Марина Федорова народилася 1978 року в Полтаві. Закінчила середню школу № 12. У 1995 році вступила до Полтавського державного педагогічного інституту імені В. Г. Короленка (тепер університет) на фізико-математичний факультет. Після закінчення навчання працювала у бібліотеці університету. З 2004 року працює в Полтавській обласній універсальній науковій бібліотеці імені І. П. Котляревського, нині – на посаді завідувача відділу краєзнавства. Протягом 2011–2013 років заочно навчалася у Рівненському державному гуманітарному університеті на факультеті післядипломної освіти. Отримала спеціальність «Бібліотекар-бібліограф».
У сфері професійних інтересів – історія книг, книжкових колекцій, історія бібліотек, зокрема Полтавської ОУНБ ім. І. П. Котляревського, бібліотечне краєзнавство.
Пише коротку прозу, яка вже полюбилася її читачам у соцмережі «Фейсбук».
Казковий Новий рік
Ну от. На ті ж граблі. Вже втретє напередодні нового року я сварюся зі своїми обранцями. Та так, що пір’я летить і шансів на вороття нема…
Моя бабуся сказала, що з таким характером, як у мене, вона правнуків точно не дочекається. Батько чуха потилицю: мо’, помиритесь?
– Ага! Неодмінно. З розбігу!
Менша сестра підсунула рекламку: «Казковий НОВИЙ РІК У КАРПАТАХ –
5 днів».
О! Те, що треба! Мені 26 років. Святкувати Новий рік за сімейним столом не хотілося. Думаю, чому не хотілося, зрозуміло без пояснень?
Отже, виїзд з Полтави завтра о 18-й годині. Я збирала по квартирі речі. Скидала їх на велику купу. Чемодан пізніше спакую. Треба обов’язово рюкзак взяти. Зручне взуття. Теплий лижний костюм. Ну і вечірню сукню. Там у програмі святкова вечеря у ресторані заявлена… А раптом це буде доленосна подорож! – розфантазувалася я. Чого-чого, а оптимізму в мене було – хоч відбавляй. Щойно посварилася з хлопцем і вже думаю про якісь новорічні чудеса… Значить, нічого серйозного, заспокоюю себе. Якщо я так швидко його відпустила і спокійно планую подорож.
Мати вранці прийшла з нічної зміни. Бабуся вже повідомила головну новину:
– Нехай їде! Що їй тут з нами…
І ось я вже в автобусі. Сиджу сама. Хочеш – лягай, хочеш – сиди. Вау!!! Завтра буду гуляти святковими вулицями Яремче. Я розляглася на двох сидіннях і солодко заснула. Прокинулася годин через п’ять. Якийсь чоловік торкав мене за плече: «Пані, прокидайтеся. Звільніть моє місце, будь ласка».
Нарешті я зрозуміла, що ми в Києві підібрали ще одного туриста. І я тепер змушена сидіти на одній сидушці. Відразу ж наїжачилася на свого попутника. Відвернулася до вікна. Підклала під голову подушку. Згадала, що вже завтра потраплю на каскадний водоспад «Пробій», уявила потоки води…
Привіт, Гуцульщино!
Який же насичений день. Проїхалися на санях, запряжених кіньми, до водоспаду «Дівочі сльози», зайшли на місток «Кохання».
– Вас сфотографувати на містку? – запитав мене мій попутник, якого я вперше за день побачила біля себе.
– Може, ще селфі зробимо? – їдко засміялася я.
– А давайте! – він впевнено підійшов до мене, обняв, зробив селфі. – В автобусі перекину. Скажеш номер. Я – Ілля. А тебе як звати?
– «Кто звал, тот и знал, а вы не знаете», – процитувала я дитячий віршик.
– «Усатий-полосатий», – розвеселився Ілля, – мені теж бабуся читала цю казку. Я її напам’ять знав. «Одіяльце на пуху і платочек наверху».
Ми почали разом гиготіти.
– Ксенія, – сказала я, коли ми трошки заспокоїлися, – мене звати Ксенія.
– А там далі є унікальна дерев’яна церква святого Іллі. Вода в колодязі на території вважається святою. А піднявшись на дзвіницю, можемо вдарити у дзвін і загадати передноворічне бажання. Спробуємо?
– Чому б і ні? – сказала я.
Ілля взяв мене за руку, і ми почали підійматися на дзвіницю. Було високо. І холодно. Але Ілля міцно і водночас ніжно тримав мене. Я зловила себе на думці, що хотіла б отак за руку все життя. З ним? Оце і є моє передноворічне бажання?
– Загадала? – запитав.
Я мовчки кивнула головою.
– Тоді давай спускатися?
Він так само міцно тримав мене за руку. А я, коли ми вже спустилися вниз, не випустила його руку. Так ми ходили по парку-музею «Карпати в мініатюрі». Так ми зайшли в автобус.
– Втомилася?
– Є трошки.
– Ну відпочивай. Музику послухаєш?
Він одягнув мені один навушник. Звучала кельтська гітара. Я притулилася до нього…
Це був найщасливіший Новий рік у моєму житті. Вечірня сукня знадобилася, так. Ми танцювали, брали участь у конкурсах. Веселилися від душі.
Я погано пам’ятаю, що відбувалося далі, бо світ завмер. Для мене. Був лише Ілля. Його очі. Його голос. Його руки.
Вже на зворотньому шляху я згадала, що він підсів до нас у Києві, і запитала, де він живе.
Ілля засміявся. Пояснив, що не встиг повернутися в Полтаву з відрядження. Тому довелося у Києві приєднуватися.
– З корабля на бал. А з балу я везу принцесу, – він ніжно пригорнув мене до себе.
– Ти вийдеш за мене?
– Прийдеться, – пожартувала я, – бо дуже хочу, щоб моя бабуся побачила своїх правнуків.
Мала Ведмедиця
Через життєві обставини зараз багато їжджу. Переважно у потязі. Люди трапляються різні. Дехто навіть не вітається, хтось спить, їсть, лається, цілується…
Та я не про це. Одного разу зустрілася мені щира й тепла людина серед лютневої мряки. Це була жінка років 70–75. Але дуже вишукана, акуратна, накрохмалена якась. Що мені відразу впало в очі – срібні прикраси (я сорока ще та). Вони так гармонійно поєднувалися з її в’язаною шаллю…
Словом, коли ця інтелігента бабулічка (дозволю собі так її назвати) заговорила зі мною, я ладна була слухати її всі 2 год 45 хв, поки прибуду додому.
– Ви з дому чи додому? – запитала привітно.
– Додому. До донечки приїздила.
– Як я Вас розумію. Я теж свого часу вчила донечку в іншому місті. І плакала, і жаліла, що відпустила. У Вас такого не буває?
– Чому ж не буває? Буває, – посміхнулася я.
– Колись в одну з таких поїздок трапилася зі мною доленосна пригода. …Я не заважаю, може, будете відпочивати?
– Ні-ні. Я із задоволенням Вас послухаю.
– Ну добре, – посміхнулася бабулічка і почала розповідь:
– Їхала я від донечки. Купила в касі передостанній квиток. Нижня бокова поличка, вибачте, біля туалету. Думаю, мені недовго. Доїду. Заходжу в вагон. На одному місці сидить якийсь чоловік. Я привіталася, повісила пальто, сіла.
– Ви ще не будете лягати? – запитав чоловік.
– Ні, – кажу, – я взагалі не буду лягати. Мені недалеко.
– От і добре, – зрадів він. – А то я так не хочу нагору дертися.
– То сидіть, – відповіла я.
Декілька хвилин їхали мовчки. Потім розговорилися. У нього діти. З дружиною розлучився. Я дещо розповіла про себе. Згодом ми познайомилися.
– Олександр, – і простягнув мені руку.
– Ірина, – потиснула руку у відповідь.
– Ну от. А то потяг їде, а ми стоїмо на місці, – пожартував мій попутник.
Говорили про життя, дітей, сміялися. Час біг швидко.
– Я тобі хочу зробити подарунок. Можна?
– Ні. Я не приймаю подарунків без приводу.
– А я тобі подарую Малу Ведмедицю. Ти будеш виходити надвір, дивитися на небо і згадувати мене. Будеш?
– Буду…
Він взяв мою руку в свою і довго гладив її. А мені здавалося, що я в оці дві години прожила ціле життя. Не думайте, дорогенька (це вже до мене), що було щось за межею дозволеного. Він гладив мої руки, моє волосся. Я, проживши добрі десятки літ на той час, не скажу, що була в центрі уваги чоловіків. Я рано вийшла заміж і жила собі й жила. А тут…
– Дякую Вам, – повторювала декілька раз.
– Тобі дякую, – відповів.
Провідник приніс квиток. Ми під’їжджали до моєї станції.
З того часу пройшло багато років. У мене вже чудові онуки – двійнята Іванко та Марійка. А я все, коли виходжу на вулицю, дивлюся в небо, шукаю Малу Ведмедицю і згадую ЙОГО…
Ось така історія.
Провідник теж приніс мені квиток. Ми були у Полтаві.
Напередодні жіночого свята
– Знаєш, – сказала мені одна знайома, – я вже 15 років живу зі своїм чоловіком і, чесно, жодного разу не задивилася на іншого. Ні, ну я їх сприймаю як людей. Але не як чоловіків. У мене чоловік один. Ти в курсі, що ми по-різному жили всі ці роки. Не завжди в любові. Точніше, в любові-то ми й не жили. Спершу Дімка народився. Тоді – Дашка. Мій благовірний мотався десь по заробітках. Яка там любов…
– Велика і чиста, – промовляю про себе. І слухаю мовчки далі.
– Велика і чиста любов впала на мене як сніг на голову.
– Ооп… – здивовано відриваю погляд від своїх звітів, – розкажеш?
– Та немає чого розказувати. Ми інколи зустрічаємося на автобусній зупинці, як я їду з роботи. Одного разу він поступився мені місцем. Іншого – пропустив поперед себе в транспорт. І дивиться він на мене такими очима,.. що я зразу згадую Ліну Костенко – «очима ти сказав мені люблю…»
– Да-да, – цинічно продовжую я, – «несказане лишилось несказанним». Подруго, тобі скільки років? Про що ти взагалі?
– «Десь проходила ніжність між нами»…
– Оп’ять за рибу гроші. Точніше, знову за Ліну Костенко.
– От ти все жартуєш, а мені здається, коли ти закоханий, то всі ліричні вірші Ліни про тебе…
– Та-а-к, – підхіхікнула я. – Нам, бухгалтерам, цього не зрозуміти. Фізики і лірики. Потішимо себе цифрами.
А дорогою додому, в очікуванні телефонного дзвінка, йшла й згадувала вірш:
Напитись голосу твого,
Того закоханого струму,
Тієї радості і суму,
Чаклунства дивного того.
Завмерти, слухати, не дихать,
Зненацька думку перервать.
Тієї паузи безвихідь
Красивим жартом рятувать…
…Триматись вільно й незалежно,
Перемовчати: хто кого.
І так беззахисно й безмежно
Чекати голосу твого.
Справді, коли ти закоханий, вся лірика Ліни Костенко про тебе!..
Бібліотекарка
Мати давно звала мене у Чехію. Там у неї була своя сім’я. Вона жила у двоповерховому будинку і була страшенно щаслива від цього. Інколи вона згадувала про доньку-невдаху, яка витрачає своє бездарне життя у пилюці серед книжок. Так ось у моменти просвітління вона телефонувала й віддавала накази. Як собачці. Звільняйся. Їдь. Влаштуєшся. Мені чулося: Сідєть. Рядом. Взять…
Власне, мене не тримало нічого у цьому місті. Нічого. Крім книжок. Я любила свою роботу. Любила ходити між стелажами, гладити шкіряні корінці. Цілувати їх (поки, як я думала, ніхто не бачить).
«Ото. Мужика їй треба. Книжки цілує».
«Бібліотекарка-бібліофілка» звучало, як заразне захворювання.
А я все гортала фоліанти, зачитувалася текстами. Додому не поспішала.
Зарившись у чергову книжку, я навіть не чула, як тризвонив мій мобільний. Сусідка з першого поверху повідомила:
– Ти заливаєш свого сусіда знизу!
– Якого сусіда? Там ніхто не живе.
– Не живе. Живе вже! Другий місяць!
Блінннн. Справді, зранку не було води. А я йшла на роботу і забула перекрити кран. Що робити? Скільки води тієї витекло. І головне – де я братиму гроші на ремонт?
З невеселими думками відкривала я під’їзд.
– А ось і вона, – каже сусідка. – Ви не лайте її. Вона вся у книжках. Начитана. Як вчений кіт. Та у вас там тільки стеля у куточку змокріла…
Я стояла мовчки. Соромно було подивитися у вічі новому сусідові.
– Вибачте, – прожувала я кожну літеру.
У відповідь почувся сміх. Знайомий. Рідний. Господи, невже так буває? Невже це він? Це був мій сусід з батьківського будинку, мій друг, моє перше… неважливо. Він поїхав навчатися в інше місто. Я переїхала. І шляхи наші розійшлися. А тепер…
А тепер. У нас теж двоповерхова квартира, як у моєї мами, і все, що потрібно для щастя!
Випадкова розмова
Надворі біля храму сиділа старенька бабуся. Я сіла недалеко від неї на декілька хвилин. Вона почала говорити, а я слухала і тільки розмазувала по щоках сльози.
Ти хотіла в монашки піти. У монастир. Я знаю. Якби заміж не вийшла, то пішла б. Чоловік у тебе хароший. Не обижа тебе. І дитинка Божа.
А мені вже більше, ніж дев’яносто год. Живу собі й живу. Надоїло. Заморилася я жити. А живу. Не забира Бог до себе. Мої рідні у 33-му з голоду померли. Усі. І мама, і батько, й дві сестрички. А я сиріткою осталася. Горобчиків ловила і їла. А людей не ховали. Не рили ями. Не було сил. Отакички прикидають землею, та й усе. Я вийшла з хати, глядь, собака щось по двору носить і гризе. То була голова моєї матері… Дідусь і бабуся з сусіднього села мене напівмертву принесли. Як я вижила. А тоді – війна. Я, дівчинка, пішла воювати. Прострелили мені ногу. І я аж до 44-го лежала у госпіталі. Війна закінчилася. Повернулася на село. Дідусь з бабусею давно померли. А я молода. Сама. Голова колгоспу почав приставати. Та ще всяка шваль. От і вийшла заміж за Івана-фронтовика. Він не красивий. Віспою побитий. Кульгавий. Але до мене заміжньої тоді вже ніхто не чіплявся. Отак і жили. Город. Хазяйство. Дітей не було. А тоді мені вже за сорок год. Шось не те. Думала, вже оті вікові зміни. Подруга каже, поїхали у больницю. А я – куди ж я курей діну та все хазяйство. Вмовила-таки. Поїхали. А там кажуть – у вас дитинка буде. Отак і народився у нас хлопчик. Васильком назвали. Жили ми дуже добре. Молоко, мнясо, сметана, все своє домашнє, пахуче. Грошей – во. А Бога, доцю, не було….
Моя подруга вговорила мене піти в Почаїв. А я вік прожила та й не знала, шо воно таке є. Ми довго їхали, тоді йшли. Тоді знов їхали. А я всю дорогу думала, як там мій Васінька, як моє хазяйство. Чи корівка здоєна, курчата нагодовані. А як прийшли в Почаїв, про все забула. І вийшла звідти другою людиною.
Без Бога не буде нічого, дитинко. Ходи в церковцю, ходи, поки ноги носять. І дякуй Боженці за все. І за радості, і за скорбі. Ходи…
Марина ФЕДОРОВА.