Виноград змінив на автомат

У березні цього року у Кобеляках ширилася інформація про земляка, який отримав тяжке поранення. Тоді була впевнена, що не знаю цієї людини, а побачила – згадала, як купувала в нього на ринку смачний виноград. До війни Віталій Чешун займався його вирощуванням професійно. Та всі плани змінило 24 лютого 2022 року…
– Якщо згадувати дитячі роки, то скажу так: я дитина вулиці. У 3-річному віці батьки розлучилися, тому переїхали з Кременчука в Солошине, до маминих батьків. Роботи для дорослих у селі вистачало, а ми з ровесниками з ранку до вечора шукали розваг на вулиці. Після першого класу перевели в Полтавський спортивний інтернат, щоб був біля мами: вона навчалася в педагогічному інституті. Так у моє життя ввійшов спорт, який не раз виручав у складних ситуаціях. Займався вільною боротьбою, картингом, туризмом.
Після 8 класу Віталій вирішив поступати в технікум, але не вистачило одного балу. Щоб не повертатися в школу, закінчив курси фотографів при облпобуткомбінаті.
–Звісно, ті фотоапарати не порівняти з сучасними цифровими: роби хоч тисячу кадрів, а тоді у плівці було 12 кадрів і треба було «впіймати» потрібний кадр. Дипломна робота була присвячена тому, що ближче до серця, – спортивній тематиці. Але далі з фотографією не склалося.
На часі була військова служба й велика ймовірність потрапити в Афганістан. Але в кінці 1988-го розпочалося виведення військ, і Віталій потрапив туди, де теж було неспокійно: в Азербайджан. Отримав поранення (куля залишилася в тілі), але запису про це немає, оскільки офіційно бойові дії на території Радянського Союзу в той час не проводилися.
Після демобілізації влаштувався водієм у інтернатний заклад у Чутівському районі. Коли прийшов приймати автомобіль, то побачив… раму на колесах, кабіну, двигун. Молодість, ентузіазм, енергійність допомогли здолати всі труднощі, й через короткий час автомобіль розвозив товар з продуктових баз Полтави, заробляв кошти для інтернату.
Потім повернувся на дороги дитинства, в село до бабусі. Один сезон відпрацював на меліорації, але розпочалися реформи в сільському господарстві, які призвели до скорочень робочих місць, проблем з виплатою заробітних плат.
У 1991 році Віталій одружився, дружина працювала бухгалтером на фабриці «Зоря» в Кобеляках. І він туди влаштувався. Але труднощі випробовували молоду сім’ю на міцність: зарплати затримували, жили на квартирах, народилася донька. Сімейний корабель дав тріщину. Віталій Чешун прийняв рішення підписати контракт на військову службу. Служив до 1999 року, до розформування частини, бо хтось вирішив, що обслуговування аеродромів – неперспективна справа…
А дороги Віталія Чешуна пролягли в Ямало-Ненецький автономний округ, тоді багато хто працював там вахтовим методом (і стаж рахувався по-іншому, і зарплати в рази були вищі). Працював у селищі Новозаполярне зварником- монтажником-висотником, будував завод по очистці газу. Роботи припинялися тоді, коли температура опускалася нижче 42 градусів морозу.
У 2015 році мав право вийти на пенсію, але фірма припинила діяльність, трудову не повернули, підтвердження 15 років стажу немає. Але життя розмальоване не тільки темними смугами, а й світлими. По-перше, сім’я знову з’єдналася. По-друге, зайнявся справою для душі – виноградарством.
– У Заполяр’ї познайомився з чоловіком з Приморська. З роботою не все в нього виходило, навіть були думки повертатися додому серед вахти. Я вмовив його залишитися, пообіцяв навчити читати креслення, а взамін попросив поділитися досвідом вирощування винограду. Тому, коли в 2015 році повернувся додому, точно знав, чим буду займатися.
Розпочав з 18 кущів, бо захотілося і раннього, і пізнього, і білого, темного, рожевого… З кожним роком площі збільшував, й зараз мають близько 200 кущів 70 сортів.
На момент початку війни, 24 лютого 2022 року, Віталій Чешун працював зварником на будівництві дороги Н-31 Дніпро – Царичанка – Кобеляки – Решетилівка. Відразу задумався: що робити? Та оскільки перебував у оперативному резерві, наступного дня до нього зателефонували з ТЦК. Розмова була недовгою.
– Я приймав присягу служити народу України. Коли прийшов час, не думав і хвилини. Зібрав речі і 1 березня вже був у Кременчуці, в 107-й окремій реактивній бригаді. Згодом був на охороні громадського порядку в Дрогобичі, звідти разом з технікою переїхали на схід, пройшли навчання, в т. ч. проведення розвідувальних заходів на місцевості, і були направлені в район бойових дій.
Служив Віталій водієм бойового розрахунку. Це був 2023 рік. Запорізький контрнаступ. Зізнався: думав, що це найстрашніше, але якщо порівняти з 2024–2025 рр., то робиш інший висновок.
– Звісно, найважче там, де йде війна. З часом, може, й не звикаєш, але вже орієнтуєшся, звідки й що летить, як треба діяти. Головне, треба уважним бути і реально оцінювати ситуацію. Молодь, яка вперше потрапляє до нас, часом досить активна, тому доводиться зупиняти, розповідати, що один крок чи поспішна дія буде коштувати здоров’я, а то й життя.
У кінці листопада 2023 року бригаду вивели на Рівненщину, на Білоруський кордон. Саме тоді вийшов наказ про те, що військовослужбовців віком 50+ не залучатимуть до служби на лінії бойового зіткнення. Нашому земляку з позивним «Дідо» запропонували службу в іншому батальйоні. Він пройшов перепідготовку й у середині травня 2024 року вже був на Донбасі.
– На жаль, поїхали некомплектом: лише 30 відсотків особового складу, тож було зрозуміло, що зона відповідальності буде значно більшою: незважаючи на 50+, рота старої розвідки завжди в повній бойовій готовності.
Не будемо вдаватися в деталі служби, не будемо рахувати контузії, можна лише здогадуватися, що пройшов Віталій Чешун за окремими епізодами його розповіді: «Три крапельниці – й на службу, бо людей не вистачає»; «Ледве вийшов із завдання. Хлопці розвантажили мене, наскільки було можливим, – на мені залишилася екіпіровка й зброя»; «10 днів у госпіталі й повернувся в частину, ще 10 днів на знеболювальних. На завдання не ходив, але вивозив побратимів…»
За мужність, успішне виконання бойових завдань, бездоганне несення служби Віталій Чешун нагороджений знаком «Золотий хрест».
А в листопаді знову контузія.
– «Кошмарили» нас тоді всім, чим могли. Уже контужений виходив із завдання. Через півтора кілометра відчув, що сили лишають, треба перепочити. Присів (сховався) за деревом, а коли прийшов до тями, виявилося, що дерева немає, сиджу… під пеньком.
Після лікування в госпіталі залишився шум у вухах. «Дідо» на завдання більше ходити не зміг, знову сів за кермо. А автомобіль – це пріоритетна ціль для дронів.
– 2025-й – це рік дронів, окремі ділянки були просто перенасичені ними. Якщо раніше оператори управляли ними пультом, то ударні дрони не мають ні камери, ні блоку керування, вони летять на задані (запрограмовані) координати. РЕБи не «душать» їх, батареї не сідають.
Один з таких дронів ледь не став фатальним для Віталія Чешуна.
– Якщо одним словом охарактеризувати мою службу, то це – виїзди, виїзди. 22 березня я вивіз хлопців на завдання, наступного дня повинен міняти. Але пішло не так, як планували: у них пошкодило антену, втратили дрон, треба було везти. Поряд була позиція іншої бригади. Щоб не їхати колоною, я прийняв рішення заїхати й до них.
Перший FPV був на радіаційному управлінні, його задавили РЕБами, другий FPV зайшов у посадку й зірвався, а третій ворожий ударний FPV-дрон, який атакував автомобіль, зачепився за трос, з якого зроблена клітка, пробив капот, розірвав праву ногу, не дивлячись, що я був у балістичних кросівках, поранив осколками ліву ногу. Я перестав їх відчувати й зупинив автомобіль. На щастя, військовий-новачок, який був зі мною, не постраждав.
Віталій пам’ятає, як повідомив керівництву, що 300-й, як давав команду контролювати небо, як прибігли на допомогу хлопці з бригади, в яку він кілька хвилин тому заїжджав, витяли з машини, наклали турнікети… Десь узялися дві бабусі, теж запропонували свою допомогу.
– Пікап пролетів поворот, потім повернувся, мене з трудом «упакували» (нога не вміщалася), вивезли на заправку, де й ампутували праву ногу, ліву, на щастя, врятували. Наші бойові медики (один у цивільному житті був ветеринарним лікарем, другий – стоматологом) діяли швидко й професійно.
Далі було лікування в медичних закладах Дніпра. А вдома не знаходили місця, чекали дзвінка – такою була домовленість. Звісно, за роки служби звикли, що не завжди є можливість зателефонувати, але серце підказувало: щось трапилося. І коли дружина врешті додзвонилася, як у сні, почула слова: без свідомості, реанімація, можна приїхати… Рішення було прийняте в ту ж секунду.
Далі були поїздки в Житомир, де продовжив лікування, пройшов протезування і реабілітацію.
Волонтер Тетяна Вільхова пригадала, як вперше побачила Віталія після ампутації: «Я ніби закам’яніла і дала волю сльозам. Не знала, що сказати, як підтримати. Ми стільки разів приїжджали до нього. Це такий живчик, завжди на позитиві, з гумором і вдячністю».
– Так, волонтери – наша надійна підтримка. Хоча й військові ніколи не були осторонь вирішення своїх проблем. Ми і танк купили б, аби знали, де він продається, щоб вберегти військових і швидше закінчилася війна.
Зі своїм майбутнім Віталій ще не визначився.
– Зрозуміло, так, як раніше, служити не зможу, але можу бути корисним при підготовці військових, підтримці захисників.
Не будемо робити прогнозів: час розставить все на свої місця.