З вірою в любов

З вірою в любов

Валентина Беля народилася в селі Венслави Лохвицького району. Закінчила Кременчуцьке педагогічне училище, затим – Полтавський педагогічний інститут імені В.Г.Короленка. Працювала вчителем української мови і літератури. У різні роки побачили світ її поетичні збірки «Вірую в любов», » Життя блискавиці», » Жасминовий вечір» та книга малої прози «Українці мої». Валентина Беля також авторка слів гімну філологів Полтавщини, гімну Малої академії наук Полтавщини, багатьох пісень. Лауреат загальнонаціонального конкурсу «Українська мова – мова єднання».
Для знайомства наших читачів із творчістю літераторки з Лохвиці пропонуємо дві з її новел.

Лялечка

Відколи Надія себе пам’ятає, всі називають її лялечкою. «Лялечко, привіт!», «Лялечко, як справи?», «Лялечко, куди йдеш? Що робиш?». Спочатку Надійка дивувалася, потім ображалася, а далі звикла. Навіть родичі частіше називали її лялечкою, ніж на ймення. А почалося все ще в пологовому будинку, коли медсестра вперше принесла Надійку її мамі:
– Подивіться, яка у вас гарна донечка. Білявенька, голубоока, щічки червоні, волоссячко довге, кучериками. Справжня лялечка!
Відтоді оте кляте «лялечка» міцно приклеїлося до неї, і, мабуть, назавжди. Надія розміняла вже третій десяток, а ніхто, здається, всерйоз її не сприймав, навіть хлопця не було. Жінки між собою перешіптувалися: «Ні прати, ні готувати – ні на що не здатна. Сказано, лялечка». Та це була неправда. Надія вміла все. Була у матері одиначкою, це правда. Але ж не всі одиначки ліниві та пещені. Виросла серйозною, стриманою. Більше любила самотність і книги. Всі друзі дитинства якось самі собою розсіялися, мов ранковий туман. Давно мріялося поїхати із села геть, щоб більше ніколи і ні для кого не бути лялечкою, але покинути матір не наважувалася. Інколи ночами будувала плани на майбутнє. Мріяла, як і всі.
Тієї ночі Надія прокинулася від дивних звуків та чиїхось стривожених голосів за вікном. У хаті було видно, як удень. Схопилася з ліжка, виглянула у вікно й обімліла. На протилежній стороні вулиці горів будинок. Дівчина накинула благенький халатик, узула на босу ногу капці і вибігла на вулицю. На все село калатав дзвін. То з одного, то з іншого краю бігли люди з відрами. І чоловіки, й жінки. Надійка побігла теж. Язики полум’я вже лизали стріху, з вікон валив чорний дим.
– Сюди, сюди лийте!
– А пожежників викликали?
– Та викликали, тільки пізно вже, мабуть. Хто ж думав?
Пожежа сталася глибокої ночі, коли майже все село спало, тож і помітили її не відразу. Язики полум’я почали уже вибиватися назовні.
– Та чорт з нею, з хатою. А де ж Сашко з Любкою? А дитина?
– Мо, поїхали куди?
– Ні, не поїхали. Звечора дома були. Любка корову заганяла. Бачив. Світилося.
– Боже, Боже, а якщо вони в хаті?
– Досі вибігли б.
– А дитина? Мале ще. Три роки хлопчакові.
– Зараз спробую двері відчинить.
Важкі дерев’яні двері відчинилися, випустивши з сіней стовп чорного ядучого диму.
– Ні, ніяк не зайти! Може, ти, Іване? Молодший, швидший за мене.
– Знайшли дурня. Пізно вже.
Надійка не вагалася ні хвилини. Скинула халат, швидко вмочила його у чиєсь відро з водою, далі вилила ту воду на себе і, обмотавши халатом голову, кинулась у чорну пащу відчинених дверей. Люди не відразу збагнули, що сталося.
– Куди ти, дурна?! Згориш! Пізно вже.
Та Надія їх не чула. Якась несамовитість і сила одночасно прокинулися в ній. А в голові билася лише одна думка: «Дитина».
– Хто то такий?– допитувалися.
– Лялечка.
– Боже, згорить, навіжена.
Поповзом дівчина дісталася кімнати. Дим виїдав очі, тож Надійка скоріше по пам’яті шукала шлях до спальні дитини. Та ні на ліжку, що вже займалося, ні під ліжком хлопчика не було. Ставало все жаркіше, дим немилосердно виїдав навіть заплющені очі. Одяг почав парувати. Ось-ось загориться. «Скоріше, скоріше, – підганяла себе, – треба встигнути». Над головою все сильніше чулося потріскування. Дівчина просувалася далі й далі, обстежуючи руками простір навколо себе. Чиїсь капці, іграшка, брязнуло відро… І почула слабкий дитячий голос, а точніше, кілька звуків. З останніх сил кинулася на ті звуки і, дякувати Богові, наткнулася на дитину. Схопилася на ноги, обмотала маля в іще вологий халат і щосили кинулася до дверей. Більше Надія не пам’ятала нічого.
Отямилася на лікарняному ліжку. Поруч сиділа заплакана мама і стояв лікар.
– А ось і наша героїня прокинулася. Нічого, все гаразд. Трохи диму наковталася, трохи «підсмажилась». До весілля заживе, – посміхнувся сивоволосий чоловік.
Надійка подивилася на свої забинтовані руки і ноги. Раптом згадала про дитину. Хотіла запитати, але говорити було важко. Тільки незрозумілий шепіт вирвався з її грудей. Дівчина злякалася.
– Не хвилюйся, дитино, все минеться. А за хлопчика не переживай. Житиме.
Надія полегшено зітхнула. Цієї миті до палати зайшла медсестра з букетом квітів у руках.
– Це тобі якийсь молодий чоловік передав. Каже, що однокласник.
Медсестра поставила квіти у вазу поруч з ліжком і вийшла.
– Я ж кажу: до весілля заживе, – знову повторив лікар і підморгнув Надії.
Село іще довго обговорювало і пожежу, і вчинок «лялечки»:
– Оце дівчина! Хто б міг подумати, що вона на таке здатна!
– Молодець! Справжня героїня.
– Дорослі чоловіки не наважились, а вона…
– Сашко з Любкою їй довіку повинні бути вдячні, що дитину врятувала. В гості вони, бачиш, пішли.
– Були б їм гості, коли б не Надійка…
– Хату іншу побудувати можна, а от дитину…
– Гарна комусь дружина буде.
– Дай їй, Боже, щастя. Добра душа.
Відтоді ніхто й ніколи більше не називав Надію «лялечкою», бо хіба ж «лялечка» на такий вчинок здатна?

Кохання довжиною у десять днів

Свої п’ятдесят Ліна відзначила скромно. Приїхали діти, зайшли сусіди. Пообідали за святковим столом і розійшлися. Наступного ранку діти мали їхати, і знову самотність. Увечері жінка мила посуд і ковтала сльози. Дочка помітила настрій матері, ніжно обійняла за плечі:
– Не плач, мамусю. Ти ж розумієш, нам треба їхати. А ти ж гарна, молода – знайди собі когось. Ми не будемо проти.
Про «знайти собі когось» давно і думати забула. А тут діти наполягли, щоб зареєструвалася на сайті знайомств. Довго не хотіла, а потім… Врешті-решт, що їй втрачати? Нехай, може, зимові вечори будуть не такими довгими.
Наступного вечора, коли самота знову гуляла кутками хати, підійшла до дзеркала, уважно роздивилася кожну зморшку… Для чого? Хто знає… Дорогі креми для обличчя та рук, що їх постійно дарували діти, безпорадно лежали на полиці. Відколи стала вдовою, у її житті не було жодного чоловіка. Чоловіки траплялися, та ніхто з них не припав до душі.
Спати не хотілося. Ліна «зайшла» в Інтернет, прочитала новини, попорпалася в рецептах салатів, перевірила пошту, відкрила сайт знайомств. Прочитала два листи від якихось чужих і набагато старших від неї чоловіків, що обіцяли «вірність і кохання до смерті». І раптом її серце голосно закалатало. Це був він, чоловік її мрії. Гарний і ставний. Військовий. Її ровесник. Людина з іншого кінця світу.
Ліна кілька разів перечитала його лист, написаний «ламаною» російською мовою. Він відразу почав говорити про серйозні стосунки, попрохав адресу електронної пошти. Відповіла йому не задумуючись. Наступного дня запропонував Ліні вийти із «несерйозного» сайта знайомств і написав перші слова про кохання. Ліна розуміла, що про кохання говорити було рано, та Stefani подобався їй усе більше. Відклавши всю роботу, вона могла довго дивитися на його фото, милуватися поставою. Її не бентежило те, що між ними кілька тисяч кілометрів. Листи писала стримані, хоч душа все більше і більше горнулася до незнайомця. Зате Stefani засипав її красивими словами, картинками, на яких посміхалися квіти, воркували голуби, злітали до небес закохані на пелюстках троянд. Усе це було таке незвичне у Ліниному житті. Через кілька днів він написав, що хоче забрати Ліну у свою країну, хоче, щоб вона стала його дружиною. Думала недовго і дала згоду. Крім дорогих серцю могил, у рідній стороні її нічого не тримало. В голові почали вимальовуватися райдужні картинки її нового щасливого життя. А як же будинок, господарство? Нічого, разом вони щось придумають. З роботою теж доведеться розпрощатися. Та вона ні про що не шкодуватиме. Тепер у неї є Stefani.
Тиждень Ліна прожила у солодкому напівмаренні. Робота валилася з рук, бо ні про що інше, ніж про коханого, думати не могла. Все більше і більше у її серці розгорався вогник любові до Stefani. Вона і сама не рада була тому несподіваному почуттю, що бродило в ній. Стільки років жила спокійно, а тут… Ночами довго не могла заснуть. Уявляла їхню першу зустріч.
Останніх два листи від Stefani були особливо «солодкими», і це чомусь насторожило Ліну. Легенький вітерець тривоги заворушився під серцем. Хіба можливо жодного разу у житті не бачити людину і так закохатися? В останньому листі він називав її уже своєю дружиною, якій безмежно довіряє. Втім Ліна заспокоювала себе. Можливо, її слова, її думки були настільки близькими йому, що розпалили таке жагуче кохання. По-різному трапляється в житті. А може, доля зглянулася над нею, і, нехай і запізно, прийшло щастя.
В останньому листі Stefani написав, що незабаром приїде, але спочатку попросив Ліну, як свою дружину, отримати важливий для нього вантаж, який вона мала зберегти до його приїзду. Попросив її особисті паспортні дані, повну адресу. Цей вантаж мали привезти чужі люди, «кур’єри» з якоїсь «компанії».
За ніч жінка не зімкнула очей. Думала, думала, думала… Так от для чого вона була йому потрібна!
Відповідь була короткою і сухою – ні!
Ліна вийшла на поріг, глибоко вдихнула ранкову свіжість і відчула дивну полегкість. Життя тривало…

Валентина БЕЛЯ
Педагог

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий