Загадка професії – загадка любові

Зозуля накувала нашому колезі, журналістові-професіоналу Костянтину Тараненку сім десятків літ. З цього приводу запросив його на розмову. Під час бесіди мимоволі ловлю себе на думці: як багато у нас спільних знаменників із цим чоловіком. Живучи у різних кутках Полтавщини, майже в однаковому віці відчули смак і силу слова, почали писати замітки до стінгазет, а затим і до газет місцевих. Потім навчання: той же Київський університет, той же факультет журналістики. І теми дипломних робіт виявилися близькими за суттю. У Костянтина – “Прогресивні технології обробітку ґрунту”, у мене – “Прогресивні технології вирощування технічних та зернових культур”. І керівник дипломних робіт був один і той же – Іван Гутиря. І факультативний предмет спільний – нарис і журналістика. Керівником його був викладач Автомонов. Так-так, це той Павло Автомонов, романом якого (“Коли розлучаються двоє”) захоплювалося не одне покоління.
Потім – робота у різних газетах. Костянтин став іще й поетом-піснярем. Гарні пісні писалися на його слова – і про Олеся Гончара, і про рідний край, і про мамину усмішку. Буде нагода, то послухайте, і ви в цьому переконаєтеся. Працював також у співавторстві з композитором Григорієм Ромасем та Євгенієм Опришком. З останнім, до речі, Костянтин Тараненко переміг у конкурсі на створення гімну Козельщинського краю.
Вище, ніж “п’ять”
…Остання сесія у студента Костянтина Тараненка наближалася до кінця, як між консультаціями зайшов парторг факультету і повідомив: “Четверо студентів на вашому потоці, виявляється, безпартійні. Захист дипломних робіт для них буде проблематичним”. Отож Костянтин терміново подзвонив у Козельщину, у редакцію, до секретаря парторганізації Анатолія Мазура.
– Толю! – схвильовано говорив у слухавку, – виникла проблема, ідеологічна. Я ж безпартійний. А тут сказали, що буде проблема із захистом диплома. Розумієш?! Виручай, Толю.
– Будемо виручати, – запевнив той.
Через два дні Костянтин був уже в Козельщині. Рекомендації у партію дали йому редактори: газети – Геннадій Костянтинович Іваненко, радіо – Микола Андрійович Тимошенко та завідуючий відділом листів Василь Григорович Біленко. Ще через два дні Костянтина прийняли кандидатом у члени КПРС…
Не встигли належним чином привітати молодого партійця, як до нього підійшла своячка Алла: “Костю, прошу стати хрещеним для моєї донечки. Треба похрестити її”. “Алло, – аж остовпів Костянтин, – та я ж тепер уже кандидат у партію”. “І хто там знатиме, – запевнила Алла. – Уже домовлено з батюшкою, за 15 кілометрів від нас. Не відмовляйся, Костянтине”, – ще раз попрохала жінка.
До церкви під’їхали після опівночі. На руках у майбутнього хрещеного батька було маля. Думали, що вже нікого не зустрінуть. А тут раптом збоку: “Доброї ночі, Костянтине Івановичу!” Знайомий механізатор повертався з нічної зміни. Вони якраз переходили дорогу, коли шугонула блискавка, то й побачилися. Кілька днів тому кореспондент Костянтин Тараненко брав у нього інтерв’ю, а тепер ось довелося зустрітися вночі, неподалік храму. Привітався чемно і Костянтин із немовлям на руках…
Тож чи захистив свою дипломну роботу наш герой? Ще й як! Кілька слів про це. На підготовку дипломної дається кілька місяців. Чи то на базі курсової роботи, чи за новою темою час невгамовно збігав, а Костянтин, як здавалося декому, по-серйозному ще й не брався за неї. Та то лише здавалося. А вона ж, дипломна, писалася “у голові”! Таке буває у творчих людей. І ось одного дня Костянтин сказав: “Пора! Починаємо!” І завертілася його команда. Наш студент-випускник гарячково працював удома. Микола Носач, свояк, доставляв тексти у редакцію, секретар-друкарка Ліда Щепаченко оперативно віддруковувала написане, а дружина Тамара забезпечувала “тили” – готувала смачні страви, пекла пиріжки, варила узвари.
– До речі, про мою кохану дружину слід сказати таке – без перебільшення, не було б її, нічого б із мене не вийшло. Це беззаперечний факт, – промениться посмішкою Костянтин.
Минуло кілька тижнів, і дипломна робота побачила світ. Нарешті студент відбув до Києва. Для близьких і рідних час, здається, зупинився. Аж ось і телефонний дзвінок додому. Трубку підняла дружина Тамара.
– Ну що там, Костю, захистився? – з тривогою запитала.
– Так, захистився, – відповів спокійно чоловік.
– І що ж там з оцінкою? Посередньо?
– Ні, Томо, бери вище.
– Чотири?
– Ні, бери ще вище.
– П’ять?
– Ні, іще вище.
Запала пауза. За п’ятибальною системою вище уже немов і не було оцінок. Тамара згадала, що є ще оцінка – “з плюсом”.
– Що? П’ять з плюсом?
– Ні. П’ять, іще й з правом віддрукування дипломної у видавництві “Урожай”.
У журналістиці була ще й така “оцінка”.
Життєві університети
Неквапом продовжуємо розмову.
– І все ж таки, Костянтине, як і власне з чого все почалося?
– Із юнкорівських дописів, зі стінгазети. Потім закінчив дев’ять класів. Дехто з хлопців ще раніше випурхнув із-під батьківської опіки. А тут був такий період, що молодь практично із села не випускали. Я тоді махнув на все рукою, схопив документи, мама виділила якісь копійчані гроші, і побіг за хлопцями. Ті – у профтехучилище, і я за ними, у Кременчук. Вибрав спеціальність автокранівника. Невдовзі і мама до мене в училище приїхала. Казала: “Повертайся додому, синку! Нащо воно тобі все це? Ти ж гарно вчився”. “Мамо, не хвилюйся, – сказав я тоді, – закінчу училище і водночас школу, атестат про середню освіту я тобі привезу!”
У ті роки Костянтин познайомився із світлої пам’яті Миколою Безимою, котрого ми пам’ятаємо уже керівником Полтавського відділення “Укртелекому”, депутатом обласної ради.
Ось уже й училище позаду, і робота з’явилася у Кості в управлінні механізації. Хлопець вступає до Полтавського автодорожнього технікуму на заочну форму навчання.
А далі події завертілися вихором. Рік навчання, служба в армії за кордоном, співробітничав з редакцією видання “Голос Родины”, побував у “гарячих точках”. Мав змогу стати військовим журналістом, та життєва стежина повела Костянтина іншим шляхом: повернувся з армії, закінчив технікум і отримав направлення до Казахстану, працював там інженером з безпеки руху. Однак рідна земля кликала свого сина. Повернувся в Україну, на рідну Полтавщину. Невдовзі одружився з землячкою, бреусянкою Тамарою. Почав підшукувати роботу. І, звичайно, дописував у редакцію козельщинської райгазети. Матеріали його були змістовні. Відчувалося, що автор досить вправно володіє словом. І такий досвідчений редактор, як Геннадій Іваненко, цього не помітити аж ніяк не міг.
– А запросіть цього автора до мене, – сказав колегам.
Костянтин приїхав у Козельщину, зайшов до редактора.
– Надрукували ось твій матеріал, – сказав Геннадій Костянтинович. – Можеш ознайомитися.
А потім запитав:
– А ти десь працював у редакції?
– Ні, я лише дописував, – відказав Костянтин.
– Хочеш працювати кореспондентом?
– А чого б не спробувати? – упевнено відповів редактору.
– На календарі був 1977 рік. Із ким тоді, Костянтине, довелося працювати?
– Редактором, як було вже зазначено, працював Геннадій Іваненко; Віталій Карналь був заступником редактора; Ілля Костиря – відповідальним секретарем; фотокором – Леонід Давиденко; ветерани Василь Біленко – заввідділом, Микола Тимошенко – директором друкарні. Надія Матвієнко була головним бухгалтером, Іван Литвиненко працював завідуючим відділом сільського господарства, кореспондентом у нього я і став.
Газета тоді виходила у світ тричі на тиждень. Той, хто працював у такому режимі, може уявити, що це за “січкарня” була. Принцип у роботі був простий, як у кочегарці: матеріали давай, давай і давай! Транспорт не завжди виділявся, отож “чіпляли за хвоста” будь-кого. А ще ж і буряки наділяли на редакцію.
…Життя мчало у живому натрудженому потоці. Свої матеріали Костянтин прагнув виписувати якнайліпше, особливо нарисові жанри, бо в основі їх була доля людини, інколи незахищена, інколи болюча. З часом розвинув здібності у гуморі, у фейлетонному жанрі. Наживав собі і друзів, і недругів. Якось із житлом справа не вирішувалася. Синочок Рустам підростав. Дружина Тамара затурбувалася: “Як воно ж так без житла, без даху над головою?” Боляче було залишати рідний край, але сім’я Тараненків зважилася і переїхала у сусідню область. Костянтин став працювати власкором обласної газети “Кіровоградська правда”. А це – новий життєвий пласт, нова історія журналіста Костянтина Тараненка.
* * *
…Я по-щирому заздрю Костянтину Тараненку як колезі. Журналістика подарувала йому чимало цікавих зустрічей. Мав розмову з Олександром Ковінькою, Федором Маківчуком, Володимиром Яворівським. Брав інтерв’ю у кіноактора Миколи Крючкова, письменника Олександра Каневського…
Можливо, спогади про ті зустрічі стануть майбутньою книгою журналіста Костянтина Тараненка.
– Колего, в чому ти черпаєш творче натхнення?
– Є цілий комплекс пояснень: і готовність до виконання, і відповідальність, і насолода у самому процесі творення, і пізнання істини.
Мимоволі згадалося творче листування неперевершених майстрів слова, братів Тютюнників. Немає загадки таланту, писав один брат іншому. Є загадка любові. Подумав: а чи не в цьому криються і секрети творчості журналіста Костянтина Тараненка?

Олександр СИНЯГІВСЬКИЙ
Член Національної спілки журналістів України

Вы можете оставить комментарий, или Трекбэк с вашего сайта.

Оставить комментарий

Вы должны Войти, чтобы оставить комментарий.