У великому скляному павільйоні зоологічного саду, поміж фікусами й пальмами, пурхає, бігає та плаває безліч різних дивовижних птахів. Галасливі папуги, поважні широкодзьобі тукани. Метушливі, турботливі ткачики, що безперестанку тягають траву до своїх колективних гнізд. І золотий фазан, вінценосний голуб, птах-носоріг… Тупцює на своїх слонових ногах важкий, безкрилий, з лискучим темним оперенням казуар. Зграбно і легко ступають по дну мілкого ставочка рожеві фламінго. Нарешті павичі з розгорнутими розкішними хвостами – сині, але не ті.
Знайомі з дитинства снігурі й синиці – ніби скромні, випадкові гості цього екзотичного фестивалю. І вже зовсім сіренькими здаються зеленушки, шишкарі, жайворонки. Можливо, це тому, що їхнє забарвлення, поведінка, голоси для нас дуже звичні – от і не помічаємо.
Але чому саме ці, непоказні, заволоділи увагою юних птахолюбів, по-науковому – орнітологів? Чому хлоп’ята так уважно слухають розповідь про крилатих жителів наших полів і лісів, а деякі навіть старанно нотують? Літня людина, спираючись на палицю, тримає на долоні вільної руки маленьку пташку, дубоноса. Захоплено розповідає дітям про те, як дубоніс легко трощить своїм міцним дзьобом вишневі кісточки, щоб дістати смачне зернятко. Оповідач повертає птаха так і сяк, перехоплює метким, звичним рухом, не даючи йому перевірити силу дзьоба на своїх пальцях. Ця вправність і ніжність у поводженні з чужим, хоча й маленьким життям, примушує слухачів схвально перезиратися.
Вчитель, професор. Але раптом зникає межа віку й досвіду. Мабуть, це тому, що він серед них – як рівний з рівними. Адже колись прийшов сюди дванадцятилітнім, шукаючи свого Синього Птаха… Чи не про це його розповідь у колі друзів природи, чи не пізнає він серед них самого себе? Так, була і в нього захопленість світом птахів і звірів, любов до біології. Мабуть, дуже щира, як і в оцих школярів. Але все ж перед ними не такий важкий шлях…
П’ятдесят або й більше років тому за порадою шкільної вчительки він уперше прийшов до маленького, горбатого, вгрузлого у землю дерев’яного будиночка з різьбленим гребенем на даху. Саме у цій хатинці на вулиці Вишгородській і була до війни міська Станція юних натуралістів. А ще тут був дикий гай, справжній ліс. Серед верб і дубів біг струмочок з потішною назвою Курячий Брід. Вечорами нечутно літали сови. Строкатою хмарою зліталися на світло метелики. Чулося багато, тоді ще незнайомих, пташиних голосів. Та головне – була людина, яка любила цих птахів. Його перший науковий авторитет, керівник юнатського гуртка. Незабутні часи! У дитинстві природа сприймається яскравіше, гостріше. Сходиш покрученою стежкою до лісу, вдивляєшся у сутінкові дерева, прислухаєшся до шарудіння таємничих крил. Ластівки це чи, може, кажани?.. А вранці – крапельки роси на кущах, теленькання синиці й тріпотіння сполоханого одуда з рудими пір’їнками на маківці. І незнайома пташка, яка щосили прикидається пораненою, прагнучи відвести людину від єдиного свого скарбу, гнізда з роззявленими дзьобиками пташенят. Подалі, у темряву, у хащу.
Тепер тут асфальт, хоча й по ньому можна пройти у глиб дивовижного лісосаду, ставок і старі дерева зі шпаківнями, не поспішаючи, спираючись на палицю. Та й дерев’яного будиночка нема, на його місці стоїть нова триповерхова будівля Станції юних натуралістів, зі скляним куполом зимового саду. А поряд достигають яблука, синіє на дослідних грядках льон-довгунець, і горобці сперечаються навколо незвичайно великих, елітних жоржин, левкоїв, гвоздик і троянд.
Коли мрієш стати біологом, птахи у твоєму житті займають особливе місце. Вони завжди поряд, але крилаті і тому невловимі. Лише їм підвладні усі три стихії – вода, повітря й суходіл. З самого дитинства ваблять вони таємницею лету і особливим почуттям батьківщини, куди завжди повертаються навесні. Хочеться йти за ними все життя.
Якби довелося починати спочатку, він прожив би своє життя так само. Навіть за умови, що все, створене довгими роками праці, знову буде знищене за кілька годин. Як тоді, коли у перекресленому прожекторами небі літали залізні птахи, сіячі руйнування і смерті.
Він спостерігав за ними не у лісі, сповненому пташиного щебетання, а з міських дахів, під виття сирен повітряної тривоги. Тоді, у сорок першому, став лікарем військового шпиталю, напередодні операцій досліджував кров у поранених.
У формі офіцера повернувся до обгорілого, майже неживого міста. Спотворені були всі три стихії – земля, вода і навіть повітря. Височіли в небі дими від пожеж. У дніпровій воді лежали прогони славнозвісних київських мостів, з тривожним квилінням над ними борсалися мартини.
Руїни Хрещатика були страшним докором безглуздій силі руйнування. Лавини битої цегли, що сунулися з дверей і вікон, повислі у переплетінні металевого брухту стелі, нагромадження обвалених стін. Все це гіркі втрати. Але для нього особливо жахливим були порожні, чорні вікна університету.
У будівлі університету окупанти влаштували склад артилерійських снарядів. Відступаючи, вони його підірвали. Під руїнами загинули наукові колекції, книжкові зібрання і створений багаторічною працею Музей природи. Здавалося, тут поховані всі його надії і кращі сподівання. Все треба було починати спочатку.
У перші дні блукав по уламках, з-під яких стирчали побиті прилади, обгорілі парти, палітурки. Знайшов пошарпане опудало дятла, і більше нічого.
Від цих руїн, цього каміння починалося відродження. Він мріяв зібрати нові колекції птахів і, звичайно, відновити музей. І от разом з іншими зоологами відрядився у ближні й далекі експедиції. Спочатку по Україні, а згодом до Баренцового й Білого морів, де побачив крилатих, які царювали в усіх трьох стихіях. Прибережні кам’янисті урвища зайняті гніздами кайрів та чистиків, а у повітрі – мерехтіння крил і зойки мартинів. Птахи час від часу сідають на неспокійну хвилю моря, підстрибуючи й гойдаючись на хвилях, наче дитячі паперові човники. Злітають, ледь бризнувши солоною піною… Цей галасливий, животрепетний пташиний «базар» ніби завмер у Музеї природи Академії наук України. Ось мартин зупинився у польоті, а он там б’ються кайри з нерухомо роззявленими дзьобами…
Вийшло схоже, чи не так? Але якої праці все це коштувало! Чи траплялося вам лазити прямовисними скелями, ризикуючи зірватися на гостре каміння? Або жити на безлюдному острівці, де тільки море, небо і птахи… І чи опинялися ви сам-один у глибокій печері, де не чутно жодного звуку, крім биття власного серця та шуму крові у скронях?
Дерева доводилося «підкоряти», ніби гірські вершини. Якось він знайшов у відомому Знам’янському лісі орлине гніздо. Цар птахів оселився на високому дубі з рівним, гладеньким стовбуром, видертися на який, здавалося, не під силу. Залишилося тільки залізти на сусідній тонкий дубочок та й, розгойдавши його, вхопитися за гілку дуба-велетня. Так він і вчинив. Коли ж дубочок випростався, сміливець опинився поряд з орлиним гніздом, але дуже високо над землею. Сфотографувати гніздо було справою кількох секунд, та виявилося, що повернутися тим самим шляхом на землю неможливо. Довелося стрибати з дуба на верхівку сусіднього дерева. Залишився живий…
Ну й доля! Трохи потішаючись над собою, згадував давню казку про Синього Птаха, що завжди кличе в дорогу, але не дається в руки.
Нарешті піднявся з руїн університет, відновлені його бібліотеки й колекції. А у Музеї природи створені чудові панорами українського степу, гірські пейзажі Карпат, краєвиди Полісся, Придніпров’я. У кожній з цих захоплюючих картин бачимо цікавих, рідкісних птахів: дрохв, орлів, журавлів, навіть чорного лелеку, що здавна ховається від людини, живучи у непролазних лісових нетрях. Тут, у просторих залах, є каравайки, чайки, чаплі, баклани, ще й дивовижні кулики-ходулочники на неймовірно довгих ногах…
…Настав час берегти і відновлювати – не лише колекції, гербарії, а саму природу, живих рослин і тварин. Час влаштовувати заповідники, де не стріляють мисливці, не торохтять мотори човнів, не гуркочуть літаки. Бо якщо не тривожити рідкісних птахів, то з роками їх стане більше. Адже жива природа має одну щасливу рису: вона здатна відновлюватися…
Памір здавна називають дахом світу. І справді, ці гори високі й голі. Але навіть передгір’ями Паміру подорожувати дуже важко. Вузенькі овечі стежини пропадають серед щебенястих осипів, а жорстоке сонце висмоктує з мандрівника останні сили. Рятує лише річкова прохолода… У цьому краї він шукав птаха, якого ще не було у Музеї природи – середньоазіатського дрозда, веселого, співучого, у синьому оперенні.
Почувши шум води, вийшов до швидкого потоку, побрів угору за течією. Ну й диво: стрімкий, прозорий водоспад! Ковзаючись на мокрому камінні, він зайшов за цю прохолодну, кришталеву колону – просто з цікавості, щоб тільки поглянути на світ крізь грайливі, чисті струмені. І тут сталося справжнє диво: несподівано з-під водоспаду пурхнув птах, якого він одразу впізнав, бо давно про нього мріяв. Синій дрізд. Його гніздо було там, попід пінявим серпанком води! Постоявши, поки заспокоїлося серце, вчений пішов далі. До гнізда він навіть не доторкнувся…
У Музеї природи й досі бракує гнізда Синього Птаха.
(Друкується зі скороченням).
Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ