«Втеча з пекла»: розповіді полтавців

«Втеча з пекла»: розповіді полтавців

Є у Полтаві в авіамістечку скромний пам’ятничок “Втеча з пекла” – на мармуровій невисокій стелі зображений літак і викарбувані прізвища десяти радянських воїнів. Ці військовополонені в лютому 1945 року на фашистському бомбардувальнику “Хейнкель” втекли з концтабору на острові Узедом у Балтійському морі. Там готувалася і випробовувалася секретна зброя Німеччини – ракети Фау-2. Групу сміливців очолив військовий льотчик Михайло Девятаєв.

Серед тих, хто вирвався з пекла, був уродженець Гадяцького району Михайло Ємець.
Відомий полтавський журналіст, колишній власний кореспондент Українського телебачення Микола Страшко брав інтерв’ю у Михайла Ємця, зробив його фотопортрети.
– У 1983 році знімальна група УТ-1 напередодні 9 Травня їздила знімати героя у його рідне село Бірки, – ділиться спогадами ветеран журналістики. – Чоловік уже був на пенсії, займався тоді домашнім господарством – косив траву, лагодив косу. Нас не чекав, але прийняв привітно. Попросив дружину винести нам глечик свіжого молока… Акуратне подвір’я, віз із конем. Господар показав на невелику конеферму, сказав: “Ось тут я працюю” – доглядав колгоспних коней.
Михайло Ємець був присутній у 1974 році в Полтаві на зустрічі з Михайлом Девятаєвим і льотчиком-полтавцем Героєм Радянського Союзу Іваном Бабаком. Виступали в школах, інститутах, військових частинах. Я їх фотографував, спілкувався.
На Полтавському фарфоровому заводі замовили велику вазу з портретом Девятаєва і подарували йому. Ця річ теж зафіксована на фотоплівці.
– Михайло Олексійович Ємець розповідав під час інтерв’ю те, про що я переважно вже знав із книги Девятаєва. Деякі подробиці дізнався від співрозмовника. Вважаю, всі вони – герої, всі дуже ризикували, здійснюючи втечу, – каже Микола Страшко. – Коли добралися до своїх, їм не повірили. Ніхто не міг подумати, що можливо втекти з острова. Угнати німецький літак, завести і підняти в повітря під носом у німців. Думали, що ці люди – спеціально заслані диверсанти.
На острові був своєрідний цвинтар розбитих літаків, Девятаєв знайшов пошкоджений щиток із приладами і по ньому вивчав нові для себе машини. Щоб не привернути увагу смугастим одягом в’язня, перед втечею роздягнувся майже повністю. А зима на Балтиці сувора. В літак його підсадили товариші – пілот був геть знесилений, його хитало від виснаження.
Михайло Девятаєв, старший лейтенант, командир ланки винищувального авіаполку, влітку 1944 року брав участь у повітряному бою в районі Львова, його літак був підбитий, і він потрапив у полон. Після першої спроби втекти Девятаєва оголосили смертником і відправили в концтабір. Там пощастило – табірний перукар віддав йому бирку з номером померлого бранця. Так Девятаєв став в’язнем під іншим прізвищем, Нікітенко, і йому вдалося приховати, що він – льотчик.
Наш земляк Михайло Ємець закінчив учительські курси, працював на будовах, а перед війною – інструктором райкому на Сумщині. Його залишили для роботи в партизанах, комісаром загону. Група народних месників рухалася лісами для з’єднання з Ковпаком. Михайлу вдалося заскочити ненадовго додому, щоб побачитися з дружиною, яка тоді чекала дитину. Хтось із сусідів доніс на нього. Та коли німці з поліцаями увірвалися в дім, господаря не знайшли. Молоду жінку по-звірячому побили, вона була змушена ховатися в лісі… А партизани потрапили в засідку, їх знову виказали. Михайла після поневірянь по концтаборах відправили на острів Узедом.
Там зібралася група людей, які дуже хотіли вирватися з неволі. Бранці почали таємну підготовку. Дізнавалися подробиці про режим аеродрому, систему охорони, оснащення. Дочекалися слушного моменту – полонені розчищали аеродром від уламків невдало запущеної ракети. В обідню перерву педантичні німці-охоронці зібралися в їдальні, один стеріг десятьох в’язнів-змовників. Двоє з них, які встигли вивчити німецьку мову, повідомили, що їм наказано швидше закінчити роботу. Залишившись з одним конвоїром, втікачі вбили його і кинулися до літака. Та одразу запустити двигун і підняти машину в повітря не зуміли, довелось розвертатися для повторної спроби. Рахунок йшов на секунди. Маневри помітили вороги, відкрили стрільбу. Однак “Хенкель” вже був у повітрі. Погоня, на щастя бранців, виявилася невдалою через значну хмарність.
Гітлерівський винищувач, що зустрівся втікачам, не зміг їх обстріляти – повертаючись із завдання, витратив увесь боєкомплект. “Мессери”, на яких натрапили пізніше, сприйняли за своїх…
Політ тривав більше години. Спустившись нижче, бранці помітили дорогу, забиту технікою, траншеї, розвалені сільські хатинки. То була лінія фронту. Зенітки відкрили вогонь по літаку з чорними хрестами. Праве крило загорілося. Посадити підбиту машину з випущеним шасі в незнайомій місцевості, на переораному вибухами полі, було вершиною майстерності пілота. Колеса відлетіли, літак юзом поїхав по землі, двоє отримали травми. Та головне – всі були живі.
Незвична тиша огорнула знесилених втікачів. Помітили, що по полю, пригинаючись, бігли люди. Хто вони? Не було впевненості в тому, що сіли на своїй території.
“Здавайтеся, гади фашистські!” – почулися голоси.
“Ми свої! Свої!” – щосили закричали втікачі.
Солдати обступили худих, виснажених, обірваних людей. Ті ридали, падали на коліна, цілували землю. Не могли повірити, що втеча вдалася. Дійти до розташування частини самостійно вже не мали сил – їх довелося нести.
Однак заговорили про подвиг групи Девятаєва через довгих 12 років, у 1957-му. А тоді…
“Наступного дня після приземлення десять радянських громадян, які ще до полону зі зброєю в руках зробили свій внесок у наше праве діло, здійснивши безприкладний подвиг, опинилися під ретельною опікою військової контррозвідки. Їх усіх звинуватили у зраді Батьківщині, змові з ворогом, в спеціальній підготовці Девятаєва до польоту і в планах на майбутнє – виконання завдань ворожої розвідки. Від усього почутого можна було захлинутися у власній гіркоті, а довести свою невинуватість ці дивом порятовані люди нічим не могли”, – написав у книзі “Сторінки пам’яті” полтавець Віктор Мельников, колишній військовий льотчик і тележурналіст, котрий особисто зустрічався з Девятаєвим і підготував книгу документальних оповідань. Видання з дарчим написом зберігається у Миколи Страшка.
Рядові члени девятаєвського екіпажу були відправлені в штрафні роти. Самого Михайла Петровича Девятаєва військовий трибунал засудив на 10 років, 9 з них він відсидів. Після смерті Сталіна Девятаєва звільнили. Довго не брали ніде на роботу, принижували його сім’ю. Лише звернення до впливового радянського діяча, тодішнього Голови Президії Верховної Ради СРСР Анастаса Мікояна дало змогу зрушити справу не без допомоги прославленого льотчика Покришкіна і конструктора космічної техніки Корольова. Тим більше колишній бранець міг дати цінні відомості про літаки-снаряди Фау-2 і допомогти створити першу радянську крилату ракету.
Про одіссею полонених дізналися журналісти, і вчорашні “зрадники” стали героями. Втечу з острова Узедом визнали подвигом, що заслуговує вшанування. Девятаєву присвоїли звання Героя Радянського Союзу. Управління Волзького пароплавства, яке не брало його на роботу навіть вантажником, запропонувало посаду капітана першого в країні теплохода на підводних крилах.
Шестеро з товаришів Девятаєва, які потрапили після втечі на фронт, загинули, сьомий повернувся додому. Троє офіцерів, серед яких і наш земляк, старший лейтенант Михайло Ємець, участі у бойових діях більше не брали, чекали відновлення документів і військових звань.
У Михайла Олексійовича Ємця після війни теж виникли труднощі з роботою. Довелося роками терпіти недовіру й образи, носити тавро полоненого. Лише після того, як подвиг визнали, його нагородили орденом Вітчизняної війни, відновили документи, стали запрошувати на різноманітні заходи. Багато говорити про пережите скромний чоловік не любив.
Залишив по собі хорошу пам’ять: виростив дітей, трудився бригадиром рільничої бригади колгоспу, завідуючим конефермою, очолював сільраду в Бірках, обирався депутатом райради…

Ганна Яловегіна.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий