З історії одного курсу факультету журналістики (до 65-річчя заснування Національної премії України імені Тараса Шевченка)

20 травня 1961 року постановою Ради Міністрів УРСР №646 засновано Республіканську премію імені Т. Г. Шевченка (нині Національна премія України імені Тараса Шевченка), якою упродовж десятиліть нагороджували (і нагороджують) видатних митців у галузі літератури, образотворчого мистецтва, музики, театрального мистецтва й кінематографії. Від 1961 року – це найвища в Україні творча відзнака за вагомий внесок у розвиток культури, літератури і мистецтва.
З нагоди березневих шевченківських днів, пропонуємо читачам «Зорі Полтавщини» коротку розповідь, на основі доступних джерел, про один із курсів факультету журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка (1953-1958), чотири випускники якого у різні роки були відзначені Шевченківською премією, а саме: Степан Колесник (1932-2024), Василь Захарченко (1936-2018), Борис Олійник (1935-2017), Микола Шудря (1935-2012). Останні троє є уродженцями Полтавщини.
Курс факультету журналістики, тоді Київського державного університету імені Тараса Шевченка, був незвичайним – 150 студентів. Це був єдиний такий набір, до цього і вже після стільки на один курс не набирали. Цей великий набір, як казали люди обізнані, було зроблено з веління високого керівництва – набрати більше молоді з сіл, аби підготувати кадри для районних газет, які задихалися від нестачі журналістських сил. Зі 150 студентів курсу більшість становили так звані діти війни, хоч і бідні, але надзвичайно обдаровані. Це був період, коли сталінська епоха відходила у небуття, а заступала її «хрущовська відлига» з привабливими «демократичними» гаслами і обіцянками світлого майбутнього.
Повоєнні роки були матеріально складними для усіх, та особливо для молодих людей, які вирвалися із закріпаченого села, здобували вищу освіту і при тому не мали жодної підтримки від своїх батьків. Тож щоб якось вижити, хлопці ходили підробляти на залізничну станцію (переважно це було вночі). Збиралося кілька студентів, і цілу ніч розвантажували великі вагони, а вранці, знесилені, ледь волокли ноги до гуртожитку. Хоч і падали від утоми, зате мали свіжу зароблену чесною працею копійку. Оскільки доводилося на всьому економити, то хлопці налягали переважно на картоплю та супи.
Це були плоть від плоті українські діти, які мужньо зносили моральний терор в університеті. Їм важко було навчатися, бо всі лекції (крім української літератури та мови) читалися російською мовою. Одні хлопці приймали такі «правила гри» й швидко адаптовувалися, інших – це боляче вражало і пригнічувало.
Василь Захарченко із деяким смутком згадує свої університети: «не вчили нас тоді в університеті любові до України, до рідної мови, культури, не вчили навіть історії української журналістики; на лекціях історії російської журналістики пихатий викладач-україножер говорив з презирством, що «никакой украинской журналистики вообще не было». Добрячих же манкуртів виховували з нас! Отож, якщо й стала частина випускників факультету журналістики патріотами України, то це не завдяки університету, а всупереч йому».
Після обшуків, з їхнього курсу Комітет Державної Безпеки (КДБ) забрав студента Бориса Мар’яна, який у грудні 1956 року дав прочитати кільком однокурсникам свої пропозиції до ЦК КПРС з метою «демократизувати удосконалити… суспільство, підвищити до міжнародних стандартів життєвий рівень радянського народу». Цей рукопис складеної «Програми-мінімум» тоді нашвидкоруч прочитало лише п’ятеро Мар’янових сусідів по студентській лаві, але цього, як виявилося, було досить, щоб наступного ранку Бориса нагально викликали до університетського парткому. А згодом, після громадського цькування, київський обласний суд виніс прогнозований вирок: ув’язнити Мар’яна строком на 5 (п’ять) років у виправно-трудових таборах без поразки (обмеження) в громадянських правах. Іншого журналіста, Вадима Пепу «забрили в солдати» і відправили в Казахстан, у ті краї, де свого часу відбував солдатчину Т. Шевченко. У Пепи, як виявилося, знайшли низку антирадянських віршів. Казали, що він їх забув на військовій кафедрі. На перших курсах навчання безслідно зникли ще два студенти-журналісти.
Під час навчання в університеті трапився один випадок, який спонукав до тривалих роздумів. Однокурсник, з яким Василь мешкав на квартирі, побачив, як Вадим Крищенко (теж однокурсник, згодом відомий поет-пісняр, народний артист України), читаючи в кабінеті журналістики якусь газетну статтю на політичні теми, зробив підкреслення олівцем. Невідомо, для чого він робив ті підкреслення, але пильними виказниками це було розцінено як полеміку з якимись там комуністичними положеннями статті. Василів співквартирник, тоді вже молодий ортодоксальний комуніст, доніс про це в партком, а згодом ще й доводив на комсомольських зборах, що вчинок його був шляхетним.
А ще Василеві закарбувалося в пам’яті, як проректор університету Удовиченко «вривався у читальний зал, безцеремонно наскакував на студентів, хапав до рук їхню лектуру, гортав, перевіряючи, чи не читають вони якоїсь крамоли».
Однокурсник, земляк і приятель Василя Захарченка Павло Пустовіт згадує у своїх спогадах, «що його у студентські роки постійно пригнічувало, що столичний університет був наскрізь зросійщений, що багато викладачів було настільки бездарними, що від їхніх лекцій просто нудило. Наш дотепний однокурсник Степан Колесник якось сказав про одного з них: «Лекції професора Б. такі сірі, як витерті поли солдатської шинелі». А коли лекції читав викладач російської літератури, здавалося, що мухи падали від тієї нудоти. Звідки ж напролазила сюди така сірість? Часто ставили ми собі такі питання, але відповіді не знаходили. Відповідь прийшла вже набагато пізніше».
Отакі то були реалії тої роздутої демократичної «хрущовської відлиги».
І все ж, попри небезпеку, дискусії поміж студентів були гострі й відбувалися часто. Хлопці, молоді, гарячі, готові були покласти голови за Україну. Їм дуже боліло те, як страждає люд, особливо на селі, як нищиться мова, культура, народні звичаї. Вони підсвідомо відчували гніт та терор, який повсякденно чинили імперські сили над Україною та відомими письменниками. Не могли миритися з тим, як манкурти глумилися над поетом Володимиром Сосюрою за його «Любіть Україну», як переслідували Максима Рильського, Ліну Костенко. Заборонена література викликала у них особливу зацікавленість. Юнаки вірили, що дух і слово славетних українців Тараса Шевченка, Михайла Грушевського, Івана Франка і сотень інших з кожним роком все більше проникатимуть у душу всього народу, з гущі якого виходитимуть тисячі нових патріотів. І нарешті настане час, коли вже ні катівні, ні табори Сибіру не зможуть зламати українського духу, вільнолюбного прагнення України.
Хлопці мали можливість побувати на зустрічах з провідними українськими письменниками Олесем Гончаром, Максимом Рильським, Володимиром Сосюрою, Остапом Вишнею, Андрієм Малишком, Платоном Вороньком та іншими. Отримувати насолоду від опер «Богдан Хмельницький» та «Тарас Бульба», відвідувати Софію і Лавру, столичні музеї, знайомитися з історичними пам’ятниками, опрацьовувати унікальні писемні та друковані пам’ятки з публічної бібліотеки. А ще мали щастя спілкуватися з такими викладачами, як декан факультету доц. Матвій Шестопал, який уважається першим викладачем-дисидентом столичного університету.
З їхнього університетського курсу (випуск 1958 р.) багато журналістів поїхали в райони і чесно працювали, стоячи на обороні українського слова. А частина з хлопців пробилася на літературну ниву і заявила про себе вартісними книгами – це Василь Захарченко, Степан Колесник, Валерій Гужва, Олекса Мусієнко, Іван Власенко, Дмитро Головко, Борис Олійник, Вадим Крищенко, Микола Шудря.

Тарас ПУСТОВІТ,
заступник директора-начальник відділу Державного архіву Полтавської області,
голова Полтавського міського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка.