Першого травня Людмила Овдієнко мала б зустрічати своє 70-річчя – вона мріяла жити довго. Досі боляче це усвідомлювати, але доля жорстоко поклала “камінчик з Ворскли крапкою” на її життєвому березі – немов рядочок із її вірша. І в серпні вже минатиме три роки, як немає Людмили серед нас, немає у цьому світі, який вона так любила. Залишилася любов, яку поетеса щедро йому дарувала, радіючи й плачучи, – вона була вдячна за все: і за біль, і за щастя. Тепер та любов живе в її натхненних поетичних рядках. І – в рідних людях, у дітях і онуках, як і має бути.
Незадовго перед її першотравнем у Кобеляках, де жила й працювала письменниця і журналістка, з’явилася вулиця Людмили Овдієнко, а цими днями там буде відкрито меморіальну дошку почесній громадянці міста. І подією особливою стала недавня презентація книги Людмили Овдієнко “Прогуркотів мій поїзд, пролетів… Вінок пам’яті Людмили Овдієнко” за загальною редакцією Костянтина Бобрищева, чоловіка письменниці. Захід організувала і провела завідувач відділу соціокультурної діяльності Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки імені І.П. Котляревського Юлія Крамарєва. Книга вийшла у видавництві ТОВ “АСМІ” за кошти обласного бюджету (за планом випуску соціально значущих видань) наприкінці минулого року. Тут вміщено 300 віршів (раніше не опублікованих і давніших, добре відомих шанувальникам таланту Людмили Овдієнко). Родзинка нового видання в тому, що книга щедро проілюстрована прекрасними світлинами відомого не лише в Україні фотохудожника, журналіста Костянтина Бобрищева. Людмила любила фотомистецтво, наголошує автор знімків, а він сам дуже любив фотографувати дружину і робив це упродовж 45 років, які вони прожили разом, – “цілу вічність і в той же час – одну мить”, як зізнається він. Тож у книзі вміщено своєрідний фотолітопис усієї родини, але й не тільки – значну частину видання складає розділ “Вінок пам’яті Людмили Овдієнко”, де бачимо оригінальні художньо-документальні світлини цілого ряду видатних сучасників, які сказали своє слово про творчість Людмили Овдієнко. Серед них – колеги по перу: письменники і журналісти, літературознавці, художники, педагоги, вчені, артисти, композитори, співаки і просто земляки-читачі, залюблені в її слово. Понад сто письмових відгуків, збережених у різні роки в архіві поетеси, а також нещодавні, уже пронизані болем утрати. Тут щирі рядки зокрема Платона Воронька, Павла Загребельного, Федора Моргуна, Бориса Олійника, Івана Драча, Михайла Шевченка, Петра Тронька, Івана Бровка, Леоніда Каденюка, Дмитра Гнатюка, Ніни Матвієнко, Раїси Кириченко… Подано також автографи письменників на книгах, які вони дарували Людмилі Овдієнко.
Дуже цікаво буде читачам простежити і за літературним процесом поетеси у творенні вірша – книгу ілюструють ще й рукописи з її блокнотів.
Під час презентації було висловлено багато щирих сповідей і друзів поетеси, і творців її посмертної книги. Відчути серцем її вірші усі присутні мали змогу завдяки старшокласницям із творчого об’єднання “Театр світла” під керівництвом вчителя української мови і літератури Алли Тарасевич із Полтавської міської гімназії “Здоров’я” №14 – вони підготували літературно-музичну композицію за творами Людмили Овдієнко. Читав її вірш і співав пісню на слова поетеси заслужений артист України Олександр Хоманько, добре слово про неї і її творчість сказали голова обласної організації НСПУ Наталія Кірячок, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г.Короленка Ганна Радько, журналістка кобеляцької газети “Колос” Олена Харківець. Про роботу над книгою розповіли Костянтин Бобрищев і директор ТОВ “АСМІ” Олексій Петренко. Заслужена артистка України Тетяна Садохіна додала особливого настрою учасникам дійства, подарувавши їм “Пісню про матір” на слова Бориса Олійника. А пісню “Кобеляцька зоря” на слова Людмили Овдієнко, яка вже стала неофіційним Гімном Кобеляк, виконав твочий дует її земляків у складі Наталії Бодні й Аліма Ческака.
Увесь вечір було таке відчуття, що незабутня й болюча, як свіжа рана, Людмила Овдієнко слухала кожне слово, дивлячись кожному очі в очі з портрета, що вміщений на обкладинці книги. І вже її вірші набувають нових акцентів у прочитанні, бо – звучать без неї, звучать як передчуття, як мудрі щирі повчання, вистраждані з власного життєвого досвіду. І стають трикрапками із камінців на березі її життя. Це відчують, упевнена, і сьогодні всі, хто прочитає вірші Людмили Овдієнко. Ось кілька з них…
Лідія ВІЦЕНЯ
“Зоря Полтавщини”
“Моя любов переживе мене…”
Людмила ОВДІЄНКО
* * *
Всього занадто в нашому житті:
Банкетів, катастроф,
за славою гонитви.
Не вистачає тиші для молитви.
Кого, крім себе,
нам винити в тім?
Всього занадто в нашому житті.
Я прожила, здається, триста літ.
Була людиною, твариною, змією…
А птахою? Либонь, також і нею, –
Ще й зараз в снах триває мій політ.
Я прожила, здається, триста літ.
Що мало статись –
сталося колись.
Чому ж тоді,
сльозу зневіри стерши,
Ще сподіваюсь – з’явиться
хтось перший,
Хто б помовчав зі мною
й помоливсь?
* * *
Спаде жара, і берег обезлюдніє,
я повернуся, слід твій відшукаю.
Це епілог до щастя чи прелюдія?
Це час надій чи болісних розкаянь?
Ще ти зі мною.
Відчайдушно-весело
рвонусь навстріч.
Але яка це мука
побачить у зіницях твоїх звеснених
лице своє в передчутті розлуки.
Ще ти – любов.
Ще день мій сонцем сповнений,
ще ніч моя безсонням не оплачена,
а вже виходять у дорогу спомини,
слідів шукають на піску гарячому.
* * *
Коли потяг удаль загуркоче…
Володимир Сосюра
Прогуркотів мій потяг, пролетів
З таким шаленим молодим
розгоном,
І за останнім голубим вагоном
Відстугоніли рейки золоті.
Я цей маршрут любила стільки літ,
Тобі було лиш варто погукати,
І мчали мене тамбури, плацкарти
В обійми щастю, наче в інший світ.
Як вписувався в ніч старий вокзал,
Як дивував вибагливістю форми,
Як блискавично довгий шнур
платформи
Від всього, що лишила, відрізав!..
Я думала: лиш двері відчиніть –
І швидше, швидше по ногах, по
клунках!
В твоїх устах моє ім’я так лунко
Звучало, як опісля ні в чиїх.
І після тебе довго все мені
Здавалося безликим і безбарвним,
Немов торішній вицвілий гербарій
Після живого шелесту гаїв.
Здавалося, на тисячу життів
Ця невтолима радість, невтомима.
І ось сьогодні мимо, мимо, мимо
Прогуркотів мій потяг, пролетів.
* * *
Торкнусь востаннє до щоки щокою,
Легенько подихом пригладиш коси.
Ти пам’ятай, що я була такою
Легкою, наче гілка абрикоси.
У спогадах твоїх, як у дзеркалах,
Ще відіб’ються, хочеш чи не хочеш,
І сукні малахітової спалах,
І в колір їй травнево-світлі очі.
Не дотягнуся з відстані розлуки,
Іду нечутно за кордони літа.
Але ж були, були у мене руки,
Які уміли ласкою горіти…
Торкнись востаннє до щоки щокою,
Очима дорікни: навіщо плачеш?
Прошу, запам’ятай мене такою,
Якою вже ніколи не побачиш.
* * *
Не мрією, – вона була й мине,
Не радістю, – вона завжди з бідою,
Ручаюся повітрям і водою:
Моя любов переживе мене.
Але нікому не відомо те,
Яким вона сяйне до сонця ликом,
Травинкою чи деревом великим
Побіля серця в тебе проросте.