З Україною в серці

З Україною в серці

Повернення художників Кричевських

3 листопада 2021 року душа Катерини Кричевської-Росандіч відлетіла у засвіти. Не стало великого друга Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського. 30 років тривало наше листовне знайомство з Катериною Василівною. З хвилюванням згадую про ті роки і першу зустріч з онукою Василя Григоровича Кричевського.

Переломні 90-ті роки XX століття суперечливі, часом трагічні, але невпинно переможні. Україна постала як самостійна держава. Прогресивна інтелігенція країни разом з українською діаспорою світу розпочали роботу з повернення в Україну імен талановитих співвітчизників, переслідуваних, репресованих радянською владою.
Восени 1990 року Полтавський краєзнавчий музей звернувся через газету «Українська думка» до своїх земляків в еміграції з пропозицією розповісти про себе, вислати свої праці для нової експозиції з правдивої історії України. Звернення було передруковане у зарубіжних українських газетах.
Музей знаходиться у приміщенні губернського земства – це робота талановитого архітектора Василя Кричевського, який у 1940-х роках із сім’єю емігрував на Захід. Я працювала у музеї завідуючою відділом і була головою обласного відділення Товариства зв’язків з українцями за межами України (ця громадська організація створена у 1960-х роках у стінах краєзнавчого музею).
Відповідь від співвітчизників з-за кордону не забарилася. З усіх куточків світу – Америки, Канади, Європи, Австралії – йшли до музею листи, пакунки з книгами, світлинами.
Пригадую, як отримала лист із США, підписаний красивим чітким почерком, датований 1.01.1991 року. Мені перехопило подих – лист був від Катерини Кричевської-Росандіч, онуки славетного архітектора Василя Кричевського. Згадалися 1970-ті роки, коли ми, молоді екскурсоводи, розповідали про архітектора будови Василя Кричевського, всупереч офіційним путівникам, де навіть не згадувалося його імені.
Катерина Василівна писала, що може зібрати світлини свого діда, матеріали архітектора і вислати до музею. Без перебільшення скажу, що кожен лист і пакунок від Катерини Кричевської-Росандіч був радістю для нас. Листи були цікаві, образні, наповнені енергією і любов’ю до України.
Спільна робота державного музею і громадських організацій приносила позитивні результати, закладався наріжний камінь формування громадянського суспільства в Українській державі. Ми запросили Катерину Василівну відвідати Полтаву, доторкнутися руками до творіння свого діда Василя Григоровича. Вона дала згоду приїхати із виставкою своїх робіт.
* * *
1 вересня 1993 року виставка акварелей, перша персональна виставка художниці в Україні через 50 років розлуки з нею, була відкрита у залі першого поверху музею. Виставку відкрив начальник обласного управління культури Петро Бондаревський. На неї зійшлася майже вся Полтава, неможливо було протиснутися до виставкової зали. Полтавці прагнули зустрічі з онукою великого майстра, творіння якого стало гордістю міста. Обласна телерадіокомпанія «Лтава» готувала телепередачу. Журналіст «Зорі Полтавщини» Тетяна Дениско взяла у художниці перше на українській землі інтерв’ю, яке вийшло під ліричним заголовком «Після малювання найбільше люблю квіти…»
Як пригадує художник Володимир Дерябін, автор експозиції виставки, робота не обійшлася без непередбачуваних труднощів, які подолала сама художниця. На оформлення виставки дали одну добу, десь за північ виникла проблема: рами не підходили до окремих робіт. Що робити? Пізній дзвінок до готелю… Катерина Василівна, не вагаючись, дала дозвіл обрізати поля акварелі на 1 сантиметр. На ранок виставка була готова.
Володимир Дерябін, оглянувши змонтовану ним виставку, сказав мені: «Вишукані ескізи Катерини Кричевської-Росандіч проникнуті легкою димкою ранку і того стану природи, коли день ще не настав, а ніч уже відійшла. Живопис Катерини Кричевської завжди трохи недосказаний, її легкий світоносний почерк впевненої руки немовби злегка доторкується паперу, не перевантажуючи роботи непотрібними пошуками, зберігаючи в той же час первозданну красу дотику її легкої руки. Від невеликих за розміром акварелей і гуашей випромінюється внутрішній світ, який говорить про глибоку обдарованість автора».
* * *
Після повернення до США Катерина Кричевська-Росандіч стала висилати роботи свого батька, відомого в Америці художника Василя Васильовича, більше п’ятдесяти прекрасних акварелей, а також каталоги спільних із батьком виставок у Нью-Йорку.
Чергова посилка була особлива! Розкриваємо великий пакунок
(60×60 см) і очам своїм не віримо – три акварелі Миколи Кричевського, сина Василя Григоровича, учителя Катерини Кричевської, визнаного на Заході художника, майстра акварельного живопису. Краєзнавчий музей одержав неоціненний скарб родини Кричевських.
Пізніше був іще щедріший дарунок музею від Катерини Василівни. Посилка з меморіальними речами архітектора Василя Григоровича Кричевського, речами, які слугували йому все життя: етюдник, палітра, пензлі, олівці, склянки для змішування фарб, тюбики недописаної фарби… Ми стояли, як зачаровані, для нас ці речі зберігали тепло рук художника, великого архітектора. На мить навіть здалося, що озирнися і побачиш у купольній залі музею майстра – творця цієї будови.
П’ять років (1991–1995 рр.) активного листування з Катериною Кричевською-Росандіч дали музею понад 200 експонатів основного і науково-допоміжного фонду. Цінні реліквії художників Кричевських експонувалися вперше на виставці третього поверху музею. Катерина Василівна подарувала полтавцям іще одну зустріч зі своєю творчою родиною.
Моя розповідь про меморіальні речі художників Кричевських, які зберігає й експонує музей, цікава молодим художникам не тільки з професійного боку. Вони мають виховне значення. Кричевські у неймовірно важких умовах еміграції своєю працею досягли високого визнання таланту, не розгубили любові до України, яка і визначила рішення: все, що створене їхніми руками, їхнім талантом і розумом, належить Україні. І Україна високо оцінила творчість художниці Катерини Кричевської-Росандіч. Вона удостоєна високого звання «Заслужений діяч мистецтв України».
* * *
Минуло багато років від зустрічі з художницею Катериною Кричевською-Росандіч, але журналіст Тетяна Дениско пам’ятає все до дрібниць про перше на українській землі інтерв’ю онучки Василя Григоровича Кричевського. У статті «Незабутні гості 90-х» вона розповідає, як у вересні 1993 року Університет українознавчих студій і колектив Краєзнавчого музею приймали художницю зі США Катерину Кричевську-Росандіч, талановиту представницю славетної родини, доньку відомого українського художника Василя Васильовича Кричевського і внучку знаменитого архітектора, живописця, графіка, художника театру і кіно, майстра декоративно-вжиткового мистецтва Василя Григоровича Кричевського. До Полтави пані Катерина привезла душевні, сповнені багатьох цікавих подробиць спогади про геніального діда, батька, дядька Миколу, а ще – персональну виставку і кілька неоціненних подарунків – дві свої акварелі, три роботи Миколи Кричевського і дев’ять дідових етюдів довоєнного часу, що їх вона передала музею. Не намагалася приховати хвилювання: цю прекрасну величну будівлю в стилі модерн проектував її дід!..
* * *
Наша розмова відбувалася після багатолюдних заходів у музеї в затишному номері готелю «Турист». Панові Драго, чоловіку Катерини Василівни, хорвату за походженням, кортіло їсти, і він кілька разів натякав про це дружині, але їй ішлося про важливіше – мусила відповісти на всі запитання, розповісти про всіх, від кого «пішов її талант». Хотілося слухати її без кінця! Де ще можна почитати про такі речі? Про дивацтва діда Федора і його дружбу з Іваном М’ясоєдовим. Про шанс, що його дала Америка. Про навчання в іконописній майстерні Святослава Гординського. Спільні етюди з «блискучим парижанином» дядьком Миколою… Думаю, не варто переказувати інтерв’ю, вміщене в «Зорі Полтавщини» від 17 лютого 1994 року під заголовком «Після малювання найбільше люблю квіти…», процитую лише одну відповідь на запитання про натхнення і самодисципліну в житті художника: «Я дуже дисциплінована. Хоча замовлень не люблю – вони тиснуть на мене, наче хтось поставив переді мною ґрати. Коли я не мушу, воно виходить далеко краще. Часто виношую майбутню картину, як дитину. Малюю в голові. Встаю рано і працюю до 12-ї години, потім обід, і знову працюю до 17-ї. А щоб ждати натхнення – ні. Всі мої знайомі і приятельки, вся вулиця знає, що я працюю в певні години, ніяких телефонів, ніяких кав у цей час не можна». Ось таке підтвердження відомої істини, що талант – це на 90 відсотків щоденна праця…
Ми, члени громадських організацій, журналісти, художники, музейники, допомогли втілити у життя рішення творчої родини Кричевських. Найголовніше, що ми зробили спільними зусиллями, – повернули на Батьківщину творчість талановитих синів України, художників Кричевських і їхніх нащадків, що стала невід’ємною складовою української культури, надбанням українського народу, якому вони слугували і слугують своєю працею, віддають усю снагу свого життя.

Віра КОШОВА
Голова Полтавського обласного відділення Товариства зв’язків з українцями за межами України

Добавить комментарий