Забутий Курінь

Забутий Курінь

(Уривок із книги “Степова казка”)

Ніхто вже не пам’ятає, відколи стоїть посеред степу отой Курінь – хатка не хатка, бо ні стін, ні вікон, ані димаря; одначе й стіжок не стіжок, бо двері є. А за дверима – холодний морок, грибами-поганками пахне та давніми дощами. Є ще у Куреня дві великі діри по боках. Одна зяє на північ, звідки взимку вітри холодні, друга – на південь, звідки вітри теплі.
Гасають побіля Куреня й інші вітри й вітерці, шукають, у яку б то їм веселу дірочку свиснути: опівнічні – вітри чорні; вдосвіта – блакитні; в полудень – прозорі; звечора – зелені… І всяк свою пісню виводить у дверях Куреневих та дірках; чорний вітер, опівнічний, стогне по-совиному; блакитний, досвітній, зітхає спросоння; прозорий, полуденний, весело свиськає, а зелений, вечоровий, тихо воркоче, бо хочеться йому спати.
Стоїть Курінь, старіє. Мох на ньому послався, жовтий і зелений, бур’яни довкола розкошують, не кошені, не толочені: полин і вівсюг, ковила і молочай, горошок і деревій… А на самому верху Куреневому тополеня росте – залетіло звідкись іще зернятком. Куди воно мандрувало, звідки – хтозна. Приблудне тополеня.
Взимку та повесні Курінь відчинено з ранку до вечора і цілу ніч. Заходь у двері, лізь у вікна-діромахи, якщо тобі дверей мало! А восени і влітку – зась, тому що і двері, і дірки, і бур’яни довкола засновані павутиною: згори вниз, уздовж і впоперек, сітями круглими й сітями навкісними… Всякими. Бо кожен павук по-своєму думає: один – кругло, другий – уздовж, третій – упоперек… Яка думка, така й сіть!
Незатишно в Курені. Од моху дух похмурий сходить, а всередині усе щось гуде: чи то протяги степові, чи, може, джміль залетів та ніяк не вибереться.
Забутий Курінь.
І ніхто вже не пам’ятає його молодим, коли був він схованкою від гроз і спеки, холоду і втоми всякому степовикові – і орачам, і сіячам, і жниварям, і молотникам… А ниви пахли хлібами, динями, кавунами, і шуліки високо в небі погойдувалися на крилах. Вечорами перед Куреневими дверима горіло вогнище, збиралися вморені люди і співали вморених пісень. Потім і люди, й пісні засинали, і тільки полум’я од вогнища то шугало вгору червоними шпичаками, то гнулося дугою од вітру, то й зовсім згасало. І тоді аж до світанку жеврів та блимав у ніч невсипущий жар та іскри никали побіля Куреня цілими роями і гасли нишком одна по одній.
Тепер Курінь уже давно живе посеред степу сам-один. Вже й говорити забув. А знав же! Не сам знав, щоправда, а навчився від того, хто його змайстрував, – дядька Демида, теслі і вшивальника.
Було це так. Коли Демид тесав дерево на Курінь, то перед тим, як сісти перепочити, розгинав спину, брався руками за поперек і казав:
– О-ох! Болять мої кісточки… Мабуть, на дощ.
А коли зробив Куреневі раму, щоб він міцно стояв на землі, коли оббив латами, щоб було до чого солом’яні кулі в’язать, а далі ще й ушив, то перш ніж сісти на траву і закурити цигарку – а може, на радощах, що Курінь уже готовий, – вигукнув весело:
– Хух. Заморився, хай тобі абищо.
Не на Курінь сказав «абищо», а на саме оте Абищо. А що воно таке, ніхто не знає, навіть сам дядько Демид.
Потім, перепочивши та перекуривши, ходив Демид навколо Куреня, причісував граблями стріху, пробував його похитати рукою і казав сам собі:
– Ш-шо-о? Він стоятиме! Демид як змайструє, то навік. Еге!
А другого дня прийшли люди забирати Курінь у степ. Стали підсаджувати його на воза, а він раптом сказав так самісінько, як і Демид:
– О-ох!
А як везли у степ і вітер бавився новенькою солом’яною чуприною Куреневою й терся об його солом’яні боки, він усе казав і казав здивовано:
– Ш-шо-о? Шо-о-о?
Коли ж привезли і зсадили з воза на землю, Курінь радо видихнув:
– Хух!
І часто він потім так казав, бо часто його перевозили й переносили з поля на поле, з баштану на баштан.
Тепер забутий Курінь мовчав день у день і рік у рік, бо ніхто його вже нікуди не возив і не носив. Навіть не згадував ніхто, як колись, бувало:
– Ой, рятуйте, яка хмара насуває! Гайда, людоньки, до Куреня!
Або:
– Де се воно вогнище так виграє в степу?
– А то коло Куреня сторожі вечерю варять.
Тепер – ні. Тепер хіба, мо’, хтось проїжджий чи перехожий спитає в селян:
– Що воно ото чорніє в тумані серед поля?
– То був колись Курінь, – одкажуть йому. – Тепер там ніхто не живе.
Та й по всьому.
Так думають і кажуть люди. Бо їм невтямки і навіть невздогад, що насправді Курінь отой хоч і старий, та не сам. Насправді в ньому живуть, і старанно працюють, і спочивають, і їдять, навіть граються, як є коли. Живуть у ньому ті, чиєї мови люди ніколи не чули, не знають, а отже, думають, що її й нема.
Нехай собі думають. А ми краще подивимося та послухаєм…

Григір ТЮТЮННИК

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий