«…Заходи повинні бути цілісними, чітко систематизованими і послідовними, як сама природа»

(Продовження. Початок).

«Голови колгоспів, щоранку приїжджаєте сюди і тут умиваєтеся дніпровською водою, милуєтеся поливом…»

Непростою справою було привчити суходільних полтавських хліборобів до зрошення. Систематично проводили навчання, семінари. Запрошували науковців та фахівців із південних областей. Для підготовки агрономів-меліораторів в учгоспі «Бричківка» Полтавського сільськогосподарського інституту побудували поливну систему з різними дощувальними машинами «Дніпро», «Фрегат», «Волжанка», «Кі-50».
Скажу відверто: там, де зрошення фінансувалося за рахунок власних коштів колгоспів, там справи йшли набагато краще. Там же, де було бюджетне фінансування, траплялись проблеми. Частина керівників не усвідомлювали переваг зрошення, а сприймали цю технологію як зайві клопоти. В таких випадках доводилося проводити роз’яснювальну, а подекуди й «виховну» роботу.
Пригадується такий прикрий випадок. При перевірці роботи поливу в селі Бурти Полтавського району науковий працівник у доповідній записці за її підсумками зазначив: «Навіщо їм зрошення, адже вони і тій землі, що мають, толку не дають». Справді, зрошення – це вищий пілотаж у землеробстві. Господар має змогу управляти усіма складовими для формування врожаю.
У червні 1976 року державна комісія, яку я очолював, приймала в експлуатацію першу чергу Недогарської системи в Кременчуцькому районі на площі 400 га, по 200 га в колгоспах ім. Куйбишева (с. Недогарки) та ім. Горького (с. Максимівка). Рік був надзвичайно посушливий. Збираюсь їхати, коли пролунав телефонний дзвінок, на зв’язку – голова облвиконкому Григорій Іванович Пуденко: «Чим займаєшся?». Доповів. У другій половині дня комісія зібралася на полі. Включили насосну станцію, дощувальну техніку. Господарства до прийомки поливу не готувалися, а тому почалися дорікання та безпідставні претензії. Раптом під’їжджає біла «Волга», і до нас прямує Г. І. Пуденко.
– Чому стільки людей зібралося?
Я пояснив.
– О, яке чудо на поля прийшло. Давайте підписуємо державний акт та приступаємо до діла. По-перше, голови колгоспів, щоранку приїжджаєте сюди і тут умиваєтеся дніпровською водою, милуєтеся поливом; по-друге, кожен сіє по 100 гектарів огірків і кукурудзи на зелений корм; по-третє, заступник начальника обласного управління сільського господарства (член комісії) залишається у відрядженні до завершення робіт, організовує доставку насіння огірків і кукурудзи, обробіток ґрунту та посів. Восени приїду подивлюсь.

У середині вересня він згадав про свою «рекомендацію» і запропонував поїхати перевірити стан огіркових справ. Доїжджаємо до насосної станції, де чекали керівники району та господарств, а ще черга автомобілів із запорізькими, дніпропетровськими номерами, які завантажувались огірками. І тут голови – в один голос: «Григорію Івановичу, яке це чудо. Ми вже по 5 річних планів з продажу овочів виконали. До нас їдуть звідусіль. А кукурудза яка! Вище 3,5 метра. У всіх вигоріла, просять нас продати зелену масу!». Григорій Іванович Пуденко посміхнувся: «Так оце, хлопці, для того і потрібне зрошення. Довго і щасливо вам господарювати».
В області були задіяні програми «Малим річкам – велику турботу» та «Кожному селу – ставок». Меліоратори постійно відчували допомогу і підтримку керівників області: Ф.Т. Моргуна, Г. І. Пуденка, Г. А. Устименка, А. І. Тимошенка, Г. А. Олійника, І. Є. Спиці та інших. Неоціненний вклад у становлення і розвиток водного господарства на Полтавщині зробив міністр водного господарства і меліорації України Микола Андрійович Гаркуша.
До нас їхали навчатись. В області було проведено три союзні, п’ять республіканських нарад і семінарів. Показували, що зроблено, в тому числі Сулинське державне рибне господарство з площею ставків 7100 га, найбільше в Європі, створене під керівництвом О. М. Християна, В. І. Захожого. Та знову доводиться вживати словосполучення «на жаль». Тепер замість риби на площах нагульних ставків вирощують кукурудзу, сорго та в’яжуть віники. А рибу закуповуємо за кордоном…
Було сформовано потужний виробничий потенціал водогосподарських організацій. Ось неповний перелік структур, які займалися справами меліорації: трест «Полтававодбуд», інститут «Полтавадіпроводгосп», автобаза на 500 автомобілів, 7 механізованих колон, 3 управління експлуатації меліоративних систем з дільницями, УПТК дирекція будівництва, гідромеліоративна партія. Постійно зростала енергоозброєність, оновлювалась землерийна та спеціальна техніка. Впродовж 1969–1985 рр. було створено 3,5 тисячі нових робочих місць. Виростали аси меліоративної справи. Власними силами зводили житло в еквіваленті на кожного працюючого однокімнатна квартира за 5 років.

«Ми винуваті, що міліють ріки…»

Та занепад спіткав і водну галузь. У 1991 р. міністерство перетворили в комітет, а згодом – в агенцію. Відтоді зменшилися державні капіталовкладення, змінилися умови формування планів будівництва, почалося скорочення працюючих. Обласне управління водного господарства було реформоване в регіональний офіс водних ресурсів. Ліквідовані всі організації. Потужна техніка, сучасні виробничі бази розпродані. Нині немає кому проектувати чи збудувати навіть простий водний об’єкт.
Крапельним зрошенням подекуди займаються фермери. До речі, крапельне зрошення нескладно організувати на присадибних ділянках, дачах. Воду можна взяти із колодязів, артезіанських свердловин чи з поверхневих джерел. Необхідне устаткування є на ринку. Застосувавши технологію вирощування культур за Мітлайдером, можна отримати високі врожаї. Дбайливі господарі збирають до тонни картоплі з однієї сотки. Дуже добре родять овочі та ягоди, вони смачні, без нітратів.
Гірко говорити про те, як гинуть водні ресурси – багатство нації. За останні роки сток річок до норми скоротився в 3–4 рази. Так, сьогодні на нашу Ворсклу з басейном у третину території і населення області насувається екологічна катастрофа. В маловодний сезон на відрізку поблизу Полтави протікає лише 1–1,5 м3/сек води, а вливається побутових стоків із Затуринських і Пушкарівських очисних споруд в обсязі 0,6 м3/сек (60 тис. м3 щодобово). Поступово русло річки перетворюється у каналізаційну канаву. Стічні води – сумнівної якості, оскільки очищені лише від механічних домішок та органіки, хімічні ж сполуки потрапляють у річку. Особливо шкідливі залишки синтетичних пральних порошків та інших засобів побутової хімії. Саме від них на греблі в с. Нижні Млини стоять буруни піни. Все це згубно впливає на водний світ і здоров’я людей. Адже нижче по течії розташовані зони відпочинку, дитячі табори та санаторії.
Проблему можна вирішити, припинивши скиди у річку, акумулювавши їх у наливних водосховищах, створених на заплавах річок Коломак, Ворскла з наступним використанням на зрошення 4–5 тис. га кормових культур. Такий досвід є – Бортницька поливна система на стоках Києва. Проблема буде вирішена назавжди.
Настав час переходити від багаторічної балаканини до діла щодо будівництва заводу з переробки твердих побутових відходів сміттєзвалища в заплаві Коломака, де нечистоти стікають прямо у річку. Потрібні політична воля, наполегливість керівників міста й області. Перелік фактів безгосподарності й неподобств можна продовжувати довго. На головну причину їх вказував наш земляк з Лубенщини, видатний поет Василь Симоненко:
«Сини! Сини! Барометри кирпаті…
Ми винуваті, що міліють ріки
І лисинами світять береги,
Що десь духовні лупляться каліки
І виростають ваші вороги».
Ворогами поет називав і тих, хто заради наживи, бездумно, по-споживацьки губить природу – колиску життя нашого і майбутніх поколінь. Настав час схаменутись та відновлювати свідомість і совість нерадивих за Законом.
Тож дбаймо про охорону, збагачення, раціональне використання води – цього Божого дару, всенародного скарбу. Зберігаймо природу, по-господарськи використовуймо її багатства для здоров’я і життя. Ми просто не маємо права не відродити колишню силу води.

Олександр ЦЕХМІСТРЕНКО,
керівник облводгоспу (1969–1985 роки),
почесний працівник Держкомводгоспу України,
почесний енергетик України.