Втікачів від війни зупинять житло і робота

Втікачів від війни зупинять житло і робота

Останні статистичні дані: станом на 1 лютого 2018 року кількість зареєстрованих внутрішньо переміщених осіб з окупованих Донбасу та Криму порівняно з груднем 2017-го зменшилася на майже півтисячі осіб. На цю дату їх у різних областях України налічується 1 мільйон 493 тисячі 57 чоловік. Найбільша міграція – з підконтрольної українському уряду території Луганської та Донецької областей (відповідно 2110 та 233 людей), Дніпропетровської (437), Кіровоградської (300). Які причини ганяють їх різними регіонами України, як перекотиполе, заважають міцно зачепитися і прижитись на одному місці якщо не назавжди, то хоча б до кінця війни? Про це говоримо із нашими героями та експертами.

“На кімнату в гуртожитку оформила субсидію. Все добре”
Тридцятирічна Юля Гончарук – із Донецька. У соціальному гуртожитку в Гадячі мешкає із 11-річним сином Владиславом. Працює продавцем. Говорить російською:
– При бажанні роботу знайти можна. Хоча нас беруть неохоче, не довіряють. Чула навіть таке: “Касу в мене заберете і поїдете далі”. Потенційні роботодавці слухають, обіцяють зателефонувати і… все. Так було кілька разів. А потім побачила оголошення на кіоску із продажу хот-догів. Його власниці було байдуже, звідки я. Працюю там продавцем уже два роки. Роботою задоволена. Із житлом склалося не одразу. Із Донецька ми виїхали вчасно – одразу, як тільки почалися вибухи. Дякувати Богу, син війни практично не бачив. Спочатку подалися до тітки в Сари – це село в Гадяцькому районі. Вона Владика не бачила жодного разу. Планували трошки погостювати, поки все стихне, тому одяг узяли лише літній. У Донецьку покинули квартиру – за нею наглядає 62-річний батько. Він поїхати не зміг, бо нашій бабусі майже 90. Уже в серпні 2014-го у нашому мікрорайоні стало дуже погано. Суцільні обстріли. Зрозуміли, що доведеться шукати прихистку десь тут. Звернулася до місцевої влади у Гадячі, й нам виділили місце в соціальному гуртожитку. Умови гарні, кімната відремонтована. Спочатку в нас не було нічогісінько. Босі й голі. То місцеві люди, дай Боже їм здоров’я, і теплі речі несли, і одіяла, постіль, посуд. Дуже допомагали.
– Після переїзду не відчули якоїсь упередженості, неприязні?
– На грунті неприязні нічого не було. І взагалі тут ні від кого ні разу не довелося чути на свою адресу чогось поганого.
– Як син “приживався” у школі?
– На українську мову перейшов без особливих проблем. Однокласники прийняли одразу добре. Хоча перший рік учителька до дошки не викликала, щоб діти не сміялися з нашої вимови. А вже у третьому класі почав спілкуватися легко. З мамою – російською, але читає краще українською. Навчається гарно.
– Фінансово дуже тяжко?
– Працюю, отримую зарплату. На свою кімнату ми оформили субсидію. Все добре. Тато у гості приїжджав. По телефону із родичами про війну й політику намагаємося не говорити: “Все добре, живі-здорові?” – “Все нормально”.

Втікачів від війни зупинять житло і робота“Син уже змінив 5 шкіл…”
Олена Стародубцева до війни працювала у продуктовому магазині в Луганську, чоловік – водієм маршрутки. Мали квартиру. Син збирався до першого класу.
Говорить, що перші обстріли почалися ще у кінці травня. Земля двигтіла під ногами. Поряд – новісінька траса на Київ через Донецьк. По ній пішли танки, над головою – літаки. А кругом уже стояли блокпости ополченців. Якось удосвіта розбудив дощ. Дослухалися, а то – далека стрілянина. І несподівано неподалік загурчала техніка. Все гримить. Ополченці пішли в атаку на військову частину. Частина протрималася в обороні дві доби, аж поки не долучилася до штурму авіація. За цей час лісосмуга стала “лисою”, кулеметними чергами позчісувало понад дорогою кущі. Обстрілювали ринки, автобуси.
Снаряд пролетів так близько від відчиненої кватирки, що здулася штора. Бабахнуло одразу в три сусідніх будинки. Відключили зв’язок і світло. Кілька днів ночували у підвалі й розуміли: якщо перекриють воду, взяти її буде нізвідки.
– Ми вирвалися останнім потягом, – розповідає жінка, притискаючи до себе непосидючого сина. – Родичі наші вже не встигли, залізниця зупинилася. Два місяці жили у рідні в Тростянці. З роботою там і без нас сутужно. Луганських тим більше брати не хочуть. Кажуть: ви – сепаратисти. Потикалися-помикалися, гроші закінчуються. Люди, звичайно, допомагали продуктами (молоко, картопля)… Але починалася осінь, дощі. Ми вирвалися в літніх шльопках, роздягнені. Євгену в перший клас треба. У Луганську він підготовку до школи не пройшов, бо не “виговорився”, потрібна була логопедична група. Пішли ми в перший клас у Тростянці. До логопедичних проблем додалося ще й те, що українського алфавіту не знаємо. А тут уклали Мінські угоди, і в Луганську обстріли трошки стихли. Подзвонили мені, що магазин відкривається, буде робота.
Повернулися. Дитсадки і школи – розбиті. Кілька класів організували у напівзруйнованому садочку. Спробували ходити до 1-го класу. Коли школу частково відремонтували, перевелися туди. Околиця, навколо – нерозірвані боєприпаси. Родич наш підірвався на розтяжці. На уроки дитину відпускати страшно. І знову почалися обстріли. Треба знову тікати. Через два місяці виїжджаємо повторно – тепер уже до Гадяча, де давно жили далекі знайомі. Чоловік залишився в Луганську сторожувати будинок. Доглядає старого батька.
Тут мені запропонували роботу кухаря в кафе. Звернулася до місцевої влади, і нас десь через півроку підселили у цей гуртожиток.
У Тростянці такого не було. Там кожен сам за себе. А тут допомагають влаштуватися. І знову пішли ми у перший клас. Спочатку в одну школу, потім перевелися ближче до цього гуртожитку. Добігалися по школах до того, що дитина не знає нічогісінько. Зрозуміла, що краще почати все спочатку. Добре, що хлопчик дрібненький, не помітно, що переросток.
– Були проблеми з навчанням?
– Я працювала в кафе з десятої ранку до одинадцятої вечора. Дуже важко. Приходила з роботи і не бачила, що там у тому щоденнику. Влітку я на роботі – і він зі мною. Щоб був хоч під якимось доглядом, спробувала оформити в інтернат. Але не пройшли тести на успішність. Врешті-решт роботу довелося залишити, щоб не виріс син зовсім бездоглядним. На половину робочого дня і не бере ніхто, та й толку: не заробиш нічого. Трошки стало легше, аж коли почала допомагати старша донька. Вона працює за кордоном. Отак вийшли із ситуації. Тепер син навчається добре.
– Не планували життя на перспективу, коли війна припиниться?
– Коли все це закінчиться, то й життя, напевно, закінчиться. Не знаю, чи вдасться повернутися в Луганськ. Як туди на старість вертатися? У нашому будинку вибуховою хвилею дах пробило і вікна вибивало часто. Там досі обстріли, тому ремонт робити зараз немає сенсу. Мабуть, доведеться пускати коріння десь тут. Мені вже 45… У кримчан хоч будинки цілі. Вони за кордон вирватися можуть. А наші зі своєю луганською пропискою – неповноцінні. У мене є хоч тимчасова реєстрація, але й вона вимагає купу всяких запитів. Незручно. А якби не цей гуртожиток, ніхто б мене ніде не прописав…
ВПО: професійний портрет
Як уже розповідала “Зоря Полтавщини”
(№ 23 від 13 лютого цього року), із числа внутрішньо переміщених осіб, яких прийняла Полтавщина (пік у 2015-му перевищив 30 тисяч ВПО, на цей час їх близько 26 тисяч), переважна більшість – жінки, діти, пенсіонери. Тому й на обліку у службі зайнятості наразі із числа ВПО 71 відсоток складають жінки. Загалом від початку війни на Донбасі послугами служби зайнятості області скористалися 4,7 тисячі внутрішньо переміщених, 3,1 тисячі з них мали статус безробітного. Службою працевлаштовано за цей період 1,4 тисячі ВПО.
Як розповіла начальник відділу організації сприяння працевлаштуванню обласного центру зайнятості Тетяна Рибчановська, внутрішньо переміщені, які зверталися за працевлаштуванням, це переважно жінки із досить високим освітнім рівнем (53,5 відсотка мають вищу або неповну вищу освіту) віком переважно від 35 до 45 років. Вони мають досвід роботи, але дуже обтяжені життєвими проблемами: соціальними, психологічними, побутовими, морально-етичними.
За сприяння служби зайнятості започаткували власну справу, отримавши на це відповідну допомогу з безробіття, близько півсотні внутрішньо переміщених, із них 7 – вже у цьому році. Перепідготовку та підвищення кваліфікації пройшли 143 ВПО. Найпопулярніші спеціальності: манікюрник, обліковець із реєстрації бухгалтерських даних, кухар, оператор котельні.
Втікачів від війни зупинять житло і роботаПроект ЄС “Полтавська область для внутрішньо переміщених осіб”
З вересня 2015-го по червень 2017-го у рамках грантової угоди між Представництвом ЄС та облдержадміністрацією втілювався проект ЄС “Полтавська область для внутрішньо переміщених осіб” – єдиний подібний на теренах України. Він дозволив профінансувати громадські роботи для усіх категорій ВПО на майже півмільйона євро. 885 людей змогли взяти участь у оплачуваних громадських роботах із залученням до оплати коштів місцевих бюджетів та Фонду загальнообов’язкового державного страхування на випадок безробіття. Ці люди виконували кур’єрську доставку документів, допоміжні роботи у дитячих закладах, профілактично-роз’яснювальну роботу, займалися благоустроєм та озелененням територій населених пунктів, кладовищ, зон відпочинку.
У рамках цього ж проекту 13 роботодавців працевлаштували 19 безробітних із числа ВПО, на що сума грантової допомоги склала 352 тисячі гривень.
Для сприяння у відкритті власної справи за обумовленими критеріями відібрано 6 безробітних ВПО, які виявили бажання започаткувати власну справу за рахунок одноразової допомоги з безробіття та грантової підтримки на закупівлю обладнання. П’ятеро з них уже отримали по майже 47 тисяч гривень, обладнання за грантові кошти закуплене на таку ж суму.
Починаючи з минулого року, в області реалізується проект “Рука допомоги” по залученню до роботи ВПО та членів малозабезпечених родин (“Зоря Полтавщини”, № 23 від 13 лютого цього року).
Проблема: як потенційний електорат ВПО політикам не цікаві
У Міністерстві з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб “Зоря Полтавщини” шукала не експертів, а найсвіжішу статистику. Натомість вдалося отримати… коментар по телефону від заступника міністра Георгія Туки.
– Георгію Борисовичу, що, на Вашу думку, треба змінити першочергово, щоб люди, які втекли з-під обстрілів, не поверталися назад, на окуповані території?
– За всіма соціологічними дослідженнями (підкреслюю – всіма!), на першому місці у людей, які втекли від війни, стоїть вирішення житлового питання. Днями у Маріуполі відбулося перше засідання комісії міської ради, яка розподіляла соціальне житло серед вимушених переселенців. Яким чином ми це зробили? Запропонували проект як пілотний і виділили з Державного бюджету кошти у Маріуполь і Покровськ – 50 відсотків від вартості житла. Ще 50 відсотків – із місцевого бюджету. Міські ради купили на вторинному ринку квартири. Різні – від однокімнатних до чотирикімнатних для багатодітних родин. Зрозуміло, що для всіх не вистачить. Розроблена певна оціночна шкала щодо ураженості особи (інваліди, мами-одиначки, багатодітні). Таким чином абсолютно прозоро кожен претендент може прорахувати у балах свої шанси. Принцип запозичили у наших партнерів із Грузії – щоб не було жодних зволікань і зловживань під час розподілу. Перший розподіл уже відбувся, другий, сподіваюся, буде у березні. Це, на мою точку зору, найбільш перспективна програма забезпечення житлом.
Але велика проблема в тому, що на українців політики дивляться не як на людей, громадян, а як на потенційний електорат. А переселенці не мають права брати участь у місцевих виборах. Це повний нонсенс: люди можуть обирати Президента і Верховну Раду, а голову міста, де мешкають, – ні. Разом із Радою Європи, Комітетом виборців, “Опорою” ми розробили зміни до існуючого законодавства, але законопроект лежить більш ніж півроку у Верховній Раді. На жаль. Бо саме це системне питання потребує негайного вирішення.
– Чи співпрацює з міністерством Полтавська область?
– На жаль, ні. І не лише Полтава така пасивна. Не знаю, чому, але найбільш активними є Миколаїв, Херсон, Запоріжжя, Дніпро, Харків, ну і, звісно, Донецьк та Луганськ.
Думаю, читачам варто знати, що на казначейських рахунках місцевих громад за результатами 2017 року залишки невикористаних коштів становлять 109 мільярдів гривень. І при цьому всі просять у Києва грошей.
– Із якими ще негараздами внутрішньо переміщених стикається міністерство?
– Зараз їх приплив зменшився, і питання реєстрації не настільки гостре. З приводу виплат залишається багато недолугих, непрацюючих алгоритмів. Два приклади.
Людина приїхала до вас на Полтавщину, зареєструвалася як переміщена особа, за ці роки накопичила певні кошти, купила якесь житло, інтегрувалась у громаду і не хоче носити тавро ВПО. Та якщо вона – пенсіонер, то, позбавляючись довідки переселенця, вона автоматично позбавляється виплати пенсії.
– Чому?
– Тому що пенсії виплачуються лише тим мешканцям окупованих районів Луганщини і Донеччини, які зареєстровані як ВПО.
Друга недолугість – із перевірками соцпрацівників, які приходять додому. Ми домоглися хоча б того, щоб ці перевірки проходили раз на півроку, а не щоквартально. З моєї точки зору, згідно з чинним законодавством існує єдине обмеження для людини щодо статусу ВПО: термін перебування поза територією, яку контролює центральна влада. Людина вільна у своєму пересуванні по території України, і ніхто не має права її у цьому обмежувати. Ми пропонували і навіть демонстрували в робочому порядку, як вимушений переселенець, якщо їде до родичів у Донецьк чи Луганськ, обов’язково проходить КПВВ. У прикордонників є база, всі люди, які перетинають лінію розмежування, отримують перепустку в СБУ, все це автоматично фіксується, й контролювати їх місце перебування можна автоматично. І не треба ніяких перевірок, ніяких відвідувань. На жаль, поки що це не вдається. Ми вже більш як півроку змагаємося з Мінсоцполітики, з Державною міграційною службою, але поки безрезультатно.
– Георгію Борисовичу, про мешканців одного з комунальних гуртожитків для ВПО чула від місцевих, мовляв, ось вони два місяці живуть тут, отримують пенсію, потім їдуть на два місяці за лінію розмежування і там теж отримують пенсію…
– Я це чудово знаю, але хіба можна за це людину засуджувати? Будьмо чесними, якби у всіх була можливість отримувати по дві пенсії, то цим користувалися б усі!
– Насамкінець. Коли закінчиться війна?
– Наш супротивник – одна з найпотужніших армій світу. Дякувати Богу, ці покидьки не застосовують проти нас авіацію, як роблять це у Сирії. Україна не має ні такої авіації, ні ПВО. За моїми прогнозами ситуація “ні війни, ні миру” буде продовжуватися, бо військового вирішення для нас поки що не існує.
Війна повернула додому
Останній експерт – сам із числа внутрішньо переміщених осіб. У Глобинському районі Землянківську сільську раду очолює Андрій Череп. Обрали його на посаду у 2015-му, через рік після повернення на малу батьківщину вже у статусі ВПО. На Луганщині він із родиною прожив із 2005 року по 2014-й. Там, у містечку Антрацит, очолював насіннєву інспекцію, дружина також працювала, старша донька навчалася в ліцеї, молодша – у школі. Аж поки невідомі люди не привезли “російську весну”.
Андрій розповів, що ніякої масової підтримки населення насправді не було. Спротиву люди не чинили тільки тому, що сподівалися на реакцію силових структур: прокуратури, СБУ, міліції. А ті просто зрадили. Останнім поштовхом до від’їзду стала серпнева ніч, коли трасою Ростов–Харків 5 годин поспіль безперервною колоною рухалися “Гради”, танки, міномети. Уся техніка – під російськими триколорами. Тож на Полтавщину, де народився й виріс, отримав вищу освіту й починав сімейне життя, повернулися уп’ятьох: із дружиною, дітьми й тестем. Спочатку винаймали квартиру у Кременчуці, отримували доплати на дітей (по 800 гривень), дружина і хворий тесть, який переніс інсульт, також отримували допомогу. Цих коштів вистачало на оренду житла. І шукали роботу. Потім оселилися у Радалівці Глобинського райну у маминій хаті. Старша донька Ярослава зараз навчається у столичному коледжі за фахом “Правознавство”, молодша – у ліцеї при Кременчуцькому педагогічному коледжі. Життя налагоджується.
– Андрію Вікторовичу, які проблеми внутрішньо переміщених, на Вашу думку, найнагальніші?
– Для більшості з тих, хто виїхав у “нікуди”, проблема номер один – житло. Наша сільська рада у 2015 році для подружжя з окупованої Попасної виділила із сільського бюджету 50 тисяч гривень на придбання житла. Сьогодні обоє працюють у Землянківській сільській раді: чоловік – фельдшером, дружина – санітаркою у ФАПі. Так, їм непросто звикати до нових умов і обставин, але принаймні мають житло, стабільний заробіток, син ходить до школи. Будинок уже оформили у власність. Люди з усього села зносили їм речі, харчі, реманент. Від граблів-сапи-одіяла до банки варення.
Ще одному переміщеному у Радалівці виділили колишній колгоспний будинок, який числився на балансі сільради – старенький, але цегляний. Чоловік за фахом – тракторист, бульдозерист, кранівник, тож робота знайдеться завжди. Йому ще немає 50 років. Далі все залежить від нього самого. Дах над головою вже є.
– Чим Вам особисто допомогла влада?
– Нічим, бо мені до неї і звертатися незручно було: місцевий, оселився у мами, маю братів і сестер, які підтримали на перших порах. Я ж не на порожнє місце приїхав. Звісно, змиритися з тим, що кидаєш обжиту домівку, друзів, роботу, було непросто. Бачу, наскільки важко це для інших. Особливо, якщо з міської квартири та перебратися в сільську місцевість.
До нашої сільради переїхали також кілька людей пенсійного віку, переважно до родичів. Одна – місцева, але до Луганська виїхала ще 19-річною. Там залишилися діти й онуки. Телефонує, провідує.
У сусідню Іваново-Селищенську сільську раду перебралося молоде подружжя. Жінка – вчителька, влаштувалася у місцеву школу, чоловік працює кочегаром. Купили старенький будиночок. Уже асимілювалися в громаду. Хоча був інший приклад, коли від приїжджих звучало: “Ви нам зобов’язані”. Така сім’я у сільській місцевості, де всі про всіх усе знають, протрималася недовго. Полтавчани – а я ж також тутешній – приймають людей щиро, допомагають чим можуть. Проте багато залежить і від самих переміщених.
– Що Вам далося найважче?
– Для мене найбільшим стресом став навіть не переїзд, бо я фактично повернувся туди, де жив багато років, а сама ситуація, що склалася. У ХХІ столітті у центрі Європи раптом розпочалася війна!.. Як таке могло статися? Підтримую стосунки зі своїми колегами, що лишилися в Антрациті, вітаю з усіма святами. Жінки старші за мене, їхати їм особливо було нікуди та й престарілих родичів покинути не могли. Кажуть, що зараз там робити нічого, вся молодь подалася або на Велику землю (так вони називають Україну по цей бік лінії розмежування), або в Росію, або в далеке зарубіжжя. Майбутнього там немає. Тепер це регіон самотніх старих людей.

Ольга ЩЕГЛОВА.
Проект здійснюється за фінансової підтримки уряду Канади через міністерство міжнародних справ Канади.

Поділися:
  • 11
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
    11
    Поделились

Добавить комментарий