку, але не в Києві. Хлопці йшли з палицями вперед, прикриваючись щитами, мовчазні, спокійні. Думав, чи ви здуріли: ви ж ідете проти озброєних із голими руками. Єдиний шум – постріли із протилежного боку. Це було так дивно: люди йшли назустріч смерті зі спокоєм і гідністю”.
26 лютого 2014-го – ця дата не вважається остаточною у позначенні початку війни Росії проти України. Вона, найімовірніше, тимчасова, бо як початок можна називати різні дати – раніше й пізніше. Згодом історики можуть обрати те ж 20 лютого 2014-го, коли почалася військова операція збройних сил РФ із захоплення Кримського півострова. Навіть на їхній відомчій медалі “За повернення Криму” цю дату викарбувано заздалегідь. Існує багато аргументованих свідчень про те, що насправді ця війна готувалася дуже давно.
“Росія ніколи ні на кого першою не нападала”, – люблять виголошувати апологети “руського міра”. Знаємо ціну цим брехливим лозунгам. Є історичний список, який засвідчує: “від середини 16 століття й до сьогодні Московія-Росія брала участь у 75 різноманітних війнах, конфліктах і військових операціях. Це виходить одна війна на 7–8 років… Так от, ПОНАД ПІВСОТНІ, тобто майже 70%, із них було РОЗПОЧАТО САМЕ РОСІЄЮ. Росія почала ці війни безпосередньо сама або ж у союзі з іншими державами (таких випадків якраз не дуже багато)”.
За найсвіжішими даними ООН, із початку війни на Донбасі загинули близько 13 тисяч осіб, близько 30 тисяч поранено.

“Не продайте хлопців за гречку”

Російська правозахисниця Олена Васильєва заявляє, що на сьогодні не менше 70 тисяч росіян загинули в ході збройного конфлікту на Донбасі. “Вантаж 200” з України надходить постійно, масові поховання останніми роками з’явилися по всій Росії.
Повне нехтування нормами міжнародного права – такі “правила гри” країни-агресорки.
Неможливо передати словами біль наших матерів, дружин, дітей, які вже п’ять років поспіль втрачають своїх рідних на війні. І так само не передати нашої глибокої вдячності воїнам, які сьогодні тримають небо над Україною. Маємо щодня пам’ятати про те, що ця війна стосується кожного із нас. І якщо нам не випало стояти на передовій із зброєю в руках, падати під кулями, то мусимо хоч би почути заклик, нині такий популярний у соцмережах: пам’ятайте про тих, кого вже немає серед живих. І про тих, хто сьогодні на передовій. “Не продайте хлопців за гречку, 200 грн і порожні обіцянки!”
На жаль, війна триває, гібридна війна. Її найнесподіваніші прояви бачимо щодня. Українська історія постійно повторюється, і, прагнучи перемоги, мабуть, щонайперше – маємо йти до єдності між собою, колись же треба засвоїти уроки, важливі для нації. Щоб дітям і внукам не випало складати іспити, які ми не змогли…

Лідія ВІЦЕНЯ.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий