Вони ждуть. Вони мріють. Вони вірять…

Вони ждуть. Вони мріють. Вони вірять…

Наталія зупинилася на виході із магазину і тривожно-засмученим поглядом обвела автомобільну стоянку. Доки йшла до своїх стареньких «Жигулів», намагалася зрозуміти, чому так раптом змінився її настрій. Годину тому вона, посміхаючись, попрощалася зі своїми учнями. Заняття пройшло гарно, вихованці старалися робити все, як вона показувала. Щоб читач зрозумів обставини, поясню: Наталія Михайлівна – майстер виробничого навчання. Вона одна із тих, хто навчає майбутніх кухарів, кондитерів, офіціантів. Спілкування з молоддю завжди приносило їй радість. Так було і сьогодні. Звідки ж прийшла ця хвиля пригніченого настрою? Наталя відчинила дверцята автомобіля, поставила сумку із продуктами … і все зрозуміла. Цього разу пакет із покупками був занадто легким. Жінка звикла до солідних закупів. Дома – троє чоловіків. За стіл сідали козацькою ватагою та з гарненьким апетитом, тож і готувала вечерю жінка ґрунтовно. А тепер вони за столом тільки удвох: вона та молодший синок Сашко.
Наталя згадала, як два місяці тому на цьому ж місці, біля магазину, розмовляла по телефону із старшим: «Мамо, яка дата стоїть у моєму шкільному атестаті? Тільки скажи точно».
Її нічого не здивувало в цьому питанні, бо хлопець поїхав вступати до вишу. Рік тому він закінчив медичний коледж, попрацював у селі фельдшером і вирішив здобувати вищу освіту. Недавно телефонував, хвалився, що у студенти його прийняли. Отже, якісь анкети заповнює.
«Червень 2018-го», – з готовністю підказала хлопцеві.
Перекинулися ще парою слів і розмову закінчили. А вже дома увечері чоловік розказав Наталі, що їхній Володя підписав контракт із ЗСУ.
«Як контракт? А як же інститут?» – Наталя від несподіванки вкрай розхвилювалася.
«Сказав, що інститут нікуди не дінеться, а його навички дуже потрібні хлопцям на «передку». Тобі ж нічого не говорив, бо не хотів завчасно нервувати, попросив мене розповісти», – повідомив чоловік.
Згадала, як була здивувалася, коли Вова після школи заявив, що піде вчитися в медичне училище. З дитинства хлопчика звали «солдатьонок». Ще з молодших класів не пропустив жодного тренування клубу «Гвардія». Керівник юних гвардійців Микола Віталійович був для нього беззаперечним авторитетом. Коли розказував про фізичну підготовку, про вправи зі зброєю і форсування перешкод, очі аж сяяли. Тож батьки були впевнені, що їхнього старшого чекає військове училище. А вчитися пішов на медика.
Доля все-таки знайшла хлопця. В кінці 2021 року Володимир став військовим медиком однієї з десантно-штурмових бригад. За кілька місяців він вже мав погони сержанта. Бойовий медик бригади має велику ношу відповідальності. Розповідав матері про армійські будні, дуже переймався, що часом хлопці неуважно слухають інструктажі. А від їхньої обізнаності часто залежить, чи зможуть вижити на полі бою. Розказував так, що Наталя і сама почала перейматися тими проблемами. Тепер молиться не тільки за своїх воїнів, а й за їхніх побратимів. Кілька тижнів тому Володя дзвонив, сказав, що виїхали під Авдіївку. Материнське серце затріпотіло від тривоги. А потім був інший дзвінок: «Мамо, я їду в госпіталь…» Голос – бадьорий. Заспокоїлася. Для медичного працівника поїздка в госпіталь – діло звичне. Для годиться спитала: «Когось везеш?» А у відповідь обухом: «Ні, мене везуть». Ноги так і підкосилися. За кілька годин, мов на крилах, летіли з чоловіком у Дніпро. Лихо не без добра. Хоч надивилася на свого дорогого звитяжця. На фото у телефоні син показав свій бронежилет. Той буквально наїжачився осколками. «Скільки ж того залізяччя росіянці пускають на наших дітей…»– подумалося жінці. Мало не заплакала. Але мусила перед сином триматися. А от дома дала волю емоціям. Прала військову форму Володимира і тужила. Хотіла кров відіпрати. Синову кров. Тричі воду міняла, які тільки засоби не застосовувала. Даремно. Плями залишилися. Кров її дитини в’їлася в тканину…
Розказує мені те все мати воїна, а сльози капають з очей, бо спогади надто гіркі. А потім збирається з духом і різко міняє тему розмови: «А форма у наших хлопців дуже якісна. Пошив гарний, тканина водонепроникна, але тіло дихає. Навіть носки із спеціальними манжетами, щоб для зручності».
За мить перейшли до іншої історії. Чоловік Сергій Вікторович теж відразу форму отримав. Ото як прийшов з роботи двадцять восьмого лютого, так і виклав новину, що їде на війну. Не питав, не радився, сказав: «Я завтра їду, мені подзвонили». Вона все розуміла. Хіба ж би він радився, коли там, у боях із ворогом, їхня дитина. Батько мусив бути поруч… Занепокоїлася через інше. Як чоловіка збирати? В хаті, крім пари сардин консервованих і шмата сала, нічого не було. Виручили добрі люди.
На світанку на роботу їхали утрьох. Мусили взяти із собою молодшого сина. Сам дома боявся лишатися. Тож зранку їдальню відкривали разом. А тут на порозі – завідувачка. Здивувалася: «Ви всі на роботу прийшли сім’єю?» А коли Раїса Михайлівна про всі обставини дізналася, що збирають чоловіка і батька на фронт, то й сумку організувала, і всім необхідним забезпечила. Благе діло: волонтери з перших годин ворожої навали несли і везли у навчальний заклад усе необхідне. Поділитися було чим.
Уже увечері Сергій Вікторович дзвонив сім’ї, що на місце приїхали. Колись давно, ще в пору строкової служби, чоловік здобув військову спеціальність артилериста. Тепер потрібні були водії. З готовністю сів за кермо автівки, наданої волонтерами. Машину отримав биту-перебиту. Звернувся до своїх хлопців на завод, де працював. Завгар В’ячеслав Вікторович пів світу перевернув, а всі потрібні запчастини знайшов, слюсарі-ремонтники постаралися. За двісті сімдесят вісім днів військового протистояння рядовий Сергій Вікторович лиш раз виїхав з передової. Коли син отримав поранення, дали п’ять днів відпустки, щоб із дружиною у госпіталь до Володі змоталися. У Володимира – три поранення і контузія, а старшого Бог береже.
Змінився і молодший Сашко. У військкоматі пішов проводжати татка до автобуса і захлюпав носиком. Дорогою додому перестав плакати, втер личко і насупив брови. Видно, не радісні думки снували в хлоп’ячій голові. Хлопчик мусив швидко стати мужчиною. Відповідальність за маму тепер лежить на його плечах. Помічник в усьому, підтримує маму зі всіх сил. І кожного дня чекає дзвінка від татка і брата. Чекає, мріє і вірить, що скоро татко і старший брат повернуться з Перемогою.
* * *
На жаль, воєнний стан не дозволяє «сипати» прізвищами. Земляки-хорольці, певно, здогадалися, про кого йде мова. Незабаром прийде час, коли зможемо називати імена Героїв відкрито на весь білий світ.

м. Хорол.
Віктор ЄМЕЦЬ
Журналіст

Добавить комментарий