«З якою місією Ти послав мене до людей?»

«З якою місією Ти послав мене до людей?»

Павлові Стороженку – 75

Мабуть, із гумористами завжди так: не відразу збагнеш, над чим вони жартують, іронізують, у чому саме той головний «прикол». А втім, не сперечаюся, може, то лише я не з першого разу розумію гумор. Ось і цю назву творчого вечора спершу намагаюся для себе витлумачити: «Іронічний і синтетичний. Цікавий не лише інопланетянам…». Я точно не з інопланетян, тож мені цікаво, яким постане на своєму творчому звіті мій давній колега Павло Стороженко, з яким кілька років ми ділили кабінет ще в редакції полтавської молодіжки.

Та час летить, і щойно він став ювіляром, і цей вечір-портрет письменника, заслуженого журналіста України, гумориста, пародиста, перекладача з польської, болгарської та німецької мов присвячено 75-річчю Павла Стороженка. Його підготувала й провела в літературній вітальні провідна бібліотекарка відділу соціокультурної діяльності Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки імені І.П.Котляревського Галина Вовченко. Всім, хто прийшов зустрітися з ювіляром, вона запропонувала пензлем слова змалювати його портрет, першою ж і взялася за справу. Назва вечора, до речі, – то цитата із дослідження творчості Стороженка незабутнього літературного критика Анатолія Дяченка – також свого роду «штрихи до портрета».
У затишній атмосфері колеги, друзі й читачі залюбки ділилися спогадами про робочі будні й свята, де їм і відкривалися за різних обставин характер, вдача, багатогранний талант ювіляра.
Але спершу пані Галина ознайомила з його біографією: народився Павло Стороженко 15 лютого 1946 року в селі Долина Диканського (нині – Полтавського) району. 1965 року закінчив Крюківський машинобудівний технікум (м. Кременчук), 1974-го – філологічний факультет Полтавського державного педагогічного інституту ім. В.Г.Короленка. У 1980 році закінчив відділення преси, радіо і телебачення Вищої партійної школи при ЦК Компартії України (заочно). Працював учителем російської мови і літератури Диканської середньої школи, інструктором оргвідділів Диканського та Полтавського райкомів партії. З червня 1977 року – на журналістській роботі: був завідувачем відділу листів і фейлетону обласної газети «Комсомолець Полтавщини», кореспондентом журналу «Перець» (м. Київ), головним редактором незалежного вісника «Демократична Полтавщина». У 1992 – 1994 роках працював консультантом по зв’язках з пресою, політичними партіями і громадськими організаціями Полтавської міськради.
З серпня 1994 по вересень 2004 року – редактор газети «Полтавський вісник». Автор книг гуморесок, фейлетонів та мініатюр «Облава» (Київ, 1988), «Нотатки голкіпера» (Київ, 1989), пригодницької повісті «Винагорода за форварда» (Полтава, 1991), збірки літературних пародій та наслідувань «Чемне відлуння» (Полтава, 1993), книги гумору та сатири «Якщо у вас темпераментний чоловік…» (Полтава, 1994), «Полтавський акцент: Грубіянські епіграми» (Полтава, 2008); «Час цікавих перемін: Грубіянські епіграми» (Полтава, 2009), оригінального видання «Розбійники з лебединого шляху. Цікавинки про морських піратів, віднайдені, упорядковані та перекладені з різних зарубіжних джерел Павлом Стороженком» (Київ, 1995). У перекладах Павла Стороженка світ побачили кілька збірників анекдотів, зокрема «Кримінальні анекдоти» і «Прошу пана до анекдоту, збірка сучасних польських анекдотів», збірка науково-популярних розповідей «Хто був «летючим голландцем»?», гумористичні оповідання Йордана Попова та есе Георга Мозера «Як я знаходжу сенс життя» (з німецької). Лауреат обласної журналістської премії імені Григорія Яценка, премії імені Олександра Ковіньки, імені Івана Котляревського.
У своєму творчому блозі «Щоденник грубіяна» Павло Стороженко щодо ювілейних настроїв уже зазначав:
Є день такий, коли ти уявляєш,
Що ти потрібний всім, ти цяця й корифей,
Що кращого в райцентрі, аніж ти, немає…
Шкода, що так здається лиш наювілей.
Він завжди був скромним і самокритичним, врівноваженим, і те, яким змалювали його учасники вечора, сприйняв також без особливих емоцій. Бо у 75 людина, певне ж, уже сама себе добре знає. Він не говорив урочо про здобутки й підсумки, про сенс життя, але обставини вечора ненав’язливо змусили до того. Вечір відбувався в один із міжнародних днів кота, і коли хтось нагадав про це, присутнім захотілося, щоб ювіляр прочитав один із своїх творів саме про цих улюбленців світу. І Павло Сергійович прочитав свою «натуральну історію» – «Коти в моєму житті»: про дворову кішку з усіма її пригодами. Завершується вона так:
«У цьому дворі я не живу. Тільки працюю. У мене тут невеличкий кабінет, книжки. Ночую вдома. Почуваюся затребуваною людиною подвійно: мене приязно ждуть і вдома, і на праці.
І, може, коли я стану перед очі Творця і запитаю:
– Господи, який був сенс мого життя? З якою місією Ти послав мене до людей? Щоб написати для них щось корисне?..
І Він може сказати:
– А пам’ятаєш, ти годував стару кішку з обкарнаним хвостом? Оце й була твоя місія».
Тож виходить – гумористи й сатирики можуть і до сліз розчулити.
І хіба дивно, що всі промовці, серед яких були колеги-журналісти Віталій Скобельський і Валентин Посухов, голова обласної організації Національної спілки письменників України Наталія Кірячок, поетеса Інна Снарська, журналістка Оксана Кравченко, директор видавництва «Дивосвіт» Ганна Грибан, давній приятель, колекціонер Юрій Меліхов, говорили про найголовніше: доброту, людяність, відповідальність, майстровитість – цей ряд множився і множився на творчі здобутки невтомного письменника і журналіста. Йому й сьогодні вдома не сидиться – щодня йде, як на роботу, у свій кабінет, і таки ж на роботу – її результати у творчому блозі Павла Стороженка «Щоденник грубіяна», який читають постійно сотні відвідувачів, зокрема і його зарубіжні друзі.
Колеги із «Зорі Полтавщини» зичать ювілярові – так тримати, у доброму здоров’ї й гуморі «грубіянити» на злободенні теми нашого життя, а читачам – думати. Бо ж є над чим, часто – й зовсім без підтекстів, як ось у цій «грубіянській» епіграмі:

Народна оптимістична

Крим віджали москалі,
Кавказці – базари.
В банках, знаєте самі, –
Люди в окулярах.
Але є горОди в нас,
Де гнемося раком.
На будовах повсякчас
Мерзнем, як собаки.
Ми позиції оці
Не здамо ніколи!
Бо такими люблять всі
Інші нас довкола.
Шануймося…

Лідія ВІЦЕНЯ
“Зоря Полтавщини”

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий